Я щиро сподіваюся, що крайньої потреби найближчим часом не виникне.
Драбини, сходинки, короткі мостики вздовж західного боку храмового комплексу, і ось я вже йду викладеною з цегли та каменю пішохідною доріжкою нижче першого рівня. Потягнув нічний вітер, і я чую, як скриплять та постогнують дерев’яні помости, як платформи підлаштовуються під вітер та нічну свіжість. Молитовні прапори ляскають у мене над головою, а в себе під ногами, далеко внизу, я бачу висвітлені зірками верхівки хмар, що накочуються на гірський кряж. Вітер не такий сильний, щоби завивати по-вовчому — а саме від цього звуку я зривався серед ночі, коли ще не звик до тутешнього життя, але, пробираючись крізь розколини, крізь дерев’яні решітчасті конструкції, крізь кожну шпаринку, він наповнює світ навколо мене шепотом та неясним гомоном.
Я підхожу до сходів, що ведуть віссю Мудрості, підіймаюся до павільйону медитації на рівні Правильного Погляду і зупиняюся на хвилинку на балконі, дивлячись на темні й тихі оселі монахів, що приліпилися до скелі оддалік. Під пальцями я відчуваю майстерне різьблення. Це сестри, Куку та Кей Се, прикрасили візерунками бильця. Вітер міцнішає, і я щільніше загортаюся в термокуртку, але все ж таки підіймаюся гвинтовими сходами до платформи з пагодою Правильного Наміру. Відбудовуючи цю пагоду, Енея зробила в східній стіні велике вікно правильної округлої форми, і я бачу, як Оракул уже випливає на небо з-за гірського хребта, висвітлюючи стелю пагоди, а потім і тиньковану стіну, прикрашену рядками із «Сутти-ніпати»[121]:
Я знаю, що в цих рядках йдеться про загадкову смерть Будди, але наразі я читаю їх у місячному сяйві, намагаючись зрозуміти, чи стосуються вони якимось чином Енеї, мене... нас обох. Ні, я не бачу, щоби вони стосувалися нас. На відміну від монахів, які працюють тут, аби досягти просвітлення, я не прагну позбутися індивідуальності. Світ, усі незчисленні світи, якими мені пощастило мандрувати, приваблює мене, викликає захват. Я не маю жодного бажання звільнятися від світу, від образів світу. І я знаю, що Енея так само ставиться до життя: ця причетність до світу має щось спільне з католицьким Причастям, тільки тут гостією виступає увесь Світ, і його ще треба прожувати.
Проте думка про сутність речей — людей — життя, що виходить за межі всіх втілень, усієї сили слів, знаходить відгук у моєму серці. Я вже робив спроби передати сутність цього місця, цих днів і переконався, що слів для цього замало.
Залишивши вісь Мудрості, я переходжу довгу платформу — на ній готують їжу та обідають робітники, — і починаю підійматися віссю Моралі, проходячи сходами, мостиками, платформами. Оракул уже повністю викотився з-за гірської гряди і разом із двома своїми помічниками густо замальовує скелі та червоні дерев’яні конструкції Храму місячною фарбою.
Проминувши павільйони Правильної Мови та Правильної Дії, я зупиняюся перевести подих у круглій пагоді Правильного Способу Життя. Біля дверей пагоди Правильного Зусилля стоїть бамбукове барильце з питною водою, і я жадібно припадаю до нього губами. Під коливання та лопотіння прапорів уздовж терас та піддашків я простую, м’яко ступаючи, довгою платформою, що веде вгору.
Павільйон Правильного Усвідомлення нещодавно зведений за проектом Енеї. У ньому стоїть дух свіжого дерева — карликового кедра. Піднявшися ще на десять метрів прямовисною драбиною, я наближаюся до павільйону Правильної Медитації, що видерся на самісінький вершечок Храму, нависаючи над його громаддям. Вікно павільйону дивиться на стіну кряжа. Я стою тут нерухомо кілька хвилин, уперше додивившись, що тінь від пагоди падає на скелю, коли місяць стоїть в небі так, як зараз, і що Енея так спроектувала дах павільйону, що ця тінь, поєднуючись із природними тріщинами та западинами на скелі, утворює на скелі ієрогліф, у якому я впізнаю китайський ієрогліф Будди.
І тут мене холодом проймає, хоч вітер дме не сильніше, ніж хвилину тому. На шкірі виступають сироти, мороз іде поза плечима. Цієї миті я розумію — ні, я просто бачу! — що місія Енеї, у чому б вона не полягала, приречена на невдачу. Її та мене разом із нею схоплять, допитають, можливо, піддадуть катуванням і стратять. Те, що я обіцяв старому поетові на Гіперіоні, — пустопорожня балаканина. Я обіцяв йому повалити Пакс. Пакс із його мільярдами вірян, мільйонами чоловіків та жінок при зброї, тисячами бойових кораблів. Я погодився повернути на місце Стару Землю. Що ж, її я хоча б відвідав.
Я визирнув у вікно, щоби побачити небо, але там була лише скеля в місячному сяйві та ієрогліф з ім’ям Будди, що повільно проступав на кам’яній стіні. Три вертикальні штрихи, наче виведені чорнилом на пергаменті кольору сланцю, і три штрихи горизонтальні... Вони перетинають вертикальні, сходяться докупи, утворюючи три білі обличчя на негативі, три обличчя, що дивляться на мене крізь темряву.
Я обіцяв захистити Енею. Я поклявся захистити її ціною свого життя.
Струхнувши із себе дрижаки разом із поганими передчуттями, я прямую на платформу Медитації, пристібаюся до каната і з гудінням спускаюся на тридцять метрів нижче, перетинаючи провалля, зіскочивши на платформі на рівень нижче за той, де стоять наші з Енеєю пагоди-спальні. Вилазячи останньою драбиною на найвищий рівень, я думаю: «Може, тепер я засну».
ПРО ЦЕ ЗАПИСІВ У БОРТОВОМУ ЖУРНАЛІ Я НЕ РОБИВ. Я пригадую це зараз, коли пишу.
Світла в Енеї вже не було. От і добре, подумав я. Вона надто пізно лягає, надто багато працює. А висотне риштовання та канати на скелях — не найкраще місце для виснаженого архітектора.
Я зайшов до власної хижі та, засунувши за собою двері-сьодзі, скинув берці. Усе було так, як і раніше: ширма, що слугувала зовнішньою стіною, трохи розсунута, і місячне сяйво лягає на мій матрац, вітер трохи деренчить стінами, проходячи крізь них, щоби потеревенити зі скелями. Ліхтар я залишив вимкненим, але світла місяця достатньо, щоби не заблукати в цій невеличкій кімнатці. Та й у темряві я пам’ятаю кожну з небагатьох речей, що тут є. На підлозі немає нічого, крім татамі та мого футона. Єдина шафка притулилася біля дверей. У ній я розмістив свій рюкзак, трохи їжі, пивний кухоль, респіратори, які прихопив із корабля, та альпіністську обв’язку. Перечепитися в кімнаті нема за що.
Я повісив куртку на гачок біля дверей, плеснув в обличчя водою з умивальника й скинув із себе сорочку, шкарпетки, штани та білизну, засунувши їх у шафу, в мішок. Завтра пральний день. Зітхнувши, відчуваючи, як фатальне передчуття, що охопило мене в павільйоні медитації, блякне, перетворюючись на звичайну втому, я пішов до спального футона. Я завжди спав голяка, за винятком того часу, коли служив у місцевій гвардії та коли мандрував на кораблі Консула разом із двома своїми друзями.
У темряві, за яскравою смугою місячного сяйва, я відчув якийсь порух... тінь поруху. Здригнувшись, я прийняв бойову стійку. Нагота робить людину вразливішою. Тоді я подумав: «А. Беттік, мабуть, повернувся раніше». Мій правий кулак розтиснувся.
— Роле? — промовила Енея. Вона нахилилася вперед, і місячний промінь упав на неї. До пояса вона прикрилася ковдрою, що лежала на моєму футоні, але я бачив її плечі, перса та живіт. Оракул м’яко окреслив її вилиці, розсипав волоссям лелітки.
Я відкрив було рота, щоби щось сказати, відтак зробив крок назад, аби взяти щось з одягу чи хоч накинути куртку, тоді вирішив не йти аж до шафки, упав на одне коліно на матрац, потягнув із футона простирадло, щоби прикритися. Ні, я не був аж таким скромником, але ж це Енея... Що вона тут...?
121
«Сутта-ніпата», «Мала збірка повчальних промов» — одна з частин збірника «Тіпітака» (буквально: потрійний кошик) — твору буддійської канонічної літератури початку нашої ери. «Сутга-ніпата» складається з віршованих творів — сутр, що викладають буддійську мораль, якою вона була на ранньому ступені розвитку буддизму.
Три притчі з книги «Сутта-ніпата» («Пісня про високе змагання», «Мара і Будда» та «Багач і мудрець») переклав І. Франко.