Чтець зупинився, вкруг стала мовчанка. Кожний мимохіть глянув вглиб своєї істоти, – монахи сягали мовчки до мис і ломили хліб.
Хоч сумерк йно що нахилився, спалахнули ніби анфракс липові скипи на світичі. Приглухий брат келейник згорблений дремливо, як Семен Стиліт, жбурляв прикороткі угарки в посуд з водою, поки в один раз ігумен не двигнувся понад всіх та не оповістив грімким зовом:
– Любов Божія і боязнь суда Його будет со всіми нами!
Знялася мовчалива суятня, тихий ляск ходаків і братія виходила у хороми, вузькі, ніби переддвер’я раю, сама, як сонмище святих зі старогрецької ікони.
А Добриня від втоми, чи під вражінням прочитаного вставав без поспіху, – туга людини, перед якою розгортається звид далеких доріг, наводила йому на ум обиди давно розсипані в порох, манила оплакувати якісь калинові мости життя, банувати за годинами, у яких серце билося найвище, за місцями, де ярився лицарський гнів і шуміла над шеломами в сонці золотопера слава.
Йому хотілося кликнути великим зовом, дарма, що посеред святих стін монастиря: – Гуслю, а живо!
У той раз зринув з-поза пліч хороводу могутній обрис ще одного мниського гостя, що куняв досі осібняком: Добриня захопив оком пругастий арабський виссон, який закутував когось то так цупко, що цей здавався, бути від чуба до п’ят у повійках, як маґ. Тінь дивогляда облетіла в ломаних лініях стелину і вкрила собою мовчазний хоровід, що ступав одинцем повз ковані двері.
Добриня поспішив ласим зором за отсим раменем, простертим верх голов, пробоєм, і вітер споминів розгойдав думки воєводи. Він з’ясував неймовірну річ, що великан, приліплений у сутолоці до кедрової дошки одвірка, йому не чужий, а рух, яким він стрибнув із світла у тьму, – «той сам».
І Добриня подався вперед від наглої постанови, – ще мить і він викине з себе оце важке слово, нарешті! Але вже ігумен брав його під руку, вів на привітне, плетивом дрібних рож заснуте підсіння, звідки видно було сад із завішеним в блакиті нароженьком, говорив:
– Хочете? Поведу вас до келії захожих, де зупинився оден знатний світовий проходимець… Може придасться вам знати, що він всі недуги магічною формулою в трикутнику лікує, альхімію в мене розводить…
– Чи не цей з головою в полосатих веретах, як коптійський жрець над курильницею, або зебра, що її я бачив у молодости моїй над Салєфом?
– Він лікар, фільозоф і астрольоґ – строго проніс ігумен. – З воздушних явищ судьбу пророчить, з відносин чисел до себе долю віщує, демонів на поводах держить… З сімома найвищими духами у царині духа раз у рік пробуває…
– Звідки ж виводиться рід його? – ввічливо поцікавився Добриня й позіхнув у наставлену долоню.
– Він натякає, що з Італії перед костром втік, довгі роки проміж всякі, де не є, монастирі, високого ума ради кочує. Вивчив мову Мефодія і Кирила, та все-таки помітно, що чужинець.
– А може він просто мантій? – розсіяно зворкотів витязь, рад витягнути кости на запашній мниській соломі.
З вагою, думками далеко, ігумен відповів:
– Він хтось безконечно більше, воєводо.
– Значить, горлоріз?
Монах замахав обома руками як в обличчі богохульства і став ще блідіший від чару власних слів, від шепоту просто в ухо Добрині:
– Він – вічний скиталець, от що!
– Чудасія! У Синевідсько забрів?
І тут Добриня вп’ялив в ігумена свої полинялі очі з іскрою в глибині, хитав чубатою головою, як з доброго жарту.
– Я й сам спершу одержимим цього захожого рахував, – з його фудульним говором, ворожбами з піску та когутячих пер він здавався не при свому умі. Та згодом один, другий вислів спонукав мене до уваги. Це було так, воєводо, наче я напився вина з амфори, що збереглася ще з часу Скифів. Завважте, що скажу: цей чоловік не знати кілько літ прожив, земель проміряв, горя й радости виніс. Все розсипом у нього, коли йде про час і події, – і це є так, ніби з гірського шпилю в снігах він глядить на марний світ унизу, байдуже йому річи і люди з їх малими нудьгами… І мова у нього з висот, ніяково від неї… Проте в науці він олицетворений лад і простота.
Помовчав і глядів, як після тихого дощу краєвид прояснів ще раз перед ніччю під блідорожевий посвіт перших зір.
– У пустині, – продовжав з насолодою, – збирав мід до улия душі і самоту лісів пив з молоком серни… Задля цеї мудрости, якому нашому брату за протяг одного життя не доводиться бути ситим, ми його в пошані й держимо…