Андрій Гордійович збирався зразу ж заснути, бо почував себе дуже — стомленим. Але, як на те, сон не брав його. Тривожні думки одна за одною снувалися в голові, йому здавалось, ніби відтоді, як він приїхав, почалися нещастя на цьому острові. Півтора місяця тому тут сталися хвилюючі події, багатьом загрожувала смертельна небезпека. Правда, вбито було тільки інспектора Ковальчука, який цілком заслуговував на те. Тепер — безглузда загибель нового інспектора і дивне зникнення Тимоша Бойчука. Йому хотілося вірити, що рибалка знайдеться. Хоч, здавалося, останні події ніякого відношення до професора Ананьєва не мали, проте якось підсвідомо пов'язувалися з його перебуванням на острові. Думав він також про загадкову появу тут Анча. Він розумів, що Анч був диверсант, ворог, але ніяк не міг збагнути того впертого намагання знищити його, Андрія Ананьєва. Для нього було очевидно тільки те, що переслідування, якого він зазнав, пов'язувалося з проблемою гелію. Думки насувалися одна на одну досить безладно і, врешті, коли засірів світанок, професор заснув.
III. ОСТАННЯ ЗДОБИЧ
Уже зійшло сонце, почався новий день, а в бухті все залишалось по-старому. Ніхто нічого не знав про долю Тимоша Бойчука. Ранком посилився низовий вітер[2], у морі побільшала хвиля, а в бухті прибоєм заливало берег. Рибалки знову вийшли на розшуки свого бригадира, перетяли бухту в різних напрямках, сподіваючись знайти якщо не його самого, то хоча б каюк. Минали години, але ніхто не подавав ніякої втішної звістки. Нарешті, над причалом біля Соколиного закурів димок. То був знак човнам повертатися. Один з човнів знайшов на західному узбережжі труп Тимоша Бойчука. Бригадир потонув, але за яких обставин і куди подівся його каюк — невідомо. Посинілий утопленик лежав на пристані, прикритий парусиною. На ньому був той самий одяг, у якому вчора його бачили товариші; не було тільки кепки. Припускаючи, що каюк з якоїсь причини перевернувся, всі дивувалися, чому Тиміш, потрапивши у воду, не роздягся. Його знали як непоганого плавця, що зумів би у воді роздягтися й допливти до берега.
Над Тимошем, ламаючи руки, голосила дружина. Безмовно ридала мати. Тут на піску сиділа і Яся. Дівчинка зціпила зуби, заплющила очі і, тримаючись руками за голову, в своїй непорушності вся була виразом невимовної скорботи. Їй посміхнулась доля, коли вона, після тяжкого дитинства, потрапила в родину Тимоша Бойчука, де до неї поставились так чудово й тепло, мов до рідної. Родину спіткало горе, і Яся відчувала його. Вона хотіла підійти до Тимошевої дружини, обняти її, хотіла припасти, як до матері, виказати всю свою ласкавість і жаль, але соромилась сторонніх, що стояли навколо. Вона відчувала в цю хвилину потребу міцної товариської підтримки, якої могла б сподіватися від Люди, Левка та Марка. Але всі вони були в морі на «Колумбі» і невідомо, коли повернуться.
Тимоша перенесли в його хату й почали готуватися до похорону. Вирішили ховати обох утоплених разом, надвечір, бо в морі вже помітили шаланди і знали, що незабаром усі товариші повернуться у виселок. Тимоша обмили й переодягли. Жінки, що робили це, звернули увагу на праву руку мертвого. Він міцно стиснув кулак, ніби щось тримаючи в ньому. Хотіли розтулити його, але пальці мов скам'яніли. Нарешті, це вдалося зробити одному з рибалок. З кулака утопленика випав ґудзик. Рибалка підняв його і, гірко посміхаючись, сказав:
— Остання здобич на морському дні.
Потім почав пильно розглядати той ґудзик. Присутні жінки теж зацікавились ним. Можливо, що Тиміш, потопаючи, хотів роздягнутися, рвонув за ґудзик, одірвав один і більше не встиг нічого зробити. Від чого саме він одірвав той ґудзик, ніхто не перевіряв, бо одяг винесли. Мабуть, від куртки. На ґудзику був якийсь незнайомий малюнок. Мабуть, Тиміш роздобув той ґудзик десь у місті. Рибалка сховав його в кишеню, вирішивши, що це буде в нього пам'ять Тимоша.
Незабаром у бухту ввійшли шаланди. Рибалки повернулися з багатим уловом, але радість їхня була потьмарена сумною звісткою про загибель двох людей.
Надвечір зійшлося охоплене сумом все населення висілка. У повному складі прийшла геологорозвідувальна партія. Робітники принесли червоні прапори з чорними жалібними стрічками. Друзі підняли на руки дві труни і під співи похоронного маршу рушили до маленького кладовища.