Тінь дерева над отвертим вікном давала духовним головам гідне тло, – вечірню заграву, як старе золото. Вони виглядали у попалі заходу ніби низка медальйонів на дверях іконостаса.
Говорено про недавну пожежу багатого Воскресенського монастиря в Рогатині, про незвичайного співака – соловія, якого викохав для Господа співолюбивий перемишльський владика, згадали й бунтаря – закупа, якогось то Дужа, що як шуляк скаче по всій волости, невловимий…
Сідоголовий Косьма заговорив, було, про неймовірно тяжку хвилю для держави, але перемишльський архиєрей наче й не чув нічого. Він звернувся до сусіда ліворуч, Твердяти Остримирича, а лихо зарубленим шрамом від копія почерез вилиці: цей під Мозґавою обіч покійного князя боровся, польському Відновителю в допомогу – криваве пригістне привіз.
– Оці північні вітри і часті дощі – сказав проворно, – коли муть держатися далі, зіб’ють зерно із збіжжя та оставлять хліборобові гнилу солому.
Костко Бибельський, звісний дерун і хитрій, що тільки пазив, яким духом віє, похопився відповісти, хоч не до нього вели річ:
– У хлібороба тогіднього ще хліба напрятано вдовіль… Тільки тоді, як їдеш селами з путним боярством, стрільцями, сокольничкнами, осочниками, то навіть такий, що має землі на двацять косарів у днину, стулиться, як мушка, будьте він зроду-віку на сирім корені сидить…
Штрикнув пальцями з хижого вдовілля:
– А я його на допити, різками, вогнем…
Присутні минули цю балачку згірдним мовчанням. Один Абрузович, вельможа на Плісниську, не витерпів:
– Справу Войславового Торопа ви вже оборудували? Той найсторожився ображено:
– Велике діло, – пробурмотів у бороду. – Я його велів замучити, я його й заплачу!
– У Костки по селах бідність вельми велика… – півголосом передавав архиєрею намісник Молибожич. – Десятьох його смердів спомагається ледве на дві сохи…
Тут замовк, бо отрок стояв вже над його раменем з димною мисою печені. За товстим куском поросятини зі сочивом боярин забув з місця про чоловіколюбні міркування, натомість пояс свій, закроплюваний сріблом, вчинив дещо свобіднішим.
– Плещуть, що Словит вернув, – говорив і’д сусіду Абрузович, з кучерями до рамен, як Авессалом. – Цікаве, що він там за пазухою від Лестька привіз? Спокою б тепер побільше, а цей…
Славно Кормильчич слухав сторожко обіч, але від себе не добавляв ні слова. Його крилаті брови зійшлися в одну і кинули тінь на хижу лискавку очей, що освітила на мить зелені верхів’я і грозовиті провалля його душі. Від часу, як покійний князь прогнав одного з Кормильчичів, що на ловах у Плісниську зухвало славив Ігоровичів, чимало лихої крови поплило через Славнове серце…
Його увагу з черги заняла княгиня: вона явилася саме, дякувати гостям за пошану, обійти столи з привітом.
Напроти Твердяти сидів чужинець, останний із знатних Греків, що пару літ тому попали в Галич з почотом царя-скитальця, Олексія Комнена. Він заступав на тризні свойого владира. Знуджений Візантієць слухав пів-ухом свойого сусіда, балакучого Саву Апостола:
– Кажуть, що наш старенький Косьма одарений духом прозріння… Коли стоїть при дверях церкви, видить, з якою думкою хто входить туди. Бачить, як за розпутниками йде ангел, плачучий вельми…
Грек позіхав крадьки, пив мід і мріяв дремливо про легкокрилі хійські вина.
Тимчасом гомін розмов не уймався, як журчання потока під листям підбілу, і час до часу вибухав з новою силою. Іноді у хвилях перелетної тишини, перед іконою Спасителя на покуті тріскала золота іскра кадила, – тоді кожний хрестився живо й відмовляв молитву за душі, що сьогодня відлітають на лоно Бога.
Всі ждали на першу похвалу покійному князеві з уст галицького владики.
У якійсь хвилі знявся шепіт, хтось плеснув у руки і довгі гридні з кругластими підвіконниками облетіла тишина. У ній розсипалося срібним горохом лящання соловейка.
Всі очі звернулися туди, де архиєрей Косьма випростувався над столом у своїй могутній висоті, сивий, з кучерями на схилих раменах книголюбця і під чорною хустою, киненою верх мниського клобука.
Голос владики пронісся вітром по обледенілих серцях, рванув всіми коріннями чуття, лискавкою грому освітив велику втрату, аж по її глибінь, остаточну.
– О, хто б дав у голову мою воду й очам моїм джерело сліз! Я б плакав день і ніч над моїм Народом… (почав словами Єремії…)
– Бо там, де било серце на міру велику, сьогодня смертна порожнеча. Не заповнить її уже тисячоголосий лемент Галицької землі. Не стало з сміливих найсміливішого, защитника прадідних хитарів, витязя на займанщинах широких, пістуна золотоверхої Осьмомислової слави. Складені навхрест руки переможця, що гуляв орлом по піднебессю, – на стружинах спочила горда голова і вихровинні думки сплять повік.