Нас зустріли представники місцевої влади, провели платформами з гравітацією одна шоста g, де нас вітали сотні Вигнанців та тамплієрів, а відтак завели у капсулу, таку величезну, що це цілком міг би бути невеличкий місяць.
Там уже зібралися кількасот тисяч вигнанців, тамплієрів, а ще кількасот сенешайських алуїтів. Біля центрального помосту зависли групи Акерателів. Я тільки очима кліпав, поки второпав, що ерґи налаштували гравітацію на комфортну позначку в одну-шосту від нормальної, і це дало змогу влаштувати місця для сидіння як по стінах, так і по стелі сфери. Моя оцінка кількості присутніх зросла до мільйона.
Вигнанець Вільний Громадянин Навсон Гемнім і тамплієр Істинний Голос Зоряного Дерева Кіт Ростін представили присутнім Енею, сказавши, що вона принесла людству вість, на яку ті чекали віками.
Моя кохана зійшла на подіум, подивилася вниз-вгору, наче бажаючи зустрітися очима з кожним присутнім у величезному залі. Тут була така бездоганна акустика, що чути було, як вона дихає. Вона здавалася цілковито спокійною.
— Оберіть знову, — сказала Енея. Вона повернулася, зійшла з подіуму та підійшла до довгого стола, на якому стояли чаші.
Сотні з нас, із тих, хто вже отримав причастя, дали краплі своєї крові, і чаші з вином розійшлися серед безлічі тих, хто на них чекав. Я гадав, що це нереально, щоби мільйон Вигнанців і тамплієрів отримали причастя від сотні тих, хто дав краплини своєї крові; але помічники брали у нас по кілька краплин стерильними ланцетами, переносили їх до резервуарів з вином, а десятки інших помічників розливали вино по чашах-тубах, і лише за годину всі, хто хотів причаститися вина з кров’ю Енеї, причастя отримали. Народ потягнувся геть із гігантської сфери.
Тільки два її слова, і більше нічого не було сказано впродовж усього вечора. Вперше під час нашого довгого, безкінечного дня мовчання панувало й у транспортній капсулі на зворотному шляху додому... до нашої частини Зоряного Дерева, під тінню «Іґґрадсіля», що мав стартувати за двадцять годин.
Я почувався шахраєм. Я випив вина майже двадцять чотири години тому, але за весь день не відчув нічогісінько... нічого, крім звичного кохання до Енеї. От воно, дійсно, було абсолютним незвичним, неповторним почуттям.
Величезна громада отримала причастя, якого вони прагнули. Сфера спорожніла у цілковитому мовчанні. Мовчали навіть ті, хто прийшов сюди говірким — чи то вони почувалися розчарованими промовою Енеї з двох слів, чи роздумували над чимось глибинним, я не знав.
Ми сіли у транспортну капсулу й мовчали всю дорогу до нашої зони Зоряного Дерева, ну хіба що обмінялися кількома короткими репліками. Це було не незручне чи засмучене мовчання — радше благоговійне. А ще воно межувало зі страхом, який відчуваєш, коли закінчується один етап твого життя і починається... принаймні ти сподіваєшся, що почнеться... етап інший.
Оберіть знову. Ми з Енеєю кохалися в затемненій житловій капсулі, попри нашу втому та пізній час. Повільні, ніжні, майже нестерпно солодкі любощі.
Оберіть знову. Ці слова лунали мені в голові, коли я впливав — буквально — у сон. Оберіть знову. Я зрозумів. Я обрав Енею та життя з нею. І я вірив, що і вона обрала мене.
І я оберу, і вона обере мене й наступного дня, і того дня, що настане далі, і кожної години всіх наступних часів.
Оберіть знову. Так. Так.
27
Мене звати Яків Шульман. Я пишу цього листа до своїх друзів у Лодзі:
Дорогі друзі, я чекав, поки отримаю підтвердження почутому. На превеликий жаль, тепер нам усе відомо. Я розмовляв із чоловіком, який бачив усе на свої очі і якому вдалося втекти. Він і розповів мені все.
Їх усіх знищили в Хелмно, неподалік від Домб’є[159], і всіх закопали в Жухівському лісі. Євреїв або розстрілювали, або труїли газом. Це сталося з тисячами євреїв із Лодзі. Не вважайте, що це пише божевільний. На жаль, це трагічна, жахлива правда.
«Жах, жах! Чоловіче, розірви на собі одяг, посип свою голову попелом, біжи вулицями й танцюй у своєму шаленстві». У мене не залишилося сил, і перо відмовляється писати. Творцю світу, поможи нам!
Я пишу цього листа 19 січня 1942 р. н. е. За кілька тижнів, під час лютневої відлиги, коли в лісах навкруги Ґродкува оманливо пахне весною, нас, чоловіків з табору, садять у фургони. Деякі з фургонів яскраво розмальовані панорамами тропічних джунглів та екзотичних тварин.
Це дитячі фургони, тобто такі, в яких улітку вони вивезли з табору дітей. Від зимової негоди фарба встигла поблякнути, але німцям було до цього байдуже. Тому веселі картинки, здається, тануть, як розтали ті сподівання, які ми ще мали влітку.
Нас транспортують за п’ятнадцять кілометрів, до Хелмно. Німці називають це місто Кульмхоф. Тут вони виганяють нас із фургонів і наказують нам випорожнитися в лісі. Я не можу це робити, коли на мене дивиться охорона й інші люди, але вдаю, що подзюрив, і застібую штани.
Нас знову заганяють до великих фургонів і привозять до старого замку. Тут нам наказують виходити, женуть нас колоною подвір’ям, захаращеним купами одягу та взуття, й заганяють у підвал. На стіні підвалу хтось написав на ідиші: «Живим звідси нікому не вийти». Тут нас сотні — всі чоловіки, всі поляки, більшість із сусідніх селищ Ґродува та Кола, але багато і з Лодзі. У повітрі стоїть вологий дух трухлявини, сирого каменю та цвілі.
Минає кілька годин, вечоріє, і ми виходимо з підвалу... живими. На подвір’ї чекають фургони, їх багато. Це великі фургони з двостулковими дверима. Ці, більші, фургони не розмальовані пейзажами, а просто зелені. Конвоїри відчиняють двері, і я бачу, що фургони вже майже повні: в кожному чоловік сімдесят чи вісімдесят. Я не бачу жодного знайомого обличчя.
Німці ударами та поштовхами швидко заганяють нас у великі фургони. Я чую, що багато із знайомих мені чоловіків плачуть, тому починаю молитися вголос, щоби вони приєдналися до мене. «Шма Ісроель — Слухай, Ізраїлю!» — молимося ми, коли нас впихають до смердючих фургонів. Ми все ще проказуємо молитву, коли двері фургона з гуркотом зачиняються.
На подвір’ї німці горлають на польського водія та його польських підручних. Я чую, як один із підручних кричить: «Газ!», а тоді скрегіт і лящання труби чи металевого шланга, що його приєднують до чогось під днищем нашого фургона. З ревом починає працювати двигун.
Частина чоловіків навколо мене продовжує молитися, але більшість починає пронизливо кричати. Фургон починає рухатися, але дуже повільно. Я знаю, що ми їдемо вузькою асфальтованою дорогою, яку німці проклали від Хелмно вглиб лісу. Всі навколишні селяни чудувалися такому будівництву, бо дорога веде в нікуди... вона уривається посеред лісу, закінчуючись розширенням, де фургони розвертаються. Далі немає нічого; лише печі, збудовані за наказом німців, та рівчаки, викопані за їхнім же наказом. Євреї з нашого табору, які будували цю дорогу, зводили ці печі та рили ці ями в лісі, розповіли нам про це. Ми не повірили їм, коли вони нам це казали, а потім їх... транспортували.
159
Хелмно (
Домб’є