Ліворуч від Його Святості Далай-лами стоїть Лорд-Гофмейстер, головний настоятель серед усіх настоятелів. З обличчя цього старого не сходить привітна посмішка, адресована гостям. За ним знаходиться Державний оракул, молода жінка з коротко стриженим волоссям, у жовтій лляній сорочці, що виглядає з-під її червоної накидки. Енея пояснила мені, що обов’язки Державного оракула полягають у тому, щоби впадати в транс та провіщати майбутнє. Ще лівіше стоїть компанія людей, але їхні обличчя я не можу роздивитися, оскільки їх затуляють позолочені стовпчики балдахіна над троном Далай-лами: це п’ятеро емісарів Пакса. Я бачу, що один із них, коротун, має на собі червону кардинальську мантію, три постаті вбрані в чорні ряси, а ще один із п’ятірки — військовий.
Праворуч від трону регента стоїть Головний глашатай, начальник служби безпеки Його Святості, легендарний Карл Лінґа Вільям Ейхедзі, лучник Дзен, художник, каратист, філософ і майстер ікебани. Коли Ейхедзі подається вперед, здається, що він має всередині кістяк із чистісінької сталі, обтягнутий м’язами і лише м’язами. Він напружується, і його голос заповнює собою кожний куточок величезного залу:
— Шановні гості, ті, що прибули з-за меж нашого світу, дугпа, друкпа та друнгпа, мешканці найвищих вершин, благословенних ущелин, лісистих схилів, дзаса, шляхетні сановники, червонокапелюшники та жовтокапелюшники, ченці, настоятелі, новонавернені й гуру четвертого рангу й вище, блаженні, котрі носять су-гі, дружини й чоловіки вельмишановних гостей, ті, хто шукає просвітлення! Я маю честь вітати вас сьогодні ввечері від імені Його Святості, Гетсванга Нгванга Лобсанґа Тенджіна Ґ’япсо Сісанванг’юра Чжангпа Мапай Дхепала Сангпо, Втілення Святості, Блаженного Милосердя, Того, Чиє Слово Творить Дива, Того, Чиї Помисли Є Чистими, Того, Чия Мудрість Є Божественною, Того, Хто Є Охоронцем Віри, Того, Хто Дорівнює Безкрайому Океану!
Малі мідні та кістяні ріжки видають високі чисті ноти. Великі сурми ревуть, наче динозаври. Удари гонга вібрують у кістках і зубах.
Головний глашатай повертається на своє місце. До присутніх звертається Його Святість Далай-лама, його дитячий голос лунає спокійно, але твердо й чітко, розносячись усім великим залом:
— Дякую всім, хто прийшов до нас сьогодні. Ми привітаємо наших друзів із Пакса в більш вузькому колі. Багато хто з вас попросив про окрему зустріч зі мною — ви отримаєте моє благословення сьогодні під час особистої аудієнції. З деякими з вас окремо захотів поговорити я — ми також зустрінемося сьогодні під час особистої аудієнції. Наші друзі з Пакса розмовлятимуть з багатьма з вас цього вечора та наступними днями. Спілкуючись з ними, будь ласка, не забувайте, що вони є нашими братами та сестрами в Дгармі[125], у пошуках Просвітлення. Не забувайте, що їхнє дихання — наше дихання, а всі наші дихання є диханням Будди. Дякую. А тепер прошу, — насолоджуйтеся сьогоднішнім святкуванням.
І при цих словах поміст, трон і решта атрибутів беззвучно зникають у стіні, що розкривається позаду. Згори спадає завіса, тоді ще одна, а тоді на місце повертається й сама стіна. Подих проноситься багатотисячною юрбою, що зібралася в Аудієнц-залі.
ЦЕЙ ВЕЧІР ЗАПАМ’ЯТАВСЯ МЕНІ МАЙЖЕ СЮРРЕАЛІСТИЧНИМ поєднанням світського балу та офіційних аудієнцій, на кшталт папських. Звісно, я ніколи не бував на прийомі у Папи, і таємничий кардинал біля підніжжя трону, наразі захований завісою, — найвища церковна особа, яку я побачив у своєму житті, але, гадаю, ті, кого особисто приймав Далай-лама, хвилювалися не менше, ніж християни, удостоєні папської аудієнції. І обставлено все було з помпою та відповідно до протоколу. Воїни-ченці в червоних накидках та червоних або жовтих капелюхах супроводжували щасливих обранців крізь кілька портьєр, потім ще крізь ряд завіс і нарешті крізь двері в стіні туди, де знаходився Далай-лама, а ми, решта, прасували залитий світлом смолоскипів паркет, паслися біля довгих столів з неперевершеними делікатесами чи навіть танцювали під невеличкий оркестр — у ньому, дякувати Богові, не було ні ріжків, ані сурм, ані гонгу. Зізнаюся, що я спробував запросити Енею на танець, але вона усміхнулася, похитала головою й, очоливши нашу групу, спрямувала її до найближчого бенкетного столу. Незабаром ми вже перемовлялися з Дорджі Памо та монахинями з її почту.
Я розумів, що це безтактність з мого боку, але не втримався й запитав чарівну стару пані, чому її називають Свинею-Громовержицею. Дорджі Памо розсміялася і, поки ми набивали роти кульками смаженої цампи, запиваючи їх неперевершеним чаєм, розповіла нам історію свого імені.
Ще на Старій Землі настоятелька чоловічого буддійського монастиря на Тибеті довела, що вона є реінкарнацією напівбогині Свині-Громовержиці, надзвичайно могутньої. Ця, перша, Дорджі Памо, не тільки перетворилася на свиню сама, а й перетворила на свиней усіх лам свого монастиря, щоби налякати ворожих воїнів.
А коли я запитав жінку, котра була втіленням Свині-Громовержиці тепер, чи зберегла вона здатність перетворюватися на свиню, елегантна стара пані гордо підвела голову й як ножем відрізала:
— Якщо треба буде відлякати чужаків, котрі зазіхають сьогодні на Тянь-Шань, я зроблю це, не вагаючись.
Це були єдині негативні слова на адресу паксівських емісарів, які ми почули впродовж наступних трьох годин, коли ми з Енеєю розмовляли з іншими, слухали музику, дивилися на блискавки крізь скляний дах. Хоча під блиском і веселощами вичепуреної у шовки святкової юрби відчувалась, наче підводна течія, прихована тривожність, проте в цьому не було нічого дивного, адже якщо не брати до уваги поодиноких візитів комерційних кораблів, планета Тянь-Шань ось уже майже три сторіччя перебувала в ізоляції від решти паксівських світів, і взагалі від людства епохи пост-Гегемонії.
Святкування тривало і тривало, наближаючись до опівночі, і я помалу почав сподіватися, що Лобсанґ Самтен щось наплутав, сказавши, що Далай-лама та гості з Пакса хочуть із нами побачитися, але саме тут до нас підійшли придворні у величезних загнутих капелюхах, червоних та жовтих, і повідомили, що Далай-лама чекає на нас. Ми пішли за ними.
Я подивився на Енею, готовий кинутися разом із нею навтьоки, готовий прикривати її відхід, але не помітив на її обличчі навіть натяку на переляк чи небажання йти. Вона просто кивнула на знак згоди і взяла мене під руку. Інші гості розступалися перед нами, коли ми простували довгим залом за придворними, простували повільно, рука в руку, наче я батько, що веде її до вінця в традиційному церковному вінчанні... а може, наче ми і є нареченими. У кишені я мав лазерний ліхтарик і комунікатор. Навряд чи лазер міг стати нам у пригоді, якщо паксівці спробують нас схопити, але корабель я вирішив викликати, якщо трапиться найгірше. Я був готовий посадити корабель із термоядерними двигунами просто тут, крізь цей розкішний засклений дах, щоби тільки не дати схопити Енею.
Ми проминули першу завісу й опинилися під балдахіном. Тут ще чути було приглушені звуки оркестру та гомін тисяч голосів. Службовці в червоних капелюхах попросили нас витягнути руки долонями догори. Ми так і зробили, а вони поклали кожному з нас на руки білу шовкову хусту. Довгі кінці хусти звисали долу. Жестом вони спрямували нас до наступної портьєри. Там нас привітав поклоном Лорд-Гофмейстер; Енея відповіла граційним реверансом, а я незграбно мотнув головою. Він провів нас крізь двері до невеликої кімнати, де на нас чекав Далай-лама зі своїми гостями.
Ця закрита для сторонніх кімната була наче продовженням трону Далай-лами: скрізь золото, золототкана парча, багато орнаментовані гобелени, на яких зворотні буддійські свастики сусідили з напіврозкритими квітами, хвилястими драконами та рухливими колесами-мандалами. Двері за нами зачинилися, і гомін Аудієнц-залу зник би остаточно, якби не звук, що йшов із трьох великих телемоніторів, вмонтованих у стіну ліворуч від нас. Монітори в реальному часі відображали картинку з камер, розташованих у різних кутах Аудієнцзали, і хлопчик на троні зацікавлено спостерігав за тим, що там відбувається, а з ним і його гості.
125
Дгарма, Дхарма — релігійно-філософська категорія, універсальний моральний Закон, в буддизмі ще — закон причинності.