Потім вона відкинулася назад, знову наче плавець, тільки тепер плавець, котрий лежить на воді, руки вона розкинула, але пальці її залишилися переплетеними з моїми. Ми й далі повільно оберталися, перевертаючись, навколо нашого спільного центра мас. Так, напевно, почувається плавець, котрий осідлав дельфіна і разом із ним робить повільні кульбіти в морській глибині, пронизаній сонячним світлом. Але мене вже не цікавила граційна балістика наших любощів, лише самі любощі, лише кохання. Ми рухалися все швидше в теплому повітряному морі.
За кілька хвилин Енея відпустила мої руки, вигнулася, подавшись вперед, і, не припиняючи рухатися, вчепилася короткими нігтями мені в спину. Ми цілувалися цієї миті пристрасно, наполегливо, але тут вона відвела губи від моїх, і з них зірвався короткий неголосний крик. І тієї ж миті, коли вона скрикнула, я відчув, як вона охопила мене, зімкнулася на мені короткою, несамовитою судомою, потаємним, розділеним зі мною биттям. Мить — і настала моя черга видихнути, припасти до неї, відчуваючи власну пульсацію всередині неї, шепочучи в її солону шию, в її невагоме волосся:
— Енея... Енея... Енея... — Молитва. Єдина моя молитва тоді. Єдина моя молитва зараз.
Ми ще довго ширяли разом, хоч і стали знову двома істотами, а не однією. Ноги наші все ще були переплетені, пальцями ми все ще пестили одне одного, трималися одне за одного. Я поцілував її в шию і відчув на губах биття пульсу, наче нагадування. Вона пробіглася пальцями по моєму скуйовдженому волоссю.
Цієї миті я зрозумів, що все, що трапилося в минулому, нічого не варте. Жахи, що чекають у майбутньому, нічого не варті. Якщо щось чогось варте в цьому житті, то це дотик її шкіри до моєї, це її рука на мені, це пахощі її волосся, це її гаряче дихання на моїх грудях. Це і є саторі. Це і є істина.
Енея попливла в один із закапелків капсули й повернулася з теплим і вологим рушником. Ми по черзі обтиралися ним від поту та слідів наших любощів. Моя сорочка плавала поруч, змахуючи порожніми рукавами в потоках повітря. Енея розсміялася, не припиняючи витирати себе, і це просте дійство швидко перетворилося на щось геть інше.
— Ого! — сказала Енея, дивлячись на мене й посміхаючись. — Як це сталося?
— Закон Ньютона? — припустив я.
— Схоже на те, — прошепотіла вона. — Яка ж тоді буде реакція, якщо я зроблю... отак?
Гадаю, нас обох здивували миттєві наслідки цього експерименту.
— Ми ще маємо багато годин, перш ніж мусимо зустрічатися з іншими на кораблі-дереві, — промовила вона неголосно.
Вона щось наказала капсулі, й вигнута стіна стала цілковито прозорою. Це було так, наче ми плаваємо серед безлічі гілок та листя, де кожний листок завбільшки як вітрило, де нас однієї миті пестить сонце, а наступної — оповиває зоряна ніч, варто лише проплисти від однієї стіни капсули до іншої.
— Не нервуйся, — сказала мені Енея, — ми бачимо крізь стіни, але ззовні стіни залишаються матовими, дзеркальними.
— А як ми можемо бути впевненими? — прошепотів я, знову цілуючи її в шию, відшукуючи губами її легенький пульс.
— Гадаю, ми не можемо, доки не вийдемо та не подивимося, — зітхнула Енея. — Це різновид проблеми Девіда Юма[155].
Я спробував пригадати все, що читав із філософії в Талієсіні, згадав наші з нею дискусії щодо Берклі, Юма та Канта[156] й реготнув.
— Є й інший спосіб перевірити, — сказав я, проводячи босою ногою по її стегнах та забираючись вище.
— Це як? — промуркотіла Енея із заплющеними очима.
— Якщо нас можна бачити ззовні, — сказав я, зависнувши позаду неї, тручись об її спину і водночас притримуючи її, щоби вона не відлетіла від мене, — тут має миттєво зібратися величезна юрба Вигнанців-янголів, тамплієрів із кораблів-дерев, а також фермерів, котрі пасуть комети.
— Он як? — промугикала Енея, не розплющуючи очей. — З якого дива?
Я почав показувати їй, з якого.
Вона розплющила очі.
— О, Господи, — простогнала вона.
Я злякався, чи не шокую я її.
— Роле? — прошепотіла вона.
— Мммм? — відповів я, не зупиняючись. Я заплющив очі.
— Може, ти маєш рацію щодо прозорості капсули, — сказала вона, зітхнувши цього разу дуже глибоко.
— Мммм? — сказав я.
Вона схопила мене за вуха, облетіла кругом мене, наблизилась упритул і стиха проказала:
— Чому б нам не залишити зовнішні стіни прозорими, а дзеркальними зробити внутрішні?
Я широко розплющив очі.
— Це жарт, — прошепотіла вона й відштовхнулася від стіни капсули, потягнувши мене за собою в центральне коло теплого повітря.
Зірки сяяли навколо нас.
ЗБИРАЮЧИСЬ НА ОБІД, МИ ВДЯГЛИСЯ В ОФІЦІЙНІ ЧОРНІ КОСТЮМИ. Водночас на «Іґґдрасілі» мала відбутися й нарада. Я страшенно хвилювався від самої думки, що знаходжуся на борту одного з легендарних кораблів-дерев, і напруження трохи спало лише тоді, коли я усвідомив, що навіть не помітив, як ми перейшли з галуззя біосфери до стовбура корабля. Тільки коли сотні запрошених зібралися на платформах та у відкритих капсулах, коли корабель насправді відчалив й почав віддалятися від листя завбільшки як міста, від гілок розміром як провінції та стовбурів — як континенти, залишаючи їх позаду, я нарешті зрозумів, що ми знаходимося на борту космічного корабля й летимо разом із ним.
«Іґґдрасіль», мабуть, був десь кілометр завдовжки, може, трохи більше, рахуючи від звуженої на вершечку крони до сяючого коріння, в підніжжі якого кипіла термоядерна енергія. Під час польоту повернулася гравітація — невисока, кілька відсотків від нормальної, але й це було незвично після стількох годин невагомості. Проте орієнтуватися це допомагало, і ми великими товариствами розсілися за столами, обличчями один до одного, замість літати, намагаючись не відвернутися від співрозмовника. Я пригадав наші з Енеєю польоти в невагомості впродовж останніх кількох годин і почервонів... На багатоярусних платформах на нас чекали столи й стільці, і ще багато народу юрбилося на ажурних висячих мостиках, що поєднували платформи з розложистим гіллям, та на гвинтових сходах, що розкручувалися всередині крони, лозами обплітаючи стовбур та гілки, а деякі знайшли собі місце просто на лозах-гойдалках чи в альтанках серед листяної шапки.
Нас із Енеєю посадили за центральний круглий стіл разом з Істинним Голосом Дерева Гетом Мастіном, лідерами Вигнанців, ще двома десятками інших тамплієрів, біженцями з Тянь-Шаню й іншими. Я сидів поруч з Енеєю, ліворуч від неї. Імениті тамплієри зайняли стільці праворуч від неї. Навіть сьогодні я можу пригадати імена майже всіх, хто був за центральним столом.
Поруч із капітаном корабля-дерева Гетом Мастіном розмістилося шестеро інших тамплієрів. І серед них — Кіт Ростін, якого нам відрекомендували Істинним Голосом Зоряного Дерева, Вищим Священнослужителем М’юїра та Спікером Братства тамплієрів. Серед дюжини Вигнанців за нашим столом були Сістендж Коредвелл та Навсон Гемнім, і ще інші, не схожі на цих типових, високих та худорлявих Вигнанців: Ем Чіпета та Кент Квінкент — вони чомусь здалися мені подружньою парою — були трохи нижчі на зріст і смаглявіші, очі в них аж світилися, а між пальцями не було перетинок; Шіан Квінтана Каян, жінка чи то в сукні в облипку з яскравого пір’я, чи то вкрита пір’ям від народження, та її два партнери — Пол Урей та Морґан Боттомс, обидва у блакитному пір’ї. Ще двоє Вигнанців більш відповідали моєму уявленню про їхню расу, бо були мутантами, пристосованими для життя у вакуумі й мали на собі сріблясті гермокомбінезони.
За столом була присутня також і четвірка сенешайських алуїтів з Хеврона — ЛЛ-ЕЕ-ООНН та ОО-ЕЕААЛЛ, з якими я вже зустрічався раніше, а також ще одна пара ясно-зелених постатей — їх Енея відрекомендувала мені як АА-ЛЛООЕЕ та НН-ЕЕЛЛ ОО. Я можу тільки припускати, що всі четверо були пов’язані між собою якимись складними шлюбними стосунками.
Мені здалося, що на цьому зібранні відсутні чужосвітні Акерателі, та Енея вказала мені на місце, ближче до верхівок віття, де мікрогравітація була ще нижчою, ніж за нашим столом, і там я побачив знайомі абриси істот-пластин. Вони плавали собі серед променистого павутиння та сяй-пташок. Навіть ерґи-в’язальники, які керували захисним полем корабля-дерева, прислали своїх представників — три куби Мебіуса із дисками-трансляторами, вмонтованими в чорні матриці.
155
Девід Юм, також Г’юм, або Х’юм (David Hume, 1711-1776) — шотландський філософ-емпірист, історик та економіст, діяч епохи Просвітництва. Юма часто називають провідним неоскептиком XVIII ст. Критикував поняття причинності. За його версією, раціональність, а також розум — це лише химери, створені рядом постійних збігів у морі світового хаосу.
156
Джордж Берклі (George Berkeley, 1685-1753) — ірландський філософ, єпископ, відомий своїми працями з суб’єктивного ідеалізму. Висловлював крайній номіналізм і сенсуалізм, заперечував існування абстрактних понять.
Іммануїл Кант (Immanuel Kant; 1724-1804) — німецький філософ, засновник трансцендентального ідеалізму: проголошував, що пізнання можливе завдяки тому, що людський розум нав’язує речам апріорні форми й категорії. Центральний принцип етики Канта — категоричний імператив.