— Мала, — сказав я, — якщо ти знаєш, що нам це не вдасться... якщо ти бачила... бачила...
— ...мою смерть? — закінчила вона речення за мене.
Я не міг вимовити це вголос.
Я кивнув, хоч це й було дурістю. Адже вона не могла мене бачити крізь хмари.
— Це знову тільки вірогідності, Роле, — лагідно сказала вона. — І найбільша вірогідність припадає не на цей політ. Не хвилюйся, я би не попросила вас обох полетіти зі мною, якби вважала, що це... кінець.
Попри напругу в її голосі, я розчув, що вона посміхається.
— Розумію, — сказав я, тішачись, що А. Беттік не чує цієї розмови. — Я думав не про це. — Я думав, що, можливо, вона знає, що я та андроїд доберемося до гори, а вона — ні. Але тепер я вже й думати про це не хотів. Поки моя доля нероздільно сплетена з її долею, я був згодний прийняти, що завгодно. — Я тільки не розумію, чому ми знову тікаємо, мала, — сказав я. — Мене вже нудить утікати від Пакса.
— Мене теж, — сказала Енея. — Але повір мені, Роле, ми зараз не просто втікаємо. От лайно!
Навряд чи це висловлювання було гідне месії, але за мить я побачив причину вигуку. Скелястий схил вигулькнув з туману за двадцять метрів попереду: величезні валуни, осипи, прямовисні обриви.
Першим на посадку пішов А. Беттік, смикнувши за штангу і тим самим звільнивши ноги з кріплень підвіски, тобто перетворивши дельтаплан на парашут у себе над головою. Торкнувшись поверхні, він двічі підплигнув, наче м’яч, і швидко потяг крило донизу, водночас вибираючись з обв’язки. Ломо багато разів показував нам, що на небезпечних, відкритих вітрові майданчиках дуже важливо швидко звільнитися від параплана, щоби він не потягнув тебе до обриву. Що-що, а обрив тут був присутній, можна не сумніватися.
Енея приземлилася наступною, за кілька секунд. Моя посадка виявилася найнезграбнішою з усіх: я знову підскочив високо у повітря, потім вертикально полетів долу, підвернувши ногу, а тоді впав на коліна, а паракрило тим часом з силою ляпало об скелясту стіну у мене над головою, так що гнулася металева рама та роздиралася тканина. Потім крило понесло перекотиполем, і воно потягло й мене за собою до краю урвища, достоту так, як попереджав Ломо. Проте А. Беттік учепився в лівий стояк, за секунду й Енея вхопилася за поламаний правий брус, і вони втримали чортову хреновину, даючи мені час вибратися з обв’язки і, кульгаючи, позадкувати від злощасних уламків, тягнучи за собою свій заплічник.
Енея опустилася на коліно на холодне мокре каміння, розпускаючи поворозки на моєму берці й оглядаючи мою ногу.
— Ти розтягнув зв’язки, та, схоже, не дуже сильно, — сказала вона. — Трохи напухне, але йти зможеш.
— Добре, — розгублено сказав я, сприймаючи з усього лише її руки на моєму коліні. Відтак я аж підскочив, коли вона приснула на розпухлу ногу чимось холодним зі свого медпакета.
Друзі вдвох допомогли мені підвестися, ми зібрали речі і, взявшись під руки, почали підійматися вгору, туди, де хмари світилися яскравіше.
ВИСОКО НА СВЯЩЕНИХ СХИЛАХ ТАЙШАНЯ МИ вийшли із хмар на сонячне світло. Каптур я відкинув, маску зняв, але Енея наполягла, щоб я залишався в комбінезоні. Щоби не почуватися голим, я накинув термокуртку і помітив, що Енея зробила так само. А. Беттік розтирав собі плечі, і я побачив, що від високогірного холоду його синя шкіра зробилася майже білою.
— З тобою все гаразд? — запитав я.
— Я в нормі, пан-Ендіміоне, — відказав андроїд. — Хоча ще кілька хвилин на цій висоті...
Я подивився вниз. Хмари вже закрили те місце, де ми залишили наші пошкоджені крила, згорнувши їх.
— Наскільки я розумію, спускатися з цієї гори на парапланах ми не збираємось.
— Точно, — промовила Енея. — Дивіться.
Ми вийшли із зони кам’янистих осипів і пересувалися тепер порослими травою нагір’ями між високими стрімчаками. Тут луки в усіх напрямках мережили стежки, витоптані вівцекозами, та людські плаї, викладені камінцями. Скелями збігали струмки відлеглої води, і через них вели броди з дбайливо пристосованих валунів. Подекуди, здалеку, за нашим підйомом спостерігали пастухи, утім, не виявляючи до нас особливої цікавості. Після багатьох підйомів, спусків та поворотів, укотре обігнувши відрогу, ми вийшли на уступ, з якого нам відкрилася дивовижна картина: білі храми за сірими фортечними мурами. Споруди вирізнялися білосніжністю, навіть попри те, що над ними йшли вгору біло-блакитні снігові поля, гублячись у блакитному зеніті. Проте Енея указувала наразі не на них, а на великий білий камінь обіч стежки. На його гладкій поверхні хтось викарбував рядки:
Отже, ми дісталися Тайшаню, Міста Миру. Тут до схилів ліпилися десятки храмів, сотні крамниць, шинків, хатин, безліч капличок. Містом пролягла велелюдна вулиця, заставлена ятками під барвистими тентами. Народ тут був напрочуд вродливий — хоч і доволі загальне визначення, але правдиве: темне волосся, яскраві очі, білосніжні зуби, здорова шкіра. А, головне, кожен крок і кожен рух місцевих свідчив про енергійність та почуття власної гідності. Одяг на них був із шовку або з бавовни різних кольорів, яскравий і простий тією простотою, що є проявом елегантності. Натовп був щедро засіяний ченцями у помаранчевих та червоних накидках. Можна було би зрозуміти людей на вулиці, якби вони витріщалися на нас: адже ніхто не відвідує Тайшань упродовж сезону дощів. Але я помічав тільки ненав’язливі привітні погляди. Багато хто підходив привітатися з Енеєю, називаючи її на ім’я, ласкаво торкаючись її рук чи плечей. Я пригадав, що вона вже бувала на Великому Піку.
Енея звернула нашу увагу на гігантську білу скелю над Містом Миру. Відполірована поверхня брили містила на собі напис величезними китайськими ієрогліфами. Енея пояснила, що це Діамантова Сутра[149] — один із основоположних текстів буддизму, а тут вона для того, аби нагадувати ченцям та перехожим про минущість всього у світі, про що свідчить і порожнеча безмежного блакитного неба над написаними ієрогліфами. Енея також показала нам Першу Небесну Браму на вході до міста — величезну кам’яну арку під пагодою з червоним дахом. Звідси починаються перші з двадцяти семи тисяч сходинок, що ведуть до Нефритової Вершини.
Неймовірно, але на нас чекали. У великій ґомпі посеред міста рівними рядами сиділи, схрестивши ноги, понад тисячу двісті монахів, терпляче чекаючи на Енею. Тутешній Лама низько вклонився, вітаючи Енею, а вона підхопила старого під руки, допомогла йому підвестися й ласкаво його обійняла. Після цього нас із А. Беттіком усадовили обабіч невисокого, вкритого подушками підвищення, з якого Енея звернулася до громади з короткою промовою.
— Минулої весни я сказала вам, що повернуся сьогодні, — промовила вона тихо, але голос її було чути в кожному куточку лункого приміщення з мармуровими стінами. — Моє серце радіє, що я бачу вас ізнову. Ті з вас, хто прийняв від мене причастя, коли я була тут минулого разу, уже навчилися мові мертвих, мові живих, а деякі, я певна, навчилися і чути музику сфер. Скоро вони, обіцяю, зроблять перший крок.
148
Ду Фу (Tu Fu) 
,712-770) — китайський поет епохи Тан. Використовував традиційні літературні форми. Українською деякі твори Ду Фу переклала Ярослава Шекера.
149
Діамантова Сутра, «Сутра про досконалу мудрість, що розтинає [темряву невігластва], як удар блискавки» — основоположний текст буддизму махаяни, створений бл. III ст. н. е., але не пізніше середини IV ст.