— Де вона? — каже Немез. — Де та, хто називає себе Енеєю?
Ніхто не встигає навіть слова промовити, як Ейхедзі вихоплює зі своєї накидки кинджал й кидає його блискавичним рухом.
Немез легко ухиляється від нього. Навіть без зсуву по фазі вона має реакцію, яка більшості людей і не снилася. Але коли Ейхедзі хапається за флешетний пістолет, Немез видозмінюється, наближається до завмерлого чоловіка, розширює поле із зсунутою фазою й на нього та викидає його до прірви крізь величезне, від підлоги до стелі, відчинене вікно. Звісно, тільки-но Ейхедзі вилітає за межі її оболонки, він, здається, застигає посеред повітря, наче якийсь величезний птах, якого викинули з гнізда, а птах не може летіти, проте не хоче й падати.
Немез повертається до хлопчика й набуває людської подоби. За її спиною Ейхедзі скрикує й стрімко зникає. У Далай-лами відвисає щелепа, а губи складаються в літеру «о». Для нього та двох присутніх у пагоді жінок Ейхедзі, котрий стояв поруч із ними, раптом зник, а тоді знову матеріалізувався у повітрі посеред відсунутих дверей-сьодзі, так наче він вирішив телепортуватися назустріч своїй смерті.
— Що це ти... — починає стара Свиня-Громовержиця.
— Я забороняю... — починає Далай-лама.
— Я не дозволю, — починає жінка, яка, на здогадку Немез, має бути або Рахіллю, або Тео, однією зі спільниць Енеї.
Немез не відповідає. Вона переходить у бойовий режим, наближається до хлопчика, розгортає навколо нього поле із зсувом по фазі, підхоплює його та несе його крізь відчинені двері.
— Немез! — передає Бріарей із павільйону Правильного Зусилля.
— Що таке?
Замість того, щоби спілкуватися вербально на спільному каналі, Бріарей палить зайву енергію, щоби надіслати картинку. У потьмареному повітрі за багато кілометрів над їхніми головами зависає космічний корабель, і плазмове полум’я, що виходить з його хвоста, здається твердим, наче блакитний стовп.
— Виходь із режиму, — командує Немез.
МОНАХИ ТА СТАРИЙ ЛАМА ДАЛИ НАМ ІЗ СОБОЮ ОБІД, запакований у коричневу торбинку. Вони також дали А. Беттікові старомодний скафандр. Я бачив схожий у музеї історії астронавтики в Порт-Романсі. Вони хотіли всучити такі ж і нам із Енеєю, але ми показали їм гермокомбінезони, що були в нас під термокуртками. Усі дванадцять сотень монахів пішли провести нас до Першої Небесної Брами, а там товпилося ще дві-три тисячі люду, аби помахати нам на прощання.
На великих сходах не було нікого, крім нас. Підйом був легким, А. Беттік відкинув шолом свого скафандра, наче каптур на рясі, ми з Енеєю також зсунули на лоба свої осмотичні маски. Кожна сходинка була завширшки сім метрів, але не дуже висока, і перший прогін, із широкою терасою після кожної сотні сходинок, ми подолали завиграшки. Східці обігрівалися зсередини, тому навіть коли на півшляху ми опинились у поясі вічних снігів і льодовиків, сходи залишилися необмерзлими.
Приблизно за годину ми дісталися Другої Небесної Брами — височезної червоної пагоди над п’ятнадцятиметровою аркою. Звідси підйом робився крутішим, сходи йшли майже вертикальним розломом, відомим під назвою «Паща дракона». Тут задував сильний вітер, температура повітря різко впала, а саме повітря стало помітно розрідженим. Біля Другої Небесної Брами ми знову начепили свої альпіністські обв’язки, і тепер пристібалися до бакіболових поручнів[150], які тягнулися обабіч сходів, страхуючись на випадок, якщо хтось із нас упаде або когось здує вітром. Незабаром А. Беттік натягнув свій прозорий шолом, наповнений повітрям, і показав нам піднятий догори великий палець. Ми з Енеєю теж натягли осмотичні маски.
Ми продовжували сходження, простуючи до Південної Небесної Брами, яка була все ще за кілометр попереду. А світ навкруги нас опускався все нижче. Це вже вдруге за кілька годин ми спостерігали дивовижні зміни в панорамі, але тепер ми бачили таку картину через кожні триста щаблів, зупиняючись на черговій терасі, аби перепочити. Ми стояли, відхекувалися й дивилися в усі очі на величні піки у сяйві полуденного сонця. Тайшаня було вже не видно. Місто Миру залишилося на п’ятнадцять тисяч сходинок або на кілька кілометрів нижче тих крижаних просторів та скельних стін, крізь які ми пробиралися наразі. Я втямив, що ларингофони в наших комбінезонах знову надають нам можливість спілкуватися сам-на-сам, і запитав:
— Як ти, мала?
— Втомилася, — відказала Енея, пом’якшивши свою відповідь усмішкою, яку я ясно бачив за прозорою маскою.
— Ти можеш сказати, куди ми прямуємо? — спитав я.
— До Храму Нефритового Імператора, — відповіла вона. — Він на вершині.
— Я здогадався, — відказав я, ставлячи одну ногу на широку сходинку і підіймаючи другу ногу, щоби ступити на наступну сходинку. У цьому місці сходи йшли крізь виступ зі скель та льодовика. Я знав, що повертатися і дивитися вниз не варто, бо тоді запаморочення мені гарантовано. Цей підйом був у сто разів гірший за параплан. — А ти можеш пояснити мені, навіщо ми ліземо вгору до Храму Нефритового Імператора, коли позаду нас усе котиться до пекла?
— Що ти маєш на увазі — «котиться до пекла?»
— Я маю на увазі, що за нами, можливо, женеться Немез із своєю зграєю. Її скеровує Пакс. Усе розсипається. А ми вирушили на прощу.
Енея кивнула. Попри те, що повітря було вже дуже розрідженим, вітер навколо нас аж ревів, бо ми підіймалися вгору просто посеред струменевої течії. Ми рухалися вперед і вгору, нахиливши голови, зігнувши спини, так наче на на тих плечах була важка ноша. «Цікаво, що думає про все це А. Беттік?» — спало мені на гадку.
— Чого б нам просто не викликати наш корабель і не дременути звідси під три чорти? — запитав я. — Якщо нам поталанить виплутатися, хай він буде з нами.
За маскою я бачив очі Енеї; у них відбивалася небесна блакить, що помалу темнішала.
— Варто нам лише викликати корабель, як на нас ураз налетять, наче ті гарпії, дюжини зо дві паксівських військових кораблів, — сказала Енея. — Ми не можемо зробити це, доки не будемо готові.
Я змахнув рукою, вказуючи на карколомні сходи.
— А, дряпаючись угору, ми до чогось готуємося?
— Я сподіваюся, — стиха відповіла вона. У навушниках я чув, як вона дихає, важко, із хрипом.
— Що там, нагорі, мала?
Ми вибралися на чергову трьохсоту сходинку і зупинилися, віддихуючись і надто заморені, щоби милуватися панорамою. Ми видерлися на край світу. Небо було майже чорне. На ньому уже можна було розрізнити найяскравіші зірки, і я побачив, як один із менших місяців котиться до зеніту. А може, це паксівський корабель?
— Я не знаю, що ми там знайдемо, Роле, — утомлено проказала Енея. — Я бачу уривки подій... вони сняться мені, знову і знову... але згодом я бачу уві сні ті ж події геть по-іншому. Я не люблю говорити про це, поки не побачу, якою виявиться реальність.
Я кивнув, наче я її розумів, але я брехав. Ми продовжили сходження.
— Енеє? — окликнув я її.
— Так, Роле.
— Чому ти не дала мені прийняти... ну, ти знаєш... причастя?
Її обличчя за маскою зморщилося в гримасу.
— Мені не подобається так це називати.
— Знаю, але всі називають це саме так. Але скажи мені хоч це... чому ти не дала мені випити того вина?
— Тобі ще не час, Роле.
— Чому?
150
бакіболи, або фулерени — одна з кількох алотропних модифікацій Карбону. Найвідоміший фулерен — молекула С60, яка має ідеальну форму футбольного м’яча.