Ми ще з півгодини стояли на верхній платформі, але більше нічого не побачили, крім численних смужок плазмового полум’я, що прорізували небо в перші хвилини. Я знав, що це прискорюються кораблі, покидаючи простір Тянь-Шаню. Нарешті коли зірки знову стали найяскравішими об’єктами в чорному небі, всі почали розходитися. Далай-лама пішов спати до келій монахів, інші до своїх постійних чи тимчасових приміщень на нижчих рівнях.
Енея кивнула деяким залишитися — Рахілі, Тео, А. Беттікові, Ломо Дондрубу та мені.
— Це знак, на який я чекала, — сказала вона дуже тихо, коли на платформі вже не було нікого, крім нас. — Ми маємо йти звідси. Завтра.
— Йти? — не зрозумів я. — Куди? Чому?
Енея торкнулася мого плеча. Я зрозумів цей жест як слова: «Я поясню пізніше». Я замовк, слухаючи інших.
— Крила готові, Навчителько, — сказав Ломо.
— Я дозволив собі перевірити комбінезони та респіратори в кімнаті пан-Ендіміона, — повідомив А. Беттік. — Вони в робочому стані.
— Завтра ми завершимо роботу і влаштуємо церемонію, — сказала Тео.
— Я теж хотіла би піти з вами, — сказала Рахіль.
— Піти куди?! — не витримав я, попри всі свої намагання стулити пельку й слухати.
— Тебе запрошено, — сказала Енея, усе ще торкаючись мого плеча. Я не міг розцінити це як відповідь на моє питання. — І Ломо, й А. Беттіка... якщо ви, хлопці, ще не передумали.
Ломо Дондруб посміхнувся від вуха до вуха. Андроїд схилив голову на знак згоди. Мені почало здаватися, що я один на увесь Храм не маю зеленого поняття, що тут коїться.
— Усім на добраніч, — сказала Енея. — Ми вирушаємо на світанку. Проводжати нас не варто.
— А це вже дзуськи, — відказала Рахіль. Тео кивнула, погоджуючись. — Ми прийдемо попрощатися, — додала Рахіль.
Енея кивнула й ласкаво обійняла жінок. Вони, Ломо й А. Беттік попрямували до нижніх платформ — хто сходами, а хто спусковим канатом.
Ми з Енеєю залишилися на платформі самі. Після битви небо видавалося ще чорнішим. Я збагнув, що хмари піднялися вище хребта і стерли зірки з небосхилу, наче мокра ганчірка стирає літери з чорної дошки. Енея відсунула двері до своєї спальні, зайшла всередину, запалила ліхтар і знову зупинилася на порозі.
— Зайдеш, Роле?
МИ ПОГОВОРИЛИ. АЛЕ НЕ ВІДРАЗУ.
Коли описуєш любощі, виходить щось безглузде — а тут ще і час, що ми обрали, може здатися геть недоречним: ті розчахнуті небеса, те дійство на кшталт Таємної Вечері — але любощі самі собою не можуть бути безглуздими, якщо ти кохаєшся з людиною, яку насправді кохаєш. А я кохав. Якщо я ще не до кінця розумів це до того вечора, то тепер зрозумів цілковито і беззастережно.
Минуло години дві, й Енея накинула кімоно[144], а я — юкату, відтак ми підвелися з татамі й сіли біля розсунутих ширм сьомзі. Енея скип’ятила чай на невеличкому пальнику, ми взяли чашки і посідали, опираючись спинами на протилежні рами сьодзі. Наші босі підошви стикалися, а мій правий бік та її ліве коліно нависали над багатокілометровою прірвою. Прохолодне повітря пахло дощем, хоча гроза пройшла повз нас, посунувши далі на північ. Маківка гори Хеншань ховалася в хмарах, але нижчі пасма гір раз у раз висвічувалися блискавками.
— Невже Рахіль насправді та сама Рахіль, із «Пісень»? — запитав я. Це було не те, про що я найбільше хотів спитати; хотів, але боявся.
— Так, — відповіла Енея. — Вона дочка Сола Вайнтрауба, та жінка, котра захворіла на Гіперіоні на хворобу Мерліна і прожила життя в зворотньому напрямку, з двадцяти семи років. А вже немовлям Сол узяв її з собою на прощу.
— Її також називали Монетою, — сказав я. — І Мнемозиною.
— Порадницею, — промурмотіла Енея, — а ще Пам’яттю[145]. Доречні імена для тієї ролі, що вона відіграє цього разу.
— Це було двісті вісімдесят років тому! — сказав я. — І за добру сотню світлових років звідси... на Гіперіоні. Як вона могла опинитися тут?
Енея посміхнулася. Над чашкою з чаєм підіймалася пара, торкаючись її сплутаного волосся.
— Я народилася понад двісті вісімдесят років тому, — сказала вона. — І за добру сотню світлових років звідси... на Гіперіоні.
— То вона потрапила сюди так само, як і ти? Крізь Гробниці часу?
— І так, і ні, — відповіла Енея. Вона підняла руку, зупиняючи мій протест. — Я розумію, що ти хочеш почути пряму відповідь, Роле... без притч, вивертів та інакомовлень. Ти маєш рацію. Настав час в усьому розібратися. Але правда полягає в тому, що Сфінкс, одна із Гробниць часу, був тільки частиною шляху, який подолала Рахіль.
Я чекав.
— Ти пам’ятаєш «Пісні»? — почала вона.
— Я пам’ятаю, що чолов’яга на ймення Сол узяв свою доньку... після того, як кібрид Кітса якимось чином урятував її від Ктиря, і після того, як вона почала нормально дорослішати... узяв її до Сфінкса, і вони помандрували у майбутнє... — Я зупинився. — У своє майбутнє, а наше сьогодення?
— Ні, — відказала Енея. — Немовля Рахіль знову виросла в дитину, потім у молоду жінку в іншому майбутньому, не в наші часи. Її батько виховав її ще раз. Їхня історія — вона просто дивовижна, Роле! Буквально сповнена дивних подій.
Я потер лоба. Головний біль минув, але тепер я боявся, що він повернеться.
— А сюди вона потрапила знову крізь Гробниці часу? — запитав я. — Рухаючись разом із ними до минулого?
— Частково і крізь Гробниці часу, — сказала Енея. — Але вона також може рухатися крізь час і самотужки.
Я дивився на неї в усі очі. Це межувало з безумом.
Енея посміхнулася, наче прочитавши мої думки або принаймні зрозумівши їх із мого виразу обличчя.
— Я знаю, що це здається маячнею, Роле. І багато що з того, з чим нам іще доведеться стикнутися, також видаватиметься дуже дивним.
— І це ще нічого не сказати, — хмикнув я. А тоді у мене в голові клацнув ще якийсь тумблер. — Тео Бернард! — вигукнув я.
— Що з ним?
— У «Піснях» був такий собі Тео, хіба ні? — продовжив я. — Чоловік... — Існували різні усні перекази поеми, поема була покладена на музику, і були ще популярні скорочені версії, у яких багато подробиць було викинуто. Моя бабуся змусила мене вивчити напам’ять більшу частину «Пісень» повністю, але нудними місцями я завжди не дуже цікавився.
— Тео Лейн, — сказала Енея. — Свого часу був помічником Консула на Гіперіоні, пізніше став першим Генерал-губернатором нашої планети, призначеним Гегемонією. Я зустрічалася з ним у дитинстві. Дуже гідна людина. Поважна. У нього ще були такі старомодні окуляри...
— Ця Тео... — сказав я, намагаючись звести все докупи, — невже вона змінила стать?
— Іноді сигара — це просто сигара, як сказав би Фройд, — похитала головою Енея.
— А це ще хто?
— Тео Бернард — пра-пра-пра- і так далі, і тому подібне — правнучка Тео Лейна, — пояснила Енея. — Її історія — це теж неабияка пригода. Але вона народилася в цій ері... Вона дійсно втекла з паксівської колонії на Мауї-Заповітній та приєдналася до повстанців... але вчинила вона так через слова, які я сказала її пращуру Тео майже триста років тому. Ці слова передавалися з покоління до покоління. Тео знала, що я буду на Мауї-Заповітній, і тому так вчинила...
— Звідки вона знала? — запитав я.
— З того, що я сказала Тео Лейну, — відповіла кохана. — Я сказала йому, коли треба на мене чекати. І родина зберігала це знання... так само, як проща на Гіперіон збереглася в «Піснях».
— Значить, ти можеш бачити майбутнє, — підсумував я.
145
Монета — один із епітетів римської богині Юнони