— Роле, — вимовила вона знову, але цього разу це не пролунало запитанням. Стоячи на колінах, вона присунулася ближче. Ковдра впала долу.
— Енеє, — сказав я, мов дурень. — Енеє, я... ти... я не... ти справді?..
Вона притулила палець мені до губ... лише на секунду... і прибрала знову. Але раніше, ніж я встиг щось сказати, вона пригорнулася до мене і знову закрила мені рота, але тепер уже своїми вустами.
Кожного разу від дотику до Енеї я відчував удар електричного струму. Так було завжди. Я вже казав про це, розуміючи, якою дурістю це має здаватися, але приписував це її... не знаю... аурі... заряду особистості. Тобто це не метафора, жодним чином. Це насправді було так. Але ніколи я не відчував між нами такого струму, такого розряду, як тієї миті.
На секунду я, мабуть, отетерів... я радше отримував цілунок, ніж поділяв його. Але ось жага та наполегливість її губ подолали мою здатність мислити, сумніватися, поглинули всі інші мої відчуття — буквально, буквальніше не буває, — і ось я вже відповідав на її поцілунок, охопивши її кільцем рук, притягуючи її до себе. Хоча притягувати й не було потреби — адже її руки ковзнули мені під пахви, і я відчував її сильні пальці у себе на спині. Минуло понад п’ять років — для неї — відтоді, як вона поцілувала мене на прощання над рікою, на Старій Землі. Цілунок її й тоді був наполегливий, збудливий, сповнений запитань та меседжів, але хоч як, а це був цілунок шістнадцятирічної дівчинки. Натомість тепер це був жагучий, вільготний та розкутий дотик жінки, і я миттєво озвався на нього.
Ми цілувалися цілу вічність. Краєчком свідомості я усвідомлював власну наготу та збудженість, усвідомлював, що це мало би мене хвилювати, але все це було такою дрібницею порівняно з гарячкою та невідступністю цілунків, які не хотіли вщухати. Коли врешті-решт нам вдалося роз’єднати наші вуста, вони, потомлені, розпечені, жадали нових і нових дотиків, і ми стали вкривати поцілунками щоки, повіки, чола, вуха одне одного. Нахилившись, я зарився обличчям їй у шию, поцілував западинку на горлі, відчуваючи, як пульсує під моїми губами жилка, вдихаючи запах її шкіри, ароматніший за парфуми.
Вона, стоячи на колінах, подалася вперед, ледь вигнувши спину, так що її груди торкнулися моєї щоки. Накривши одну із них долонею, я нахилився і майже побожно поцілував пипку. Долоня Енеї лягла мені на потилицю. Вона схилила до мене обличчя. І я почув, як прискорюється її дихання.
— Зачекай, зачекай, — видихнув я, звільняючи голову, відхиляючись. — Ні, Енеє, ти насправді... Тобто... може...
— Цсс, — прошепотіла вона, знову нахиляючись наді мною, цілуючи, притягуючи до себе. Її потемнілі очі, здавалося, заступили весь світ. — Цсс, Роле. Так. — Вона поцілувала мене знову, відхилившись праворуч, так, що ми обоє опустилися на футон, не припиняючи цілуватися. Вітер, розходжуючись, лопотів стінами з рисового паперу, і вся платформа коливалася, наче відзиваючись на наші поцілунки, а тоді на рух наших тіл.
Це складно. Розповідати про такі речі. Ділитися найінтимнішими та найдорогоціннішими моментами. Переповідати про це словами межує із святотатством. А замовчувати було би брехнею.
Уперше бачити й відчувати наготу коханої людини — може, найнепідробніше та найчистіше прозріння в житті. Справжня епіфанія, якщо хочете[122]. Якщо десь у всесвіті й можлива справжня релігія, вона має визнати цю істину — істину злиття в любощах, бо інакше вона приречена бути пустопорожньою та нещирою. Кохатися саме з тією людиною, що тобі потрібна, з тією, кому й має належати твоє кохання, — це одна з небагатьох істинних винагород у людському житті. Вона спокутує весь біль, усі втрати та компроміси, самотність і безглуздість, недоладність та ідіотизм — усе, без чого нема людини. Кохатися з потрібного саме тобі людиною — це перекреслювати власні помилки та починати з чистого аркуша.
Я вперше у своєму житті кохався із судженою. Я знав це ще до того, як ми з Енеєю вперше поцілувалися, до того, як ми, обійнявшись, опустилися на футон, навіть до того, як ми почали рухатися — повільно, тоді швидше, тоді знову повільно. Я зрозумів, що до цього я ніколи ні з ким не кохався, а той секс, що траплявся у юного солдатика у відпустці з поблажливою жінкою або на баржі з якоюсь гарнюнею з команди — чом би й ні? — секс, здавалося, знайомий, як своїх п’ять пальців, — то був навіть ще й не початок.
Усе починалося тільки тепер. Пам’ятаю, якоїсь миті Енея підвелася, опираючись мені на груди. Власні її груди блищали від поту, але вона дивилася на мене так невідворотно і з такою ніжністю, що ми злилися поглядами так само щільно, як стегнами та геніталіями. Я згадував цю мить кожного разу, коли ми кохалися після того, а ще я наче згадував, як я згадуватиму це в майбутньому, наче в ті найперші миті нашої близькості я проживав усі моменти нашого кохання.
МИ ЛЕЖАЛИ, ОБІЙНЯВШИСЬ, ОДЯГНУТІ ЛИШЕ В МІСЯЧНЕ СЯЙВО, на розкиданих та зіжмаканих простирадлах та ковдрах, а прохолодний вітер з півночі висушував піт на наших тілах. Її щока покоїлася на моїх грудях, одна моя нога спочивала на її стегні, але й цієї близькості було замало, і ми продовжували торкатися одне одного — її пальці пестили волосся в мене на грудях, мої пальці вивчали абрис її щоки, а ступнею я погладжував її ногу, окреслюючи тугу литку.
— Це не помилка? — прошепотів я.
— Ні, — прошепотіла вона у відповідь. — Хіба що...
Серце моє обірвалося.
— Хіба що?
— Хіба що тобі не робили ті щеплення в місцевій гвардії... Але ж я певна, що робили, — шепнула вона.
Я так нервувався, що не помітив шпильки в її голосі.
— Щеплення? Які щеплення? — перепитав я, перекочуючись і підводячись на лікті. — А... щеплення... чорт забирай! Ти знаєш, що робили.
— Я так і думала, — ледь чутно відповіла Енея, і тільки тепер я розчув, що вона посміхається.
Коли ми, гіперіонівські хлопці, вступали до місцевої гвардії, нам робили звичайний набір схвалених Паксом щеплень — проти малярії, раку, вірусних інфекцій і протизаплідне щеплення. У паксівському всесвіті, де переважна більшість людей обрала хрестоформу у спробі досягти безсмертя, регулювання народжуваності мало бути на відповідному рівні. Одружившись, ти міг звернутися до адміністрації за антидотом чи просто купити його на чорному ринку. Або якщо ти не хотів обзаводитися ні хрестоформою, ні родиною, можна було просто забути про це щеплення, і воно діяло до старості. Чи до смерті. Я пригадував, що А. Беттік питав мене про ці щеплення років десять тому, ще на кораблі Консула, коли ми з ним теревенили про превентивну медицину, і я розповів про стандартний набір щеплень місцевого гвардійця. Енеї було тоді років одинадцять-дванадцять, вона вмостилася собі зручненько з книжкою на кушетці в голографічній ніші і, здавалося, не звертала жодної уваги на нашу розмову...
— Ні, — промовив я, усе ще нависаючи над нею на лікті. — Я маю на увазі не ту помилку. Тобі...
— Мені, — прошепотіла вона.
— ...двадцять один рік, стандартний, — продовжив я. — Мені...
— Тобі, — прошепотіла вона.
— ...на одинадцять стандартних років більше.
— Не можу повірити, — сказала Енея, дивлячись на мене. Місячний промінь падав на неї, і я бачив її обличчя. — Ти так добре рахуєш. У таку мить.
Я зітхнув й опустився на живіт. Простирадла утримували наш запах. Вітер дужчав і гучно ляскав стінами кімнатки.
— Мені холодно, — прошепотіла Енея.
У наступні дні й ночі, почувши це від неї, я просто обійматиму її та пригортатиму до себе, але тієї, першої, ночі я сприйняв її слова буквально і підвівся, щоби засунути ширму сьодзі. Вітер був холодний, холодніший, ніж зазвичай.
— Ні, — сказала вона.
— Що?
— Не затуляй зовсім, залиш шпарку.
Вона сиділа на футоні, піднявши простирадло так, що воно закінчувалось у неї під персами.
— Але ж...
— Хай місяць світить на тебе, — шепнула Енея.
122
епіфанія (від