Ніхто з Братства ніколи не бачив цих сутностей, не говорив із ними, не мав надійних доказів, що вони взагалі існують. Ніхто, крім Енеї.
— Ні, — відповіла Енея зі сцени, — я з ними не розмовляла. — Вона опустила очі, наче соромлячись. Вона завжди неохоче висловлювалася на цю тему. — Але, гадаю, я їх чула.
— Вони промовляли до тебе? — спитав Джев Пітерс.
Усі присутні затамували дихання.
— Ні, — відповіла Енея, — цього я не кажу. Я просто... чула їх. Так, як інколи чуєш чиюсь розмову за стіною спальні.
Залою пробіг смішок. Бо зовнішні кам’яні стіни в Талієсіні були товсті, а от перегородки між спальнями — тонюсінькі, мовби паперові.
— Добре, — озвалася з першого ряду Бетс Кімбал, шеф-кухар, солідна, розсудлива жінка. — Тоді розкажи нам, що вони говорили.
Енея зробила крок і підійшла до краю сцени, туди, де закінчувався червоний килим, і подивилася в зал на своїх колег, на робітників резиденції.
— Це я можу вам сказати, — неголосно промовила вона. — Більше не буде провізії й інших речей із індіанського ринку. З цим покінчено.
Ефект був такий, наче вона кинула в зал гранату. Коли гомін почав вщухати, один із будівельників, велет на ім’я Хасан, гукнув, перекриваючи загальний шум:
— Як це «покінчено»? Що ти маєш на увазі? А звідки ж ми братимемо їжу?
Дійсно, через це можна було запанікувати. За часів першого м-ра Райта, у двадцятому сторіччі, за п’ятдесят кілометрів від пустельного табору Братства існувало велике місто, що звалося Фінікс. На відміну від Талієсіна у Вісконсині, де під час Депресії учні годувалися з родючих земель, водночас працюючи над будівельними проектами м-ра Райта, мешканці цього табору ніколи не могли би самі забезпечити себе їжею — пустеля є пустеля. Тому вони їздили до Фінікса вимінювати їжу чи купувати її за їхні примітивні монети та паперові гроші. Старий Архітектор завжди залежав від щедрот своїх покровителів, щоби місяць у місяць зводити кінці з кінцями. Великих позик він і взагалі не повертав.
Але тут, поблизу нашого відтвореного пустельного табору, міст не було. Єдина дорога — дві посипані гравієм колії — вела на захід, до сотень миль порожнечі.
Я це знав точно, бо пролітав над цією місциною на спусковому апараті, а ще об’їздив її на автомобілі Старого Архітектора. Але раз на тиждень за тридцять кілометрів від табору збирався індіанський ринок, де ми вимінювали на свої вироби провізію та потрібні нам матеріали.
Ринок функціонував уже багато років, задовго до нашого з Енеєю сюди приїзду; очевидно, усі гадали, що так буде завжди.
— Що означає «покінчено»?! — знову запитав Хасан, зриваючись на хрипкий крик. — Куди поділися індіанці? Вони що, теж були тільки фантомами? Кібридами, як м-р Райт?
Енея зробила рукою жест, особливий, до якого я вже звик за ці роки, граційний рух, що наче відштовхував... ні, не співрозмовника, а запитання; такий собі аналог вислову «Му» в Дзені. Цей жест у даному контексті міг означати: «Ти не питав, а я не чула».
— Ринок більше не збиратиметься, бо нам він відтепер не знадобиться, — сказала Енея. — Індіанці цілком справжні — Навахо, Апачі, Хопі та Зуні[32] — але вони повинні жити своїм життям, у них є власний експеримент. Вони торгували з нами... зі своєї ласки.
Це зауваження громаді не сподобалося, але зрештою вони знову втихомирилися. Бетс Кімбал підвелася зі свого місця:
— То що нам робити, дитино?
Енея сіла на край сцени, наче намагаючись приєднатися до юрби, що чекала на відповідь.
— Братства більше нема, — сказала вона. — Цій частині нашого з вами життя прийшов край.
— Ні! — вигукнув із задніх рядів один з молодих учнів. — М-р Райт може ще повернутися! Не забувайте, що він був кібридом... машиною! Корд... або Леви, Тигри та Ведмеді... хай хто там його створив... але його можуть вернути нам знову...
Енея заперечливо похитала головою, сумно, але твердо.
— Ні. М-р Райт пішов від нас назавжди. Братству кінець. Без провізії та матеріалів, які індіанці привозили здалеку, наш пустельний табір не протримається навіть тижня. Ми мусимо йти звідси.
Запала тиша. Її порушила одна з наймолодших учениць, Пере, тихо запитавши:
— Куди, Енеє?
Може, саме тієї миті я вперше усвідомив, наскільки вся ця громада покладається на дівчину, яку я звик вважати дитиною. Доки тут панував Старий Архітектор: читав лекції, сипав перлами мудрості на семінарах, вів перед у загальних дискусіях у креслярні, виступав заводієм пікніків та вилазок в гори з купанням в гірських струмках, вимагав для себе особистого простору та кращої їжі, — лідерство Енеї було не таким помітним. Але тепер воно стало явним для всіх.
— І справді, — підтримав це запитання хтось із середини залу. — Куди нам іти, Енеє?
Енея зробила жест відкритою долонею. Цей жест я також добре знав. На відміну від попереднього, він радше означав: «Ти сам мусиш відповісти на своє питання». Уголос вона сказала:
— Є дві можливості. Усі ви дісталися сюди або крізь портали, або крізь Гробниці часу. Назад ви можете повернутися крізь портал...
— Ні!
— Яким чином?!
— Ніколи! Краще померти!
— Ні! Пакс знайде нас і вб’є!
Люди відреагували миттєво й емоційно. Власне, вони просто озвучили свій переляк. Я відчував запах жаху в повітрі, як відчував його на болотах Гіперіона, коли в капкани потрапляла здобич. Енея підняла руку, і вигуки вщухли.
— Ви можете повернутися до Пакса крізь портали, або ж ви можете залишитися на Землі й спробувати самі подбати про себе.
В залі почулося шелестіння перешептів. Я відчував, що присутні з полегкістю сприйняли звістку про те, що вони все ж таки мають можливість не повертатися. Я розумів, що вони відчувають. Адже Пакс так само був кошмаром і для мене. Принаймні раз на тиждень я прокидався у холодному поту, бо мені наснилося, що я туди повертаюся.
— Але якщо ви залишитеся тут, — продовжувала Енея, сидячи на краю сцени, — то залишитеся на власний страх і ризик. Всі групи людей, що перебувають на Землі, задіяні у власних проектах, в інших експериментах. Для вас там місця немає.
Люди вигукували запитання за запитанням, бажаючи отримати відповіді на все, що залишалося для них таємницею під час їхнього тривалого тут перебування.
Але Енея продовжувала повторювати те, що вона вже сказала:
— Якщо ви залишитесь тут, ви змарнуєте те, чому навчав вас м-р Райт, те, що ви дізналися про себе, те, за чим ви сюди прийшли. Земля не потребує архітекторів та будівельників. Поки що не потребує. Нам треба повертатися.
Знову заговорив Джев Петерс, із сумом, але без гніву:
— А Паксу потрібні будівельники та архітектори? Будувати свої трикляті церкви?
— Так, — сказала Енея.
Джев гупнув величезним кулаком об спинку крісла перед собою:
— Але вони схоплять нас або вб’ють, якщо дізнаються, хто ми... де ми були!
— Так, — сказала Енея.
— А ти повертаєшся, дитино? — запитала Бет Кімбал.
— Так, — сказала Енея й зістрибнула зі сцени.
Усі схопилися на ноги, вигукуючи щось чи сперечаючись одне з одним. А от Джев Пітерс висловив питання, яке турбувало кожного з дев’яноста сиріт Братства: