— Більшості бойових кораблів довелося стрибнути до виступу на Великій Стіні, щоби стримати їхнє спеціальне з’єднання «Кобиляча голова». Там тривають запеклі бої. Боюся, що кораблів повернеться небагато.
— А на думку вашої розвідки, Паксу відомо, що тут у вас знаходиться? — запитала Енея.
Навсон Гємнім розвів руками, зробивши той самий жест, що й Сістендж Коредвелл.
— Ми сподіваємося, що невідомо. Але тепер вони знають, що саме звідси виходять наші головні оборонні сили. Ризикну припустити, що вони вважають це місце місцем розташування однієї з наших військових баз, можливо, з частковим кільцем із орбітальних лісів.
— А чи можемо ми зробити щось, аби завадити Хрестовому походу ще до того, як вони сюди перемістяться?
— Ні. — Ця лаконічна відповідь пролунала з вуст високої людини, яку мені відрекомендували як полковника Федмана Кассада. Він розмовляв мережевою англійською з дивним акцентом. Це був високий чоловік, худорлявий, але з атлетичними м’язами, і вузька смужка бороди облямовувала його щоки та рот. У «Піснях» старий поет змалював Кассада доволі молодою людиною, а воїну, якого я бачив тепер, було не менше шести десятків років, стандартних. Він, мабуть, мав від народження смагляве обличчя, а від пустельного сонця й ультрафіолету відкритого космосу воно ще потемнішало. Стрижене їжаком волосся стовбурчилося на його потилиці, наче срібні цвяхи.
Усі дивилися на Кассада, очікуючи роз’яснень.
— Тепер, коли корабель де Сойї знищено, — сказав полковник, — ми втратили наш єдиний шанс на тактику набігів. Тим небагатьом бойовим кораблям із рушіями Гокінґа, що у нас залишилися, знадобиться два місяці часу-в-борг, щоби здійснити стрибок до Лакайль 9352 і назад. До того часу Архангели Хрестового походу встигнуть побувати тут і знову забратися звідти... а ми залишимося без захисту.
Навсон Темнім відштовхнувся від стіни стручка й підплив до Кассада, ставши поряд із ним.
— Ці кілька кораблів усе одно не могли нас захистити, — сказав він тихо мережевою англійською, що вирізнялася не акцентом, а радше наспівністю. — Може, нам розглянути варіант смерті під час атаки?
Енея підпливла до двох чоловіків і стала між ними.
— Гадаю, ми мусимо обговорити, як нам узагалі не загинути, — сказала вона. — І як не дати зруйнувати біосферу.
— Позитивний настрій, — пролунав голосу моїй голові. — Проте не завжди позитивні настрої знаходять підтримку з боку висхідного потоку можливих дій.
— Це правда, — сказала Енея, повернувшися до тромбоцитів, — але, сподіваюся, цього разу виникнуть потрібні висхідні потоки.
— Бажаємо вам усіх сприятливих течій, — сказав голос у моїй голові. Тарілки-тромбоцити підлетіли до стіни капсули, яка відкрилася перед ними, склавшись у діафрагму. За мить вони покинули капсулу.
Енея зітхнула.
— Пропоную зустрітися на «Іґґдрасілі» за сім годин. Там під час обіду ми продовжимо обговорення. Може, комусь сяйне ідея.
Проти цього ніхто не став заперечувати. Люди, Вигнанці та Сенешаї покинули приміщення крізь низку отворів, яких іще мить тому тут не було.
Енея підплила ближче й знову прилинула до мене. Я погладив її волосся.
— Друже мій, — стиха сказала вона, — ходімо зі мною.
ЦЕ БУЛА її ПРИВАТНА КАПСУЛА — НАША ПРИВАТНА капсула, виправила вона мене, і вона в усьому скидалася на ту, у якій я прийшов до тями, тільки тут були ще й меблі: органічні полиці, ніші, поверхні для писання, шафки для зберігання різних речей і розетка, щоби можна було під’єднати комлоґ. Хтось прихопив із корабля мій одяг і поклав його, акуратно згорнувши, у шафку. Там же, у шухлядці з фібропласту, стояли мої запасні берці.
Енея витягла їжу з холодильника й почала робити сандвічі.
— Ти, мабуть, зголоднів, любий, — сказала вона, краючи буханець. Я дивився, як вона викладає на робочу поверхню з липучки, зручну для умов невагомості, вівцекозячий сир, запакований ростбіф із корабельних припасів, туби з гірчицею та кілька банок рисового пива з Тянь-Шаню. Раптом я відчув, що справді голодний, наче пес.
Сандвічі вийшли величезні й товстезні. Вона виклала їх на спеціальні тарілки із затискачами, зроблені з невідомого мені міцного волокна, прихопила тарілку зі своєю порцією і банку з пивом і попливла до зовнішньої стіни. У стіні з’явився абрис дверей і почала відчинятися діафрагма.
— Овва, — стрепенувся я, і це мало означати: «Перепрошую, Енеє, але за стіною у нас — космос. Чи у нас з тобою не трапиться вибухова декомпресія, і ми, бува, не сконаємо в муках?»
Вона пропхнулася крізь органічні двері, і я, знизавши плечима, полетів услід.
Навкруги були переходи, містки, сходи з липучками, балкони та тераси, виконані з органічного волокна, міцнішого за крицю. Вони звивалися навколо капсул, черешків, гілок та стовбурів, вкриваючи їх, наче плющем. Ззовні теж було повітря, і можна було вільно дихати. Пахло, наче в лісі після дощу.
— Захисне поле, — сказав я, а сам подумав, що цього і слід було очікувати. Чому б і ні? Якщо кораблю Консула можна мати балкон...
Я роззирнувся.
— А звідки береться енергія? — запитав я. — Сонячні батареї?
— Опосередковано, — сказала Енея, відшукавши для нас ослінчик та циновку з липучками. Жодних поручнів на цьому крихітному, хитромудро сплетеному балкончику не було. Велетенська гілка, метрів тридцять завширшки, не менше, закінчувалась мітелкою листя десь над нашими головами, а «під» нами я бачив мереживо стовбурів та галуззя, і це переконувало моє внутрішнє вухо, що ми знаходимося на багатокілометровій висоті на стіні, утвореній живими зеленими балками та стійками. Я опирався бажанню впасти на килимок із липучками й причепитися до неї намертво. Повз мене пролетіло променисте павутиння, а потім невеличка пташка з виїмчастим, роздвоєним хвостиком.
— Опосередковано? — перепитав я, вгризаючись у сандвіч.
— Сонячне світло зазвичай перетворюється на захисні поля. Це роблять ерґи, — взялася пояснювати моя подружка, відсьорбуючи пиво і заблукавши поглядом десь у зеленому огромі листя над нами, під нами, навкруги нас, що видавалося безкраїм. І кожний листочок розвертав своє зелене обличчя до блискучої зірки. Шар повітря був недостатнім, аби ми могли бачити блакитне небо, але захисне поле поляризувало зображення таким чином, що ми могли дивитися в бік сонця й не посліпнути.
Я ледь не заглитнувся, але спромігся проковтнути їжу та перепитав:
— Ерґи? Щось на кшталт енергов’язальників на Альдебарані? Ти не жартуєш? Ерґи, як той, що був із прочанами на Гіперіоні?
— Так, — відповіла Енея. Тепер вона не зводила з мене темних очей.
— Я гадав, їх уже немає.
— А ось і є, — сказала Енея.
Я зробив великий ковток з туби з пивом і похитав головою:
— У мене все переплуталося.
— Це й не дивно, любий, — лагідно сказала Енея.
— Це місце... — Я мляво махнув у бік гілок, листя, що сягало значно далі того місця, де міг би бути обрій планети. Безкінечно далека чорно-зелена крива вигиналася високо над нами. — Цього не може бути.
— Чому ж? — заперечила Енея. — Тамплієри, Вигнанці працювали над цією, і ще над іншими спорудами понад тисячу років.
Я знову взявся за сандвіч. Сир та ростбіф були просто чудові.
— То це саме сюди попрямували тисячі, мільйони дерев із Божегаю під час Падіння? — запитав я.
— Деякі з них, — відповіла Енея. — Але тамплієри разом із Вигнанцями працювали над створенням кілець орбітальних лісів та біосфер задовго до цього.
Я обережно подивився вгору. Мені паморочилося в голові через такі відстані й через те, що я сиджу на крихітній листяній платформі над безоднею.
Справа далеко під нами, між мереживом гілок, рухалося щось схоже на крихітну зелену гілочку, повільно перетинаючи прогалини між гілками. Я розгледів, що ця штуковина має навколо себе захисне поле, і зрозумів, що бачу один із легендарних кораблів-дерев Тамплієрів і насправді він сягає в довжину багатьох кілометрів.
— У такому разі цю споруду завершено? — запитав я. — Це справжня сфера Дайсона[154]? Оболонка навколо зірки?
154
сфера Дайсона
Вперше штучну конструкцію навколо зорі, яка збирає її енергію, описав письменник-фантаст Олаф Стейплдон у романі «Творець зірок» (1937). Фрімен Дайсон почерпнув ідею саме звідти. Учений міркував, що потреби енергії в кожної людської (технологічної) цивілізації постійно зростають. Отже, колись людство потребуватиме весь обсяг енергії, що виділяє Сонце.