Бува, – підходив ціле стадо оленів: одягнувши на голову оленячі роги та листя лопуха, він чіхався об луб’я ялиць у чорному десь урочищі, чимраз ближчий стада, що вийшло до вечірнього водопою… чимраз ближчий… а коли олені привикли до його виду, вбивав зубчатою стрілою щонайгладшу звірову.
Він пропадав, бува, на цілі навіть тижні, особливо в порі осінного риковища, і сходив відтак з карпатських островерхів вбраний в пера готура, хвости білок, крила джої, та зісував униз на великих зелених гіляках свою ласу добичу, обвішаний птаством, як бог добрих ловів.
Зате зимою, коли вихор гуляв по білих просторах і збивав хмари над монастирем, Самборів задушник стукав у двері келії отця Теогноста, де молодий, як бджола трудолюбивий монах переписував на бавовнянім папері Євангеліє-апракос для мниської книгівні. Тут Дуж слухав іноді, вгребаний у кут храмини, як монахи рішають катехетичні питання, як воюють могутним оружжям: словом.
В гірських глухих западнях, у пралісах, мигтючих сріблом прудких жереловищ, під стукіт наковтачів, дзеркіт плисок і величний шум зеленого собора, вбогий задушник пробував того самого: говорив з птаством і соснами. Він мріяв, що переконує та веде за собою людей.
І не було для нього втіхи понад цю, коли одним ударом палиці промощував дорогу стрічним озерцям, замкненим між камінь і дике коріння, як нарід рабів у жмені насильника.
Через рік-два, став він спадати на старі дороги, між поселян та осадчих Самбора і все, передумане в лісах, довірене ялицям і вірлам, повторював чорним від злиднів, закурілим від димів чадних хиж керворобникам до смерти.
І сталася річ нечувана: вони обжалували свойого боярина перед покійним князем, – закинули свойому власнику грабіж, лихву, убивство під різками закупа і запроторення в раби за довг безлічі вільних оселян.
Виграли справу!
Нінащо не придалася спроба очищення себе з закиду сімома вижами й послухами своєї доброї слави: Самбор мусів повернути шкоду сім’ї убитого, заплатити «за голову» і втратив право виконувати суд над своїми підданими.
Справа стала голосна з краю у край волости й потягнула за собою довгий ланцюг других жалоб до княжих ніг.
Надер вітер дожджу, а дождж – навальниця!
Хтось доніс невдачникові, Самбору, хто є винуватцем його сорому і втрати. Він скипів ярою люттю, а першим відрухом мести було вислати довірених людей зі стальними оковами та дорученням ігумену Самину: видати ворохобника в замін за найвартнішого з Самборових рабів.
Ігумен відповів лисячим хвостом:
– Дуж вернеться, як скінчить лови. А треба вам скорше, то йдіть під угорські ворота і возьміть собі його!
І Дуж підглядав далі оленячі пійла, травив лисів та бив з маленької пращі лісові кури, що падали з висот на лісову в’янь як живі пригорщі землі.
СИНЕВІДСЬКИЙ МОНАСТИР
Х
«Ой пив би я та водицю.
Водиця не чиста:
Нападало у кирничку
Яворово листя».
(з нар. пісень)
– Заганяй Кумчик! Лови Бровку! За ухо її, волоцюгу!
Мала чередарка з веретеном у руках, у довгій, червоній плахотці, гей краснолюдок, здоганяла свою неслухняну овечку, а пси у поміч її лаяли з усіх сил.
Ляск бив об горбовиння, як коли від пожежі.
Це було полуднє, коли отара вишукує тінь, а пастухи кидають довбати всякі забавки з дерева, розкладають огні, їдять хліб, сир та п’ють джерельну воду.
З-поза верб вихилилися їздці: Скобейко й Добриня та повагом, раді погоді, минали чисті сільські мазанки з квітниками проти вікон. На першім стрічнім обійстю якась старуха увихалася біля зернотерки, молола кукурудзку і золотий пил сідав на її пальцях. Дід, рум’яний, як яблуко на Спаса, ходив по садкові обіч, поміж улиї, витягнені довгими шнурами, й вискубував щебрець, від якого бджоли сліпнуть та не потрапляють в улий.
Він рвав лихе зілля з корінням, кидав у гребінну тайстру, а за ним втішно підтанцьовувала мала, з жовтими кісками онука і співала ніби комар увечері, тоненько:
– Далеко до Синевідська? – загримів із коня Скобейко. – В лад ли їдемо?
– У смерки поспієте! – згомоніли в один голос. – А може спочинете у нас, а вдосвіта далі?
Ні, у них не було ні часу, ні охоти після недавно пережитого роститися дорогою. Розпитали, куди шлях гладший, напилися погожої водиці, напоїли коней і за хвилю втратили з виду кмітське дворище охайне та багате, як добре загосподарована держава.