Далі все відбувалося надто миттєво для людського ока. Повітря, здавалося, взялося серпанком. Немез, Сцилла та Бріарей були біля дверей, за вісім метрів, а наступної миті вони зникли, а між людьми в червоному та чорному, котрі сиділи біля столу, з’явилися три мерехтливі сріблясті абриси.
Сцилла перехопила руку адмірала Марґет By, перш ніж та встигла підняти пістолет. Рух змазаної руки — і голова адмірала покотилася блискучою стільницею. Обезголовлене тіло ще трималося кілька секунд на ногах, якийсь випадковий імпульс добіг до пальців правиці, стиснув їх, і пістолет вистрелив, рознісши на дрізки масивні ніжки стола і вкривши тисячами віспин кам’яну підлогу.
Отець Лебланк кинувся між Бріареєм та архієпископом Бриком. Нечітка срібна примара одним рухом розітнула йому черево. Брик впустив окуляри й кинувся навтьоки до сусідньої кімнати. Раптом Бріарей зник, і лише повітря заколивалося, заповнюючи порожнину, що він залишив по собі. З сусідньої кімнати пролунав крик, але перервався чи не раніше, ніж розпочався.
Кардинал Мустафа позадкував від Радамант Немез. Вона йшла за ним, крок у крок. Мерехтливе поле навкруги неї зникло, та це не зробило її більш схожою на людину чи менш жаскою.
— Будь ти тричі прокляте, мерзенне створіння, — неголосно сказав кардинал. — Давай, я не боюся смерті!
Немез іронічно вигнула брову:
— Звісно, не боїтесь, Ваша Превелебносте. Але, можливо, ви передумаєте, якщо я скажу вам, що ми кинемо ці тіла... і цю голову... — вона показала на голову Марґет By, яка дивилася осклілими очима, щойно припинивши кліпати, — до кислотного океану, так що жодне воскресіння буде неможливим?
Кардинал Мустафа вперся спиною у стіну. Далі відступати не було куди. Немез стояла за два кроки від нього.
— Навіщо ти це робиш? — запитав він твердим голосом.
Немез стенула плечима.
— Наші пріоритети розійшлися, — сказала вона. — Ви готові, Великий Інквізиторе?
Кардинал Мустафа перехрестився й швидко проказав покаянну молитву.
Немез посміхнулася знову, і її права рука та права нога вкотре перетворилися на розмиті сріблясті контури. Вона ступила крок уперед.
Мустафа здивовано спостерігав за нею. Вона не вбила його. Рухами надто швидкими, щоби їх можна було помітити, вона зламала йому ліву руку, роздробила праву, розтрощила йому обидві ноги й осліпила його, зупинивши рух пальців за мікрон до проникнення в мозок.
Від болю Великий Інквізитор закричав так, як не кричав ще ніколи в житті. Крізь власний лемент він розчув її голос — спокійний, механічний:
— Я знаю, що автохірург на катері чи на «Джибрілі» зможе з цим упоратися. Ми їх уже викликали, вони будуть тут за кілька хвилин. Коли ви побачите Папу та його дармоїдів, скажіть йому, що тим, перед ким я звітую, дівчинка не потрібна живою. Вибачте, але її смерть необхідна. І скажіть їм на майбутнє: хай остерігаються діяти, не отримавши згоди всіх елементів Корду. До побачення, Ваша Превелебносте. Сподіваюся, хірург на «Джибрілі» зможе виростити вам нові очі. Бо те, що ми збираємося зробити, варте того, щоби його побачити.
Мустафа почув даленіючі кроки, за мить двері, зачиняючись, ковзнули на місце, а далі він не чув нічого, крім тиші, яку протинав лише чийсь вереск від нестерпного болю. Тільки за кілька хвилин він збагнув, що це верещить він сам.
КОЛИ Я ПОВЕРНУВСЯ ДО ЗАВИСЛОГО У ПОВІТРІ ХРАМУ, перше світло вже починало цідитися крізь густий туман, проте ранок залишався похмурим, мрячним і холодним. Я нарешті отямився достатньо, щоби приділяти більше уваги тому, що роблю, і саме вчасно, бо коли я спускався обледенілими канатами, затискачі кілька разів проковзували, і якби я знову забув про страховку, я би розбився на смерть.
Енея не спала й була готова вирушити в дорогу — у термоанароку, обв’язці й альпіністських черевиках. А. Беттік і Ломо Дондруб мали на собі такий само одяг, а ще у кожного з чоловіків за плечима були припасовані довгасті, важкі на вигляд пакунки, загорнуті в нейлонову тканину. Вони вирушали з нами разом. Тео, Рахіль, Дорджі Памо, Далай-лама, Джорджі Тцаронґ, Джіґме Норбу прийшли попрощатися... Вони дивилися сумно й стривожено. Енея виглядала втомленою; я не сумнівався, що вона теж не спала. Як на парочку, що вирушає назустріч пригодам, ми мали не надто бадьорий вигляд. Ломо підійшов до мене й навантажив і мене довгастим пакунком. Поклажа була важезна, але я взяв її на плечі, нічого не питаючи й не нарікаючи. Я підхопив заплічник із власними речами, відповів на запитання Ломо щодо стану мотузок на перевалі — очевидно, всі вважали, що я самовіддано робив рекогносцировку нашого маршруту — та відступив на крок, щоби подивитися на мою кохану. Коли я побачив, що вона дивиться на мене з німим питанням, я відповів їй кивком. Усе в порядку. Я в порядку. Я готовий вирушати. Поговоримо про це пізніше.
Тео плакала. Я усвідомлював, що це не звичайне прощання... що ми можемо більше не побачитися ніколи, попри те, що Енея запевняла жінок, що ми всі зустрінемося ще до вечора. Але я був у такому емоційному ступорі, що не міг реагувати на це належним чином. Я відійшов трохи вбік і кілька разів глибоко втягнув повітря, щоби сфокусувати увагу. Мені спало на думку, що проблема з шаленим коханням полягає в тому, що ти втрачаєш здатність нормально виспатися...
Ми спустилися зі східної платформи і швидким кроком попрямували крижаним карнизом, проминули мотузки, якими я щойно спускався, і без пригод дісталися ущелини. Карликові дерева та вирубки здавалися в мінливому тумані нереальними, наче на старовинній гравюрі. З чорного суччя та гілля, що зненацька неясно вимальовувалось крізь крижаний туман, на нас скрапувала вода. Струмки та водограї жебоніли голосніше, ніж я пригадував, а ліворуч від нас стрімкий потік, перекочуючись через останній поріг, зривався в безодню.
На східній стіні ущелини, найвищій з усіх, були протягнуті старі мотузки, що мали не дуже надійний вигляд. Тут Ломо пішов першим, за ним Енея, далі А. Беттік, а я замикав просування. Я помітив, що наш приятель андроїд піднімається вгору дуже швидко і впевнено, незважаючи на свою однорукість — втім, як і завжди. Коли ми дісталися перевалу, то опинилися вище тієї точки, куди я добрів під час своїх нічних блукань. От тепер, на цій найвужчій з усіх стежці, почалися справжні труднощі — вищерблені карнизи, оголені скелі, крижані поля, осипи, і це ще на південному боці стрімчака. Над нами нависав серакі[146] — зуб льодовика, укритий важким мокрим снігом та кригою. Пересуватися ним було неможливо. Ми йшли мовчки, не розмовляючи навіть пошепки, свідомі того, що будь-який найтихіший звук може зрушити снігову лавину, і вона миттю змете нас із цього уступу, який має лише десять сантиметрів завширшки. Коли просуватися стало ще важче, ми зв’язалися разом, пропустивши мотузку крізь карабіни та, склавши вдвоє, прикріпили її до наших обв’язок. Тепер якщо хтось упаде, решта його витягне — чи впаде разом із ним. Оскільки першим у нас ішов Ломо, йшов рішуче, як завжди, впевнено переступаючи через пустоти, на дні яких клубочився туман, та через тріщини льодовика, до яких я не зважився би наблизитися, всім, я гадаю, було спокійніше йти в зв’язці.
Кінцева мета нашої подорожі й досі залишалася мені невідомою. Я знав, що велике гірське пасмо, що йде на схід від Куньлуня за Йо-Кунґом, тягнеться ще на кілька кілометрів, а тоді зненацька різко обривається просто до отруйних хмар, що вирують унизу. Навесні трапляються кілька тижнів, коли примхливий норов океану в поєднанні з припливами призводить до того, що отруйні випари спадають, оголяючи хребет, дозволяючи торговельним караванам, пілігримам, монахам, урядовцям та й просто цікавому народу вирушити із Серединного Царства на схід, до Тайшаня, найбільш недосяжного піка на всій планеті. Кажуть, що монахи, котрі оселилися на Тайшані, ніколи не повертаються до Серединного Царства чи інших частин Небесних Гір; з бозна-яких часів, покоління за поколінням, вони присвячують свої життя таємничим могилам, ґомпам, ритуалам та храмам, залишаючись на цій найсвященнішій зі священних вершині. Наразі погода погіршилася, і якби ми почали спускатися з перевалу, могли б і до тих пір не помічати переходу мусонних хмар в отруйні, поки вони би нас не вбили.
146
серакі