— Ні, — відказала Енея. Кілька хвилин ми йшли вгору мовчки. Нарешті вона заговорила: — За винятком містиків, таких, яким був справжній Тейяр, чи не всі старі теоретики еволюції воліли у своїх дослідженнях не оперувати такими поняттями, як «мета», «ціль» тощо. Це була релігія, не наука. Навіть ідея напрямку для вчених епохи до Гіджри здавалася єрессю. Вони могли тільки дискутувати про «тенденції» еволюції, про повторювані статистичні відхилення.
— То й що?
— А те, що це була короткозорість із їхнього боку. Упередженість, така сама, як віра Тейяра де Шардена. Еволюція має напрямки.
— Звідки ти знаєш? — запитав я не на повний голос, сумніваючись, що вона відповість.
Вона відповіла не вагаючись.
— Певні знання я отримала ще до свого народження, — сказала вона, — через мого батька-кібрида, котрий був зв’язаний з Кордом. Штінти в Корді розуміли людську еволюцію ще з давніх-давен, коли люди самі ще її не розуміли. Як гіпер-гіперпаразити самі Штінти еволюціонують тільки в бік більшого паразитизму. Вони можуть лише дивитися на живих істот та їхню еволюційну криву, спостерігати за нею... або зробити спробу зупинити її.
— І які ж напрямки має еволюція? — поцікавився я. — До більш розвинутого Інтелекту? До богоподібного колективного розуму? До розуму-мурашника? — Мені було цікаво дізнатися, як вона розцінює Левів, Тигрів і Ведмедів.
— Розум-мурашник! — фиркнула Енея. — Ф-фу! Яка нудота та несмак! Вигадай щось краще.
Я промовчав. Мені здавалося, що саме на це вона натякає, коли навчає про мову мертвих, і живих, і що там іще. Я вирішив, що наступного разу, коли вона ділитиметься з народом своїм вченням, мені варто слухати її уважніше.
— Усе, що є цікавого в досвіді людства, майже все є наслідком індивідуального досвіду, експериментування, теоретизування й обміну досягненнями, — сказала Енея. — Розум-мурашник застопорив би людство на рівні старовинного телебачення... на рівні інфосфери... витворився би до ідіотизму за спільною згодою.
— Добре, — сказав я, почуваючись присоромленим. — А який напрямок має еволюція насправді?
— До зростання життя, — відповіла Енея. — Життю подобається життя. Ось так усе просто. Але що насправді дивно — це те, що нежиттю також подобається життя... і воно хоче до нього долучитися.
— Не розумію, — зізнався я.
Енея кивнула.
— На Старій Землі, ще до Гіджри... у двадцятих роках двадцятого сторіччя... в одній із національних держав, що звалася Росія, жив один геолог, який розумів ці речі. Його звали Володимир Вернадський[151], і він створив поняття «біосфера»[152], яке, якщо тільки все піде так, як воно має бути, незабаром набуде для нас обох нового значення.
— Що за значення? — запитав я.
— Побачиш, милий, — сказала Енея, торкаючись моєї руки в герморукавичці. — Хай там як, а в 1926 році Вернадський написав: «Атоми, що одного разу потрапили в стрімкий потік життя, полишають його неохоче».
Я поміркував над цим хвильку. Я не дуже знаюся на науці, усі мої знання від моєї бабусі та ще з книжок у бібліотеці Талієсіна, але це ствердження видалося мені цілком розумним.
— Тисячу двісті років тому ця думка була сформульована більш науково у вигляді закону Долло[153], — продовжила Енея. — Його суть полягає в тому, що еволюція ніколи не повертає назад... винятки бувають дуже рідко, як, наприклад, кити на Старій Землі: вони спробували знову стати рибами, хоча вже встигли побувати наземними ссавцями. Життя завжди йде далі та постійно відшукує нові ніші, які можна заповнити.
— Еге ж, — підхопив я. — Так, наприклад, як тоді, коли людство залишило Стару Землю на тих своїх ембріоносцях та кораблях із рушіями Гокінґа.
— Так, та не зовсім, — не погодилася Енея. — По-перше, нам довелося зробити це передчасно, і тому, що Корд підбивав до цього, і тому, що Стара Земля помирала через діру в своєму череві... і це також була справа рук Корду. По-друге, маючи рушій Гокінґа, ми змогли стрибнути через наш рукав Галактики, відшукати світи, схожі на Землю, з високими балами за шкалою Сольмева... та ще й більшість із них піддали тераформуванню, на них ми завезли на ембріоносцях земні форми життя, починаючи з ґрунтових бактерій та черв’яків і далі... до крижнів, на яких ти полював колись на болотах Гіперіона.
Я кивнув, але на гадці мені вертілося: «А як іще могли вчинити істоти, розповсюджуючись у космосі? Що поганого в тому, аби переселятися в такі місця, що схожі на нашу домівку, пахнуть домівкою... а надто, якщо домівки, до якої можна було б повернутися, уже немає?»
— У спостереженнях Вернадського і в Законі Долло є ще цікавіша річ, — сказала Енея.
— Що за річ, мала? — Я все ще думав про крижнів.
— Життя ніколи не відступає.
— Як це? — запитав я і тієї ж миті второпав, що вона має на увазі.
— Саме так, — сказала Енея, бачачи, що я зрозумів. — Дай життю просунути десь ніготь, воно просуне й лікоть. Не забереться звідти. Ти сам знаєш... арктичні льоди, замерзла пустеля Старого Марса, киплячі гейзери, голі скелі, як тут, на планеті Тянь-Шань, навіть у програмах автономного розуму... варто життю ступити на поріг, воно з хати не піде.
— Ну, і що з цього випливає? — запитав я.
— А ось що. Якщо дати життю можливість діяти на свій розсуд... а розсуд у нього ще й який розсудливий... життя одного дня заполонить усесвіт, — відказала Енея. — Спочатку зазеленіє галактика, а згодом сусідні зоряні скупчення та галактики.
— Бентежна картина, — сказав я.
Вона зупинилася й повернулася до мене.
— Чому, Роле?! На мою думку, це дивовижно.
— Зелені планети я бачив, — сказав я. — Зелену атмосферу ще можна уявити, але це вже буде досить химерно.
Вона посміхнулася.
— Це не обов’язково мають бути саме рослини. Життя адаптується... птахи, чоловіки та жінки на летючих машинах, ми з тобою на парапланах, люди, котрі навчилися літати...
— Ну, цього поки що немає, — зауважив я. — Але я хотів сказати, що аби мати зелену галактику, людям і тваринам, і...
— ...і живим машинам, — підхопила Енея, — та андроїдам... штучному життю в розмаїтті тисяч форм...
— Добре: людям, тваринам, машинам, андроїдам, та хоч кому... доведеться адаптуватися до космосу... і я не бачу, як...
— А доведеться, — сказала Енея. — І нам найближчим часом доведеться ще багато чого зробити.
Ми піднялися ще на три сотні сходинок і зупинилися перевести подих.
— А які інші напрямки еволюції ми прогледіли? — поцікавився я, коли ми знову рушили вгору.
— Зростаючі різноманітність та складність, — відказала Енея. — Вчені століттями кресали шаблями, сперечаючись щодо цих напрямків, але немає жодного сумніву, що еволюція — у дуже довгостроковій перспективі — полюбляє обидва ці атрибути. А якщо обирати один із двох, то різноманітність важить більше.
— Чому? — знову запитав я. Мабуть, вона вже задовбалася чути це питання. Я й собі здавався трьохрічним пуцьвірінком.
— Учені припускали, що базові моделі еволюції множаться, — пояснила Енея. — Це зветься дивергенцією. Але виявилося, що це не так. Кількість базових моделей має тенденцію зменшуватися в міру того, як антиентропійний потенціал — еволюція — зростає. Подивись, наприклад, на всіх сиріт Старої Землі — та ж базова ДНК, це зрозуміло, але ж іще й ті самі базові структури: усі форми мають трубчасті кишки, радіальну симетрію, очі, харчування за допомогою рота, дві статі... наче всіх робили за одним шаблоном.
— Але ж мені здалося, ти сказала, що різноманіття є важливим, — зауважив я.
— Воно і є важливим, — сказала Енея, — але різноманіття й дивергенція — це різні речі. Щойно еволюція натрапляє на вдалу базову модель, вона має тенденцію відмовлятися від інших варіантів й концентрується на практично безкінечній дивергенції всередині цієї моделі... тисячі споріднених видів... десятки тисяч.
— Трилобіти, — сказав я, вловивши ідею.
— Так, — сказала Енея, — а коли...
151
Вернадський Володимир (28.02.1863 — 06.01.1945) — філософ українського походження, природознавець, мислитель, засновник геохімії, біогеохімії, радіогеології та космізму. Один із засновників Української академії наук. Засновник Національної бібліотеки України. Автор теорії про ноосферу.
152
біосфера — область існування живих організмів на Землі. Термін «біосфера» вперше застосував австрійський геолог Е. Зюсс (1875).
В. Вернадський (1934) дав таке визначення біосфери: «Біосфера являє собою оболонку життя — область існування живої речовини».
153
Закон незворотності еволюції органічного світу (закон Дарвіна-Долло) (