— Це зветься каяк, — сказала Енея і теж пробіглася пальцями по корпусу човна. — Це конструкція, яку здавна використовували на Землі.
— Я зустрічав її у безлічі варіантів, — відказав я, відмовллючись дивуватися. — У повстанців на Крижаному Пазурі на Урсі були схожі човни.
Енея продовжувала погладжувати бік човна, і, здавалося, її увага була прикута до цього заняття. Моїх слів вона наче й не чула.
— Я попросила А. Беттіка зробити його для тебе, — сказала вона. — Він працював кілька тижнів.
— Для мене, — тупо повторив я. У мене скрутило живіт, коли я зрозумів, до чого вона хилить.
Вона стояла просто під лампою, що звисала зі стелі, і тіні під очима та вилицями робили її старшою за її шістнадцять. Значно старшою.
— Ми вже не маємо нашого плота, Роле.
Я розумів, про який пліт вона каже. Той, на якому ми пройшли крізь силу-силенну світів, поки його не покришили в тій засідці на Божегаї, де ми заледве не загинули. Пліт, що проніс нас рікою під кригою на Сьомій Дракона, і крізь пустелі Хеврона та Кум-Ріяда, і океаном Моря Безкрайого. Так, я знав, про який пліт вона каже. І я знав, для чого тут цей човен.
— То я маю повернутися на ньому тим шляхом, яким ми дісталися сюди? — Я підняв руку, наче хотів торкнутися цієї штуковини. Але не торкнувся.
— Не тим шляхом, — сказала Енея. — Але ти маєш вирушити рікою Тетіс. Крізь різні світи. Крізь стільки світів, скільки знадобиться, щоби відшукати корабель.
— Корабель? — перепитав я. Ми залишили космічний корабель Консула захованим на дні ріки, де він ремонтував сам себе, усуваючи пошкодження, отримані під час втечі від Пакса. Як називається світ, де ми його залишили, і де він знаходиться, ми не знали.
Дівчинка нахилила голову, і тіні зникли з-під її очей, а тоді знову втомлено лягли на те саме місце.
— Нам потрібний цей корабель, Роле. Якщо ти погодишся, я хотіла би, щоб ти взяв цей каяк і вирушив на ньому рікою Тетіс, поки не відшукаєш корабель, а тоді прилетів би на кораблі туди, де ми з А. Беттіком чекатимемо на тебе.
— На планеті, підвладній Паксу? — уточнив я, відчуваючи, як живіт знову зводить судома від того жаху, що крився в цьому простому реченні.
— Так.
— Чому я? — запитав я, дивлячись на А. Беттіка. Чому посилати людину... твого найкращого друга... коли можна послати андроїда? Мені стало так соромно, наче я сказав це вголос, і я опустив очі.
— Це буде небезпечна подорож, Роле, — сказала Енея. — Я вірю, що ти можеш упоратися. Відшукати корабель, а тоді знайти нас.
Я відчув, що плечі мої зігнулися, наче під тягарем.
— Добре, — сказав я. — То ми вирушимо до того місця, де пройшли крізь останній портал? — Ми пройшли сюди з Божегаю й опинилися на невеличкому струмку неподалік одного з шедеврів Старого Архітектора, Будинку над Водоспадом. Це місце знаходилося на іншому краю континенту.
— Ні, — відказала Енея, — портал є ближче. На Міссісіпі.
— Добре, — повторив я. Під час своїх мандрівок я пролітав над Міссісіпі. До неї звідси було двісті кілометрів на схід. — Коли я вирушаю? Завтра?
Енея торкнулася мого зап’ястка.
— Ні, — втомлено, але твердо проказала вона. — Сьогодні ввечері. Просто зараз.
Я не протестував. Я не сперечався. Я мовчки вхопився за ніс каяка, А Беттік узявся за корму, Енея підхопила човен по центру, і ми потягли цю чортову штуковину до спускового апарата крізь пустельну ніч, дедалі непрогляднішу.
З
Великий Інквізитор запізнювався.
Ватиканський диспетчерський центр повітряного та космічного руху провів електромагнітний апарат Великого Інквізитора крізь зазвичай закритий повітряний простір над космопортом, перекривши увесь повітряний рух над східною частиною Ватикану і тримаючи на орбіті вантажний космічний корабель вагою тридцять тисяч тонн, доки транспорт Великого Інквізитора не перетнув південно-східну частину контрольованого посадкового простору.
Сидячи у своїй броньованій машині, Великий Інквізитор — Його Превелебність Джон Доменіко Кардинал Мустафа — не милувався крізь вікно або на екранах чарівною панорамою Ватикану, що розгорталася внизу, не помічав, як ніжно рожевіють у ранкових променях старі стіни, як виблискує міріадами сонячних зайчиків від вітрових скелець та прозорих дахів наземних автомобілів двадцятисмугова автомагістраль під назвою Міст Віктора Емануїла II[33], наче перетворюючись на залиту сонцем повноводу рису. Уся увага Великого Інквізитора була прикута до останнього звіту розвідки, який він читав зі свого комлоґа.
Коли останній параграф пробіг екраном і був відправлений до пам’яті із забороною стороннього доступу, Великий Інквізитор запитав свого помічника, отця Фарелла:
— Більше зустрічей з Торговельною Гільдією не було?
Отець Фарелл, сухотілий чоловік з порожніми сірими очима ніколи не посміхався, але легеньке посмикування його щоки свідчило, що він оцінив гумор кардинала.
— Жодних зустрічей.
— Ви впевнені?
— Абсолютно.
Великий Інквізитор відкинувся на спинку сидіння і дозволив собі на мить посміхнутися. Гільдійці зробили тільки одну завчасну та невдалу спробу прозондувати одного з кандидатів на папський престол, Лурдусамі, і повний запис цієї зустрічі Великий Інквізитор мав. Кардинал дозволив посмішці затриматися на своєму обличчі ще на кілька секунд: Лурдусамі правий, коли вважає, що його приймальня цілковито захищена від прослуховування, що там немає встановлених жучків, мікрофонів та відеокамер. Будь-який реєстратор, навіть якщо це імплант відвідувача, було б негайно виявлено та знешкоджено. Не спрацювала б і спроба зчитати інформацію електромагнітним променем. Тому, отримавши повний відео- та аудіозапис цієї зустрічі, Великий Інквізитор почувався на вершині успіху.
Два місцеві роки тому монсеньйора Лукаса Одді помістили до Ватиканського госпіталю для чергової заміни органів зору та слуху, а також серця. Хірурга навідав отець Фарелл і повідомив, що караючий меч Священної Канцелярії готовий опуститися на шию бідолашного лікаря, якщо той не імплантує в тіло монсеньйора певні новітні наукові розробки. Хірург зробив, як йому наказали, і незабаром помер істинною смертю — воскресіння було абсолютно неможливе — в автокатастрофі на Великій Північній банці.
Монсеньйору Лукасу Одді не вживляли жодних електронних або механічних жучків, але до його оптичного нерва під’єднали сім біологічних нанореєстраторів. Чотири нанорєстратори під’єднали до слухового нерва. Ці біорекордери не передавали повідомлень з тіла свого власника, вони зберігали дані в хімічному вигляді та фізично переносили їх разом із кровообігом до пристрою, що передавав інформацію в стиснутому вигляді. Цей передавач, теж повністю органічний, розміщався в лівому шлуночку серця монсеньйора Одді. Через десять хвилин після того, як Одді вийшов за межі захищеного простору приймальні кардинала Лурдусамі, передавач перекинув закодований і стиснутий запис на один із розташованих поблизу ретрансляційних транспондерів. Прослуховування захищених апартаментів Лурдусамі, таким чином, відбувалося не в реальному часі, і цей недолік засмучував кардинала Мустафу. Але це було найкраще, що наразі могли забезпечити новітні технології та людська винахідливість.
— Ісозакі наляканий, — вимовив отець Фарелл. — Він гадає...
Великий Інквізитор підняв угору палець. Фарелл замовк на півслові.
— Тобі невідомо, чи він наляканий, — сказав кардинал. — Тобі невідомо, що він гадає. Тобі відомо тільки, що він каже і що робить, і звідси ти висновуєш про його думки і реакцію. Ніколи не роби безпідставних припущень щодо своїх ворогів, Мартіне. Інакше ти можеш видати бажане за дійсне.
33
Міст Віктора Емануїла II (