Я дивився зачаровано, як срібляста істота заковтує її, спускаючись каштановим волоссям із світлішими пасемцями, закриває її очі, губи, підборіддя, стікає шиєю, наче дзеркальна лава, захоплюючи плечі, груди, живіт, стегна, лоно, коліна... і ось вона вже підняла одну ступню, потім другу, і поглинання завершилося.
— З тобою все гаразд? — пробелькотів я, відчуваючи, як моя власна жменя срібла рветься з руки, щоби заволодіти мною.
Енея, чи радше не Енея, а її хромована статуя показала мені підняті догори великі пальці, тоді вказала собі на горло. Я зрозумів: так само, як і в гермокомбінезонах Гегемонії, спілкуватися можна лише крізь вбудовані субвокальні звукознімачі.
Я підніс пульсуючу грудку над головою, тримаючи її обома руками, затримав дихання, заплющив очі і розтиснув пальці.
На все про все знадобилося менше, ніж п’ять секунд. На жахливу мить мені здалося, що я не зможу дихати, бо відчув ковзку масу у себе на носі та на роті, а тоді згадав, що треба вдихнути, а коли зробив це, свіжий прохолодний кисень наповнив мої легені.
— Ти чуєш мене, Роле? — голос Енеї лунав і голосніше, і ясніше, ніж крізь мікрофонні наліпки в старому комбінезоні.
Я кивнув головою, тоді сказав субвокально:
— Еге ж. Химерне відчуття.
— Ви готові, пан-Енеє, пан-Ендіміоне? — Я не відразу збагнув, що це другий із Вигнанців-мутантів, Дрівендж Нікааґат, звертається до нас каналом зв’язку. Я чув його голос раніше, але тоді він проходив крізь синтезатор мови. Тут, на прямій лінії, він лунав навіть чіткіше та музичніше, ніж пташине цвірінькання Шіан Квінтани Каян.
— Готові, — відповіла Енея, і ми спустилися гвинтовими сходами, пройшли крізь купу народу та вийшли на балкон.
— Вдалого польоту, пан-Енеє, пан-Ендіміоне. — Це А. Беттік звертався до нас одним із комунікаторів корабля. Коли ми вслід за Корором та Нікааґатом підійшли до поручнів балкона, андроїд по черзі торкнувся наших сріблястих плечей.
Ломо вже чекав на нас, його срібне гермотрико підкреслювало рельєфні м’язи на його руках, стегнах та пласкому животі. Мені стало незручно. Я волів би або мати на собі щось, окрім срібної плівки у мікрон завтовшки, або ж більше уваги приділяти своїй фізичній формі. Енея мала фантастичний вигляд, особливо тепер, коли її тіло, яке я так любив, перетворилося на хромовану скульптуру. Мене втішало, що ніхто, крім андроїда, не вийшов на балкон разом із нашою п’ятіркою.
Наразі корабель знаходився за пару тисяч кілометрів від Зоряного Дерева і гальмував. Палоу Корор поворухнулася і першою легко застрибнула на ажурні бильця, балансуючи, щоби втримати рівновагу при одній шостій g. Наступним був Дрівендж Нікааґат, за ним Ломо, потім Енея, і останній стрибок, хоч і не такий елегантний, зробив я. Відчуття висоти та незахищеності приголомшило мене: гігантська зелена чаша Зоряного Дерева під нами, листяні стіни тягнуться у неймовірну далину з обох боків, ясно вимальовуючись у вакуумі, а позаду нас корабель балансує на стовпі блакитного термоядерного полум’я, наче архітектурна споруда на вершечку тендітної блакитної колони. Я відчув нудоту, зрозумівши, що зараз ми стрибнемо.
— Не хвилюйтесь, я вчасно відкрию захисне поле й neремкнусь на електромагнітні відштовхувачі, поки ви не проминете зону вихлипу, — я зрозумів, що це промовляє корабель. Я не мав зеленого поняття, що ми збираємося робити.
— Ці костюми дадуть вам приблизну уяву про нашу адаптацію, — казала в цей час Палоу Корор. — Звичайно, ті з нас, хто обрав повну інтеграцію, не користуються цими напіврозумними комбінезонами з їхніми молекулярними мікропроцесорами, а володіють здатністю жити та подорожувати в космосі завдяки адаптованим схемам у шкірі, крові, органах зору, мозку.
— Як ми.. — почав я, відчуваючи певні проблеми із субвокалізацією, наче сухість із мого рота перекинулася й на голосові зв’язки.
— Не хвилюйтеся, — відказав Нікааґат. — Ми не розгортатимемо крил, поки не відлетимо на достатню відстань. Зіткнення неможливе... захисні поля дбають про це. Керування польотом здійснюється інтуїтивно. Оптичні системи на вашому костюмі працюватимуть злагоджено з вашою нервовою системою та нервосенсорами, за потреби викликаючи необхідні дані.
— Дані? Які дані? — я тільки подумав це, а не сказав вголос, а комунікатор на костюмі вже передав мої слова.
Енея взяла мою срібну руку у свої.
— Це буде весело, Роле. Боюся, що це єдині вільні хвилинки, які випадуть нам сьогодні. А може, й не тільки сьогодні...
У той час, коли я стояв на перилах балкона, ризикуючи щомиті ухнути вертикально вниз, просто в термоядерне полум’я та вакуум, я не зрозумів усього змісту, що крився в її словах.
— Уперед, — скомандувала Палоу Корор і зістрибнула з билець.
Тримаючись за руки, ми з Енеєю зробили стрибок разом.
ВОНА ВИПУСТИЛА МОЮ РУКУ, І НАС ВІДКИНУЛО одне від одного. Захисне поле розкрилося й випустило нас на безпечну відстань, термоядерні рушії зробили паузу, поки ми відлітали геть. Здавалося, корабель помчав вгору від нас — це його швидкість гальмування випередила нашу швидкість, а ми продовжували стрімко падати — п’ять срібних постатей, розкинувши руки, віддаляючись одне від одного, але рухаючись в одному напрямку, до сітки Зоряного Дерева, що розкинулась за кілька тисяч кілометрів під нами. Неповторне відчуття. І раптом наші крила розкрилися.
— Сьогодні нам знадобляться світлові крила лише біля кілометра в розмаху, — почув я голос Палоу Корор у своїх вухах. — Якби нам треба було летіти на більшу відстань або з більшою швидкістю, вони би розкрилися ширше... можливо, на кількасот кілометрів.
Я підняв руки, й енергетичні панелі, що виступали з мого костюма, розгорнулися. Я відчув поштовх сонячного світла.
— Те, що ми відчуваємо наразі, це радше магнітний потік, лінія магнітного поля, вздовж якої ми рухаємося, — сказала Палоу Корор. — Якщо ви дозволите мені на секунду перебрати на себе керування вашими комбінезонами... ось так.
Картинка змінилася. Я поглянув ліворуч, туди, де падала Енея, уже на відстані кількох кілометрів від мене — сяюча срібна хризаліда з розгорнутими золотими крилами. Позаду неї мерехтіли ще постаті. Тепер я міг бачити сонячний вітер, бачити заряджені частинки та потоки плазми, що розходилися променями та закручувалися спіралями, повторюючи неймовірно складну геометрію геліосфери[157], міг бачити, як червоні риски магнітних полів перекручувалися та згорталися в кільця, наче намальовані на скойці наутилуса[158], що кудись собі плив. І все це звивалося, накладалося одне на одне, а різнокольорові веремії плазми струменіли назад, до сонця, яке вже не виглядало блідою зіркою, а було центром, де перехрещувалися мільйони ліній магнітного поля, яке вивергало з себе протуберанці зі швидкістю чотириста кілометрів на секунду, а потім ці ж згустки плазми втягувалися пульсуючими магнітними полями на північ і південь від екватора. Я бачив фіолетові сяйва магнітних потоків, спрямованих усередину світила, бачив, як вони перехрещувалися з малиновими сплесками полів, що текли назовні. Я бачив сині смерчі ударних хвиль біля віддалених кордонів Зоряного Дерева, бачив, як супутники та комети протинають плазмове середовище, наче океанські лайнери, що розрізають вночі фосфоресцентні хвилі, бачив золоті вітри, що проносилися цими плазмовими та магнітними полями, збираючи до своїх сітей фотони, наче мільярди жуків-світляків. А наші срібні тіла лише набирали швидкість, проносячись уздовж гігантських мерехтливих згинів та спіральних магнітних візерунків геліосферної матриці.
157
геліосфера — зона у космічному просторі навколо Сонця, оточена міжзоряним простором, що перебуває під впливом сонячного вітру. Майже вся речовина в межах геліосфери походить із Сонця. Межею геліосфери вважають геліопаузу, де потік сонячної плазми врівноважується гідродинамічним та магнітним тисками міжзоряного газу.
158
наутилус, кораблик (Nautilus) — рід головоногих молюсків, прямих родичів восьминогів. Єдині серед сучасних головоногих молюсків, що мають зовнішню спіральнозакручену черепашку.