Так, це був той сам гульвіса, що у переддень мозґавського бою являвся всюди при боці короля-сусіда, а після цього; як спрятали з побоєвища мерців, потягнув з п’яними побідниками на другу, веселішу виправу…
Ніби у світлі грому, що освічує в лісі життя кожний листочок, кожне лице, Добриня побачив білий хутір на окраїнах піль і струнку жінку в саєтах, з шиї якої котилися зірвані грабіжником перли… Луна жіночого ридання… Твердята з Добринею в саму пору… Ломіт мечів, Остромирич залитий кров’ю…
– А це що, ти діяволове кодло?!
Втікач настромився на Скобейка, стусаном збив його з ніг і рванув у сад як стріла.
З усіх сторін засуятилися миттю церковні люди, і в один раз, як від пильно дожиданого слова, знялася гонитьба, ніби за давно наміченою диччю.
Зашуміли потолочені скоками маґа корчі винничок та малин, захрустіла стежка під дрібною рінню, то тут, то там вистрілив з-проміж тіней чорний силует, – ще трохи, вирине з-під дерев, на чисте поле…
Та замість цього на очах всіх як у землю впав, доразу.
Сумерк закутав сад і людей в глибоку синяву. На розв’язку загадки не було вже спромог.
Першою думкою злочинця після цього, як зачіпив ногою об цямрину висохлої кирниці на опустілім кінці саду, було ще бігти, ще ключити, поки не вдарить ніч. Та зараз же роздумав і опустився обережно з бервена на бервено, униз.
Кирниця була обросла грибом і мохом, а шкалубини настілько обчимхані з землі, що досягнути дна, з вибоїнами, як коли виораними сохою, не було тяжко. Проте втікач був блідий, його віддих рвався, з чола стікав піт. З почуттям хвилевої безпеки він опер плече об угол бервен і наслухував.
Глуша, – над нею зорі.
Схилився, щоби усісти, руками доторкнув землі і в цій хвилині веселий, живий легіт облизав його пальці. Простягнув руку і стрінув порожнечу. Перед ним роззявилася яма, видерта водою, чи вибита топором. З неї оце прилітав легіт як вістун чарівної новини…
Невже ж вихід? Куди?
Спробував посуватися вперед, – руки натрапляли опуклі стіни, а ноги рівний терен, злегка пологий. Збічних ходів не було ніяких і це ободрювало втікача, дарма, що плечі у нього горіли ярим огнем від довгого нахилу вперед, а серце лопотіло до болю:
– Програна ставка! Хитрощі намарне! Димом і труд і нагорода!
Йшов так доволі довго, легіт став вітром, тишина затяглася стужею. Від гомону ходи обсипувалося іноді дрібне, звітріле каміння. Окликнув тьму: не було відгомону, замітного для замкненої пустки. Іноді нічний птах вдарив широко крилами, з криком поплив верх стін і щез. Тут ухо втікача вловило шум десь з глибин, ніби лісу в негоду.
Спотикнувся від вражіння і в цю мить перед ним тисяччю іскор запалали зорі.
Вийшов на гірське узбіччя, засіяне квітками, і протер очі обіруч, як цей, що встав із домовини:
– Опір!
Перед ним колихалася проміж береги зрум’янена ніччю ріка.
Тілько досвіт кинув першу золоту стрілу на Розп’яття з чорного дерева, Добриня побачив ігумена в саду, на ранних молитвах. Він не спав видно з розчарування й образи…
Аж тепер, хвиля перед виїздом, воєвода передав ігумену зловіщу новину про поворот княжої дружини – без князя, натякнув про ціль своєї поїздки і просив провідника до угорських воріт.
Загуло в монастирі, як в улию…
Ніч захопила їх на Плісці, недалеко угорських хитарів. Унизу остали лісові проходи, відомі задушникові, як п’ять пальців його десниці, зелена темінь проглотила давно старовіцькі лісові руїни, святі Дуби, почеркані таємними різами, оброслі п’ядуном жертвенники з каменю, подібні до висохлих кирниць, ставники Світовида в тисячних подобах моху і кладовища обіч…
Стало зябно. Затопили ватру, лягли, Дуж на сторожі.
Від несамовитого шуму листя й тріскоту сухого ломаччя сон дивно не брався повік воєводи. Він встав, верг свій зарукавник на стихлого Скобейка, вдарив об рамена заков’язлими руками, поклав око на Дужа.
– Господине? – заговорив задушник і зам’явся.
– А? – скрикнув Добриня і відслонив з-під навислих пальців нерозгадані зіниці.
– Господине… – повторив Дуж нескоро, – чоловік я препростий, невигласок, лісовий сироїд… Ви – діло друге, знаєте багато такого, до чого мені не сила підійти…
Зупинився, проковтнув скупу слину, і зразу ж, із зухвалим визовом кинув у тьму слово наболіле й нецікаве:
– Бо то тепер – волость без князя, хата без даху… Досі свобідного поселянина, безземельного чи з землею за довг закріпляли в неволю, закупа, як ось я, продавали за втікачку у треті руки, довічним слугою. Про рабів і казати нічого! А тепер княгиня ме правити… Йдуть вісти, що вона схильна до нас, простолюддя… Кажіть, правда це, що писці нові закони пишуть, полекші много?