Повітря важчає. Лемент посилюється. Серце моє стискається. Дихати важко. Серце гупає несамовито. Я тримаюся за руки сусідів — ліворуч від мене молодий хлопець, хлопчик, а праворуч — старий. Обидва вони моляться разом зі мною.
Десь углибині фургона хтось співає, перекриваючи репет, співає на ідиші, добре поставленим, справжнім оперним баритоном: «Боже, мій Боже, нащо ти нас покинув? Нас і раніше кидали у піч вогняну, та ми ніколи не зрікалися Твого Святого Закону».
— Енеє! Господи! Що це?
— Ш-ш-ш, коханий. Все добре. Я з тобою.
— Я не розумію... Що...
Мене звати Келтрін Кетєн Ендіміон, і я жінка Трорба Ендіміона, який загинув п’ять місцевих місяців тому на полюванні. А ще я — матір дитини на ім’я Рол, йому зараз три гіперіонські роки, і він грає біля бівуачного багаття нашого каравану, посеред кола фургонів, під наглядом своїх тіток.
Я підіймаюся на зарослий травою пагорб над долиною, де колом стали на ночівлю фургони. Уздовж струмка в долині зеленіють кілька тріаспій, а більше помітних віх на вересових низовинах нема. Лише невисока трава, верес, скелі, валуни та лишайники. І вівці. Отара в кількасот овець, що належить нашому каравану, — ось що можна побачити й почути на пагорбах, що обступають долину зі сходу. Вівці щипають траву, хвилями прокочуючись долиною, тільки жене їх не вітер, а наші пастухи-вівчарки.
Бабуся штопає одяг, сидячи на великому камені, звідки відкривається чудова панорама всієї долини в західному напрямку. Там, на західному крайнебі, висить смуга серпанку, вказуючи на водну просторінь, на море, але ближній світ замкнутий колом боліт, темною ляпіс-лазур’ю вечорового неба, ясними рисками метеоритів, що прокреслюють і перекреслюють це небо в усіх напрямках, та шумом вітру в траві.
Я сідаю на камінь поряд із бабусею. Вона — мама моєї покійної матері, і вона схожа на всіх нас, тільки стара. Дублена шкіра, коротке біле волосся, прямі, сильні риси, ніс видається лезом, а від кутиків карих очей розбігаються зморшки-смішинки.
— Нарешті ти тут, — каже стара жінка. — Повернулася без пригод?
— Еге ж, — кажу я. — Том провіз нас побережжям від Порт-Романса, а тоді автомагістраллю через Дзьоб. Краще ніж платити за переправу через болота... Спочатку ми переночували на постоялому дворі в Бенброку, а на другу ніч стали табором поруч зі швейцарцями.
Бабуся киває. Голка в її пальцях не припиняє літати над шитвом. Поруч з нею на камені стоїть кошик із одягом, який треба зацерувати.
— А лікарі?
— Клініка велика, — кажу я. — Християни ще розбудували її з того часу, як ми востаннє були в Порт-Романсі. Черниці... сестри... усі були дуже люб’язні, коли робили обстеження.
Бабуся чекає.
Я дивлюся вздовж долини, туди, де сонце пробивається крізь темні хмари. Світло падає на верхівки пагорбів, кидає прозорі тіні від низьких валунів та скель, і вереск наче береться полум’ям.
— Це рак, — кажу я. — Новий різновид.
— Це нам уже сказав лікар у Мурз-Ейдж, — каже бабуся. — Який їхній прогноз?
Я беру сорочку, це одна із Трорбових, але тепер вона належить його брату — дядькові Рола, Лею. Я витягую зі свого фартуха власну голку з ниткою й починаю пришивати гудзика. Трорб загубив гудзик саме перед тим, як вирушити у своє останнє полювання на північ. Щоки в мене спалахують від думки, що я віддала Лею цю сорочку з відірваним ґудзиком.
— Вони радять мені прийняти хрестоформу, — кажу я.
— Тобто вони не можуть це вилікувати? — каже бабуся. — Попри всі їхні машини та сироватки?
— Колись це лікували, — кажу я. — Але, очевидно, застосовували молекулярні технології...
— Нанотехнології, — каже бабуся.
— Так. А церква їх заборонила. На розвинутіших планетах існують інші засоби лікування.
— Але на Гіперіоні їх немає, — каже бабуся і відкладає вбік ту одежину, що була в неї на колінах.
— Саме так, — кажу я. Я почуваюся страшенно втомленою, мене трохи нудить після обстеження. А ще я почуваюся дуже спокійною. Але й дуже сумною. Вітер доносить звук дитячих голосів: Рол сміється разом із іншими хлопчаками.
— І вони пропонують тобі прийняти їхній хрест, — каже бабуся, й останні слова лунають коротко й жорстко.
— Так. Дуже приємний молодий священик мав учора розмову зі мною.
Бабуся дивиться мені просто в очі.
— І ти зробиш це, Келтрін?
Я не відводжу очей.
— Ні.
— Ти певна?
— Цілком.
— Зараз Трорб був би знову живий і з нами, якби він прийняв хрестоформу минулої весни, як умовляв той місіонер.
— Не мій Трорб, — відказую я, відвертаючись.
Уперше з того часу, як сім тижнів тому розпочався біль, я плачу. Не через себе, я знаю, а через те, що згадала Трорба, як він посміхався й махав рукою на прощання того останнього весняного світанку, коли він разом із братами вирушав на узбережжя полювати на солончакового ірбіса.
Бабуся бере мене за руку.
— Ти думаєш про Рола?
Я хитаю головою.
— Ще ні. За кілька тижнів я думатиму — тільки про нього.
— Про це можеш не турбуватися, — ласкаво каже мені бабуся. — Я все ще пам’ятаю, як виховувати малих. Знаю, що розповідати, щоби було цікаво, й чого навчати, щоби було корисно. І я не дам йому забути про тебе.
— Він буде ще такий малий, коли... — кажу я і замовкаю.
Бабуся стискає мою руку.
— Малі пам’ятають найкраще, — тихо каже вона. — Коли ти старієш і немічнішаєш, саме спогади дитинства постають тобі перед очима.
Сонце на вечірньому прузі сяє яскраво, але блиск його розсипається на друзки, дроблячись у сльозах. Я все ще відвертаю обличчя від бабусі.
— Не хочу, щоби він згадував мене, тільки коли постаріється. Я хочу бачити його щодня... хочу дивитися, як він бавиться, як він росте.
— Ти пам’ятаєш той вірш Рьокана[160], якому я тебе вчила, коли ти була не набагато старшою за Рола? — питає бабуся.
Мимоволі я сміюся.
— Ти вчила зі мною купу віршів Рьокана, бабусю.
— Найперший, — наполягає стара.
Мить, і вірш спливає мені в пам’яті. Я починаю розказувати вірш, намагаючись не виспівувати, бо бабуся вчила цього не робити, коли я, дійсно, була лише трохи більша, ніж Рол зараз:
До чого ж втішно Разом з дітворою Збирати першу Зелень для приправи На луках весняних!
Бабуся заплющує очі. Я бачу, що пергамент її вій став тонким-тонким.
— Тобі завжди подобався цей вірш, Келтрін.
— Мені він і зараз подобається.
— А хіба в ньому йдеться, що треба збирати духмяні трави наступного тижня чи за десять років віднині, щоби бути щасливою сьогодні?
Я посміхаюся.
— Добре тобі казати, стара жінко, — кажу я лагідно, з любов’ю, щоби слова мої не здалися їй злими. — Ти збираєш весняні трави уже сімдесят четверту весну і маєш намір робити це ще сімдесят років.
— Ну, навряд чи так довго. — Вона стискує мою руку ще раз і відпускає її. — Але ось що насправді важливо: піти разом із малечею зараз ось цього весняного надвечір’я та й нарвати духмяних трав швиденько на вечерю. Я зробила сьогодні твою улюблену страву.
Я навіть у долоні ляскаю, коли це чую.
— Юшку «Вітер з півночі?» Але ж порей ще не доспів!
— Доспів, на південних схилах, я ще зранку посилала Лея з хлопчиками пошукати. Притягли повний горщик. А ти піди й набери молодого зілля, щоби додати до юшки. Візьми свого малого, і повертайтеся завидна.
— Я люблю тебе, бабусю.
— Я знаю. А Рол любить тебе, моя дівчинко. І я вже подбаю, щоби це коло залишилося нерозривним. А зараз біжи.
Я прокидаюсь, наче падаю. Та я й не спав. Листя Зоряного Дерева затінило капсули на ніч, а за межами системи зорі яскраво горять. Голоси не замовкають. Образи не блякнуть. Це не схоже на сон. Цей вихор образів та голосів... хор із тисяч голосів... і кожний хоче бути почутим. До цієї миті я не пам’ятав, який голос був у моєї мами. А коли рабі Шульман викрикував польською мовою, що існувала колись на Старій Землі, та молився ідишем, я розумів не тільки кожне слово, а й кожну думку.
160
Рьокан (1758-1831), справжнє ім’я Ямамото Ейдзо — японський поет, філософ, каліграф періоду Едо.