Тципон Шакабпа, офіційний спостерігач за проектом Енеї, іде поруч із Джордже Тцаронґом, кругловидим майстром-будівельником. Джіґме Норбу, хоч він і нерозлийвода із Джордже, з нами немає; вражений у саме серце, що його не запросили, він залишився в Храмі. Мабуть, уперше я бачу Джордже без посмішки. Тципон говорить за двох, розповідаючи історію за історією, допомагаючи собі виразними жестами. З ними йдуть кілька робітників, супроводжуючи майстрів до Йо-Кунґу.
Тромо Трочі з Дхомі, заповзятливий комівояжер з півдня, виступає обік своєї незмінної супутниці, що супроводжує його у тривалих мандрівках гірськими дорогами. Це росла вівцекоза, навантажена тюками з товаром. З кошлатої шиї кози звисають три дзвіночки, і вони видзвонюють, наче молитовні дзвони на Храмі. Ломо Дондруб має зустрітися з нами в Поталі, але тюк на самому вершечку поклажі, що несе на собі вівцекоза, наче символізує його присутність у нашій процесії: це сувій тканини для його нового параплана.
Ми з Енеєю замикаємо колону. Кілька разів я пориваюся почати розмову про вчорашню ніч, але Енея зупиняє мене, прикладаючи палець до губ і киваючи на комерсанта, що йде перед нами, та на інших людей у процесії. Я змушую себе обмінюватися репліками про те, як ідуть справи на будівництві, хоча голова у мене пухне від питань.
Незабаром ми вже в Йо-Кунґу, де всі схили та стежки всіяні народом. Люди махають нам молитовними прапорами, стоять на терасах і в дверях своїх будиночків, вітаючи свого мера та нас усіх.
Одразу за містом, біля стартових платформ єдиної канатки, якою ми маємо скористатися, щоби дістатися Потали, ми перетинаємося зі ще однією делегацією, що прямує на прийом у Далай-лами: Дорджі Памо та ще дев’ять монахинь[124]. Дорджі Памо несуть в паланкіні чотири жилаві монахи, адже наразі вона є настоятельницею ґомпи Самден, чоловічого монастиря на південній стіні того ж гірського хребта, до північної стіни якого притулився Завислий У Повітрі Храм. До її монастиря звідси кілометрів тридцять. Дорджі Памо дев’яносто чотири стандартних роки, а те, що вона є втіленням первозданної Дорджі Памо, Свині-Громовержиці, відкрилося, коли їй було три роки. Вона дуже впливова жінка, і була обожнюваною настоятелькою жіночого монастиря, монастиря Оракула, в Ямдрок Дзо, що знаходиться за шістдесят кілометрів звідси на прямовисному схилі, понад сімдесят стандартних років. І ось наразі Громовержиця, дев’ять монахинь та понад три десятки чоловіків, носіїв та охоронців чекають біля канатки, щоби заклацнути на тросі масивні карабіни її паланкіна.
Дорджі Памо визирає крізь запони паланкіна, помічає нашу процесію, кивком підзиває до себе Енею. Енея мимохідь згадувала, що вона кілька разів ходила до ґомпи Оракул і до монастиря Ямдрок Тцо зустрітися із Свинею, і вони стали щирими друзями. А. Беттік також розповів мені по секрету, що Дорджі Памо нещодавно повідала монахиням у ґомпі Оракул та монахам у чоловічому монастирі в ґомпі Самден, що саме Енея, а не Його Святість чинний Далай-лама, є втіленням живого Будди Милосердя. Звістка про цю єресь, сказав мені А. Беттік, широко розійшлася, але Далай-лама поки що не відреагував на цю зухвалу заяву, можливо, через надзвичайну популярність Свині-Громовержиці на планеті Тянь-Шань.
Наразі я спостерігаю, як дві жінки — юна Енея та стара жінка в паланкіні — жваво перемовляються та щиро сміються, чекаючи на переправу канаткою через прірву Лангма. Напевно, Дорджі Памо наполягла, щоб ми переправлялися першими, бо носії пересувають убік її паланкін, а дев’ять монахинь схиляються в глибокому поклоні, коли Енея проводить нашу групу вперед. Чарльз Чі-К’яп Кемпо та Кемпо Нґа Ван Таші мають збентежений вигляд, коли дозволяють своїм помічникам пристебнути їх до троса. Я знаю, що справа тут не в тому, що вони переймаються своєю безпекою, а в порушенні протоколу. Я не дуже цікавлюся, у чому полягає це порушення. Цієї миті мене цікавить тільки, яким чином мені залишитися з Енеєю наодинці й поговорити з нею. Чи, можливо, просто її поцілувати.
ШЛЯХ ДО ПОТАЛИ МИ ДОЛАЄМО ПІД ЗЛИВОЮ. УПРОДОВЖ трьох місяців на цій планеті я багато разів потрапляв під добрячу літню зливу, але цей дощ віщує початок цілого сезону дощів — він крижаний, пронизливий, з пасмами густого туману, що звиваються навколо нас. Ми встигаємо пройти канатку до того, як хмари змикаються остаточно, але коли ми наближаємося до східних схилів хребта Куньлунь, Високий Шлях уже вкритий ковзкою кригою.
Високий Шлях складається із скельних уступів, стежок, викладених цеглою, що зміяться прямовисними скелями, дерев’яних хідників уздовж північно-західних схилів гори Хуашань, Квіткової гори, та довгого ланцюжка настилів і підвісних мостиків, що поєднують її крижану вершину з Куньлунем. А ще треба пройти другим за довжиною на цій планеті висячим мостом, перекинутим між хребтами Куньлунь та Пхарі. І знову стежки, мости, карнизи, що ведуть на південний захід уздовж східних схилів хребта Пхарі до Ринку Пхарі. Звідти залишається пройти ущелиною і прямувати майже точно на захід скельним виступом аж до Потали.
Коли світить сонце, це шестигодинна прогулянка, але сьогодні це важкий та небезпечний шлях крізь пелехи туману та крижану запону дощу. Служки, що супроводжують мера, Лорда-гофмейстера Чарльза Чі-К’япа Кемпо та Кемпо Нґа Ван Таші, намагаються захистити цих достойників яскравими червоними та жовтими парасольками, але вкритий кригою карниз часто звужується, і достойники вимокають до нитки, коли доводиться йти вервечкою. Долати підвісні мости — це суцільний жах, бо їхня «підлога» — один товстий канат, від якого вертикально вгору відходять мотузки, збоку проходять дві горизонтальні мотузки-поручні, а ще один товстий канат тягнеться над головою. За нормальної погоди переправлятися таким мостом — просто дитяча забавка: балансуєш нижнім канатом, тримаючись за бокові мотузки, та й по всьому; але в таку зливу треба рухатися дуже обережно. Втім, місцеві роблять такі трюки кожного дощового сезону, і для них це звичайнісінька річ. Тому вони швидко переходять мости, і тільки ми з Енеєю вагаємося ступити на міст, який вигинається і танцює під вагою нашої процесії, а обмерзлі мотузки вислизають із рук.
Незважаючи на бурю, а можливо, навпаки, саме через неї, хтось запалив смолоскипи на Високому Шляху вздовж усього східного схилу Пхарі, і вогонь, що палає в жаровнях, підсвічуючи червоним густий туман, допомагає нам знаходити вірний шлях на дерев’яних хідниках, що повертають туди-сюди, йдуть вниз і вгору, допомагає спускатися заледенілими сходинками та знаходити нові мости. Ми прибуваємо до Ринку Пхарі присмерком, хоча через темні хмари здається, що вже поночі. Тут до нас приєднуються інші групи, що простують до Зимового Палацу. На захід, на той бік розколини, ми вирушаємо компанією, що налічує принаймні сімдесят осіб. Паланкін Дорджі Памо тримається поруч із нами, і я підозрюю, що не тільки я із заздрістю уявляю, як там, усередині, сухо.
Зізнаюся, що я відчуваю розчарування: ми планували прибути в Поталу в сутінках, коли в альпійському сяйві ще полум’яніють гірські пасма на півночі та півдні та окремі високі вершини поблизу палацу. Я ще не бачив палацу, та й усю місцевість мені кортіло роздивитися. А вийшло так, що ми долаємо Високий Шлях між Пхарі та Поталою в суцільній темряві і бачимо тільки карнизи та хідники в мерехтливому світлі смолоскипів. Я поклав до свого рюкзака лазерний ліхтарик, хоч і сам не знаю достеменно, навіщо: чи то заради примарного захисту, якщо справи в палаці підуть не так, чи то відшукувати шлях у темряві. Скелі, платформи, бильця мостиків, сходинки — усе взялося кригою, і це на шляху з найнапруженішим рухом. Я не можу навіть уявити, як можна зараз подорожувати канаткою, але подейкують, що деякі, найбільш ризикові, гості дістаються до Потали саме так.
До забороненого міста ми дістаємося за дві години до початку церемонії. Хмари піднялися трохи вище, дощ трохи вщух, і коли я вперше бачу Зимовий Палац, мені забиває подих і я геть забуваю про свої жалі, що ми не прибули сюди завидна.
124
Дорджі Памо (