Чи то почувши її голос, я знову відчув бажання, чи то побачивши, як вона сидить, чекаючи на мене серед розкиданих ковдр. У кімнаті стояв запах наших тіл, а ще свіжий солом’яний дух, мабуть, через новий татамі на підлозі та стелю в стилі рьокан[123]. З гір тягло прохолодою та свіжістю. Але холодний бриз був не в змозі мене остудити.
— Йди до мене, — прошепотіла вона й відгорнула ковдру, наче полу плаща.
НАСТУПНОГО РАНКУ Я ПРАЦЮЮ на зведенні чергового висячого мостика та сплю на ходу. Частково це тому, що я просто не виспався — Оракул уже сховався і на сході почав світлішати небокрай, коли Енея тінню майнула до своєї кімнати, — але головна причина полягає в тому, що я просто остовпів. Цілковито. Життя зробило поворот, якого я не тільки не очікував, а й уявити собі не міг.
Я забиваю опори в скелі разом із висотниками Харуюкі, Кенширо та Войтеком Майєром, а Кім Б’юнг Сун та Вікі Ґрошель рухаються услід, трохи нижче, вони кладуть цеглу, а тесля Чаньчжі Кен Чонґ у мене за спиною вже починає накривати терасу дерев’яним настилом. Якщо хтось із нас зірветься з дерев’яних балок, нас нічого не втримає; вірніше, не втримало б, якби Ломо вчора не видряпався на скелю без страховки та не закріпив там у потрібних місцях канати та мотузки. Тепер, перестрибуючи з балки на балку, ми просто застібаємо один зі страхувальних карабінів на наступній мотузці. Я вже маю досвід падіння: я просто повис на мотузці, здатній витримати вагу вп’ятеро більшу за мою власну, та й усе.
Наразі я перескакую з опори на опору, підтягуючи за собою наступний брус, який мені треба закріпити, а він розхитується на кінці троса і грюкає об скелю. Порив вітру намагається скинути мене в провалля, але мені вдається втриматися, учепившись однією рукою за балку, що нависає наді мною, а трьома пальцями іншої руки притримуючись за скелю. Я дістаюся третьої закріпленої на скелі мотузки, відстібую карабін і збираюся перемкнути його на четверту мотузку з сімох, що їх учора закріпив на скелі Ломо.
Про вчорашню ніч я не знаю, що й думати. Тобто я знаю, як я почуваюся — сп’янілим, збентеженим, шаленим, закоханим, — але я не знаю, як ставитися до того, що трапилося. Я намагався перестріти Енею ще до сніданку в загальній їдальні, неподалік осель монахів, але вона вже поснідала й поспішала на віддалений край будівництва, де у робітників, що витесують терасу в скелі, виникла якась проблема з новим східним переходом. Тоді з’явилися А. Беттік, Джордж Тцаронґ та Джіґме Норбу з караваном носіїв, і ми години дві, не менше, розбирали матеріали та перетягували балки, зубила, стамески, дошки і все таке інше до того місця, де наразі нарощують риштовання. Перш ніж розпочати ставити опори, я змотався на східну терасу, але А. Беттік та Тципон Шакабпа про щось радилися з Енеєю, то я побіг назад до своїх риштовань і взявся за роботу.
Я перестрибую на останню опору, встановлену цього ранку, збираючись вставити наступну в отвір, що зробили в скелі зубилами та кумулятивними міні-зарядами Харуюкі та Кенширо. Потім Войтек і Bird зацементують підпірку, і за півгодини вона вже буде триматися достатньо міцно, щоби Чаньчжі міг настеляти на неї платформу. Перестрибувати з опори на опору для мене стало звичною справою: стрибнути, спіймати рівновагу, присісти й приладити наступну опору на місце, і саме так я й зараз роблю, приземлившись на останній опорі, розмахуючи лівою рукою, щоби не втратити рівноваги, а правою притримуючи брус, що звисає з мотузки. Раптом порив вітру виносить мотузку з брусом надто далеко вперед, і я втрачаю рівновагу, хитнувшись за брусом в нікуди. Я знаю, що страховка мене втримає, але не хочу падати й гойдатися на мотузці між останньою балкою та діркою під нову. Якщо я не зможу розгойдатися досить сильно, щоби прилетіти назад до балки, мені доведеться безпорадно висіти, доки Кенширо чи хтось іще з хлопців не витягне мене.
Миттєво вирішивши, я стрибаю вслід за брусом, що метляється на мотузці, і хапаюся за нього, з силою відштовхнувшись п’ятами. Страхувальна мотузка спочатку має провиснути на кілька метрів, а тільки потім мене смикнути, тому наразі вся моя вага припадає на кінчики моїх пальців. Брус занадто об’ємний, щоби я міг його охопити як слід, і я відчуваю, як мої пальці ковзають міцною, наче залізо, деревиною. Але я вперто не хочу кинути руки та й повиснути на еластичній мотузці, а намагаюсь втриматися. Мені вдається хитнутися разом із важезним брусом до останньої закріпленої балки, і я зістрибую на неї з відстані два метри, приземляюся на слизьку поверхню, шалено махаючи руками, щоби впіймати рівновагу. Це мені вдається, і, сміючись із власної дурості, я стою якусь мить нерухомо, дивлячись, як у мене під ногами на глибині кілька тисяч метрів киплять хмари, накочуючись на скелі.
Чаньчжі Кен Чонґ стрибає з балки на балки, поспішаючи до мене, переклацуючи свій карабін на канати з шаленою швидкістю. Я бачу в його очах щось схоже на жах, і на мить моє серце стискається від думки, що щось трапилося з Енеєю. Серце починає шалено калатати, тривога захльостує з головою, і я ледь не втрачаю рівновагу знову. Але мені вдається вирівнятися, і я стою на останній закріпленій балці, зі страхом чекаючи на Чаньчжі.
Опинившись на останній балці поруч зі мною, Чаньчжі так захекався, що не може навіть слова вимовити. Він бурхливо жестикулює, але я не розумію, чого він хоче. Можливо, він бачив, як комічно я полетів услід за хитким брусом, як розгойдувався і смикався на ньому, і розхвилювався? Аби показати йому, що в мене все гаразд, я намацую свою обв’язку, щоби показати йому, що мій карабін надійно застебнутий на страхувальному канаті.
Карабіна на канаті немає. Я не пристебнувся до останньої мотузки. Я стрибав, балансував, розгойдувався на брусі та зіскакував з нього на опору без страховки. Нічого не було між мною та...
Запаморочення вдаряє наче ножем, мене нудить. Хитаючись, я роблю три кроки до скельної стіни і привалююсь до холодного каменю. Мені здається, що виступ відштовхує мене, що вся гора нахиляється вперед, намагаючись скинути мене з опори.
Чаньчжі підтягує закріплену Ломо мотузку, знімає карабін з моєї обв’язки і пристібає мене. Я вдячно киваю йому, намагаючись не дати сніданку, який нещодавно з’їв, покинути мене.
За десять метрів попереду, напівприкриті виступом скелі, нам роблять знаки Харуюкі та Кенширо. Вони щойно пробили вибухівкою ще один отвір у скелі і кваплять мене, щоб я не стовбичив, а вставляв бруси, куди потрібно.
ДЕЛЕГАЦІЯ ДО ПОТАЛИ НА ПРИЙОМ, що його влаштовує на честь Пакса Далай-лама ввечері в своєму палаці, вирушає в дорогу після обіду. Я бачу Енею в їдальні, але нам вдається тільки обмінятися багатозначними поглядами. Вона посміхається мені так, що у мене коліна підгинаються, але поговорити наодинці нам не вдається.
Делегати збираються на найнижчій платформі, а сотні робітників, монахів, кухарів, учнів та носіїв, стоячи на вищих платформах, розмахують руками і підбадьорюють нас вигуками. Дощові хмари починають збиратися над східною грядою, в ущелинах уже йде дощ, але небо над Сюанькун-Си все ще сяє блакиттю, і червоні молитовні прапори тріпочуть, вимальовуючись на ньому так чітко, що аж очам боляче.
Усі вирушають в дорожньому одязі, а офіційний одяг для прийому несуть у непромокальних мішках за спиною. Свій костюм я поклав у рюкзак. За традицією прийоми у Далай-лами розпочинаються пізно ввечері, і ми ще маємо понад десять годин часу, але Високий Шлях зазвичай забирає шість годин, а кур’єри та літун, що були сьогодні в Йо-Кунґу, сказали, що за перевалом на Куньлуні на нас чекає негода, тому ми не гаємо часу. Ми шикуємося за протоколом. Чарльз Чі-К’яп Кемпо, мер Йо-Кунґу та лорд-гофмейстер Завислого У Повітрі Храму йдуть на кілька кроків попереду наступного за рангом, Кемпо Нґа Ван Таші, настоятеля Храму. «Дорожній одяг» обох поважних персон затьмарює блиском той офіційний стрій, що я несу за плечима, і їх оточує рій служок, монахів та охоронців.
Наступним за політиками крокує Ґ’яло Дондуп, молодий монах, кузен чинного Далай-лами, поруч із Лобсанґом Самтеном, монахом третього року служіння, рідним братом Далай-лами. Вони йдуть легкою ходою, білозубо сміються — ці молоді хлопці знаходяться в зеніті свого фізичного та розумового розквіту. Лобсанґ вдягнутий у яскраво-червону альпіністську хубу, і коли ми завертаємо на захід і ступаємо на вузьку стежку вздовж розколини, у якій лежить Йо-Кунґ, він здається мені ходячим молитовним прапором, що прикращає нашу процесію.
123
рьокан, ріокан — готель у традиційному японському стилі. При вході відвідувачі скидають своє взуття і надягають традиційне японське. Сплять у рьокані на підлозі, на спеціальних матрацах — футонах.