Тепер, коли хор співає антифон Оферторія[161] і паства колінкує, у благоговійному мовчанні чекаючи на Святе Причастя, я розвертаюся від вівтаря та проголошую:
— Прийми, Господи, ці дари, які ми приносимо Тобі за раба Твого, Джона Доменіко Мустафу, кардинала; Ти обдарував його високим священицьким саном в цьому світі; хай він на короткий час возз’єднається з Твоїми Святими у Небесному Царстві й повернеться до нас через Твоє Таїнство Воскресіння. В ім’я Ісуса, Господа нашого.
Паства відповідає хором:
— Амінь.
Я наближаюся до труни кардинала Мустафи та воскресальних ясел, що стоять біля престолу, і кроплю їх святою водою, проказуючи молитву:
Гримить гігантський орган Собору, і водночас хор починає співати «Санктус»:
Після причастя, після того, як Меса закінчилася і присутні розходяться, я повільно простую до ризниці. Мені сумно, і у мене болить серце — буквально. Хвороба серця знову прогресує, закупорюючи мої артерії, перетворюючи на муку кожний крок і кожне слово. Я думаю: «Не можна прохопитися Лурдусамі...»
Кардинал з’являється у ризниці, коли хлопчики-прислужники допомагають мені роздягтися.
— Ми отримали дрон із рушієм Гедеона, Ваша Святосте.
— З якого флоту? — питаю я.
— Це недонесення Флоту, Ваша Святосте, — каже кардинал, дивлячись стривожено в паперове донесення, яке він тримає в руці.
— А звідки ж тоді? — кажу я, з нетерпінням беручи з його рук аркуш. Повідомлення написано на тонкому веленовому папері.
Я прибуваю на Пацем, до Ватикану.
Я дивлюся на свого державного секретаря.
— Можна зупинити флот, Симоне Авґустине?
У нього тремтять щелепи.
— Ні, Ваша Святосте. Вони зробили стрибок понад добу тому. Саме зараз вони мають вийти зі свого прискореного циклу воскресіння та розпочати атаку. Ми не зможемо спорядити дрон і вислати його, щоби він вчасно зупинив їх.
Я відчуваю, що у мене руки ходять ходором. Я віддаю лист кардиналу Лурдусамі.
— Виклич Марусина й інших командувачів Флоту, — кажу я. — Накажи їм надіслати на Пацем усі кораблі, що є в наявності. Негайно.
— Але ж, Ваша Святосте, — заперечує Лурдусамі, ледь не зриваючись на крик, — всі вони задіяні в дуже важливих операціях...
— Негайно! — обриваю я його.
Лурдусамі вклоняється:
— Буде зроблено. Негайно, Ваша Святосте.
Коли я відвертаюсь, то відчуваю біль у грудях і дихавицю. Це як нагадування від Бога, що часу залишилося небагато.
— Енеє! Папа...
— Спокійно, коханий. Я тут.
— Я був із Папою... Лінаром Гойтом... але ж він не мертвий, правда ж?
— Ти навчаєшся також і мові живих, Роле. Неймовірно, що твій перший контакт з іншою живою людиною прийшовся просто на нього. Я гадаю...
— Нема часу, Енеє! Нема часу. Його кардинал... Лурдусамі... приніс твого листа. Папа намагався відкликати флот, але Лурдусамі сказав, що вже надто пізно... вони зробили стрибок двадцять чотири години тому і нападуть з хвилини на хвилину. Вони нападуть, Енеє. Мабуть, ішлося про ескадру, що накопичувалася на Лакейлі 9532...
— Ні! — Крик Енеї висмикує мене з какофонії образів і голосів, спогадів і відчуттів, не відкидаючи їх цілковито, але змушуючи їх відступити, перетворитися на щось схоже на музику в сусідній кімнаті.
Енея схопила комлоґ із полиці на стіні й викликає наш корабель та Навсона Гемніма водночас.
Я намагаюся не відчувати нічого стороннього, бачити тільки мою кохану і водночас натягую на себе одяг, але хоча я й почуваюся людиною, яка отямилася від яскравого сновидіння, приглушений гомін голосів та інших спогадів хоч як, а залишається зі мною.
Отець-капітан Федеріко де Сойя стоїть на колінах у своїй капсулі на кораблі-дереві «Іґґдрасіль», тільки де Сойя більше не називає себе подумки «отцем-капітаном», а просто отцем. І навіть у цьому він не впевнений, навіть зараз, коли він колінкує і молиться, як молився багато годин упродовж цієї ночі, і ще більше годин минулими днями й ночами, відтоді, коли хрестоформа зникла з його грудей після причастя від Енеї.
Отець де Сойя молиться про прощення, якого, він це знає достеменно, він не вартий. Він молиться, щоби Бог простив його за ті роки, коли він був капітаном Флоту, за численні битви, за життя, які він забрав, за прекрасні творіння людські та Божі, які він знищив. Отець-капітан Федеріко де Сойя колінкує у своїй капсулі, у цілковитій тиші, при гравітації в одну шосту g і просить свого Господа та Спасителя, Бога, у милосердя якого він привчений вірити і в якому він не сумнівається, простити його — не заради його самого, а заради того, аби своїми помислами та вчинками в наступні місяці та роки, а може, години його життя він міг краще прислужитися своєму Господу.
Я сахаюсь цього контакту, відчуваючи відразу до себе самого за те, що підглядаю за чужим життям, наче якийсь збоченець. І тут же приходить розуміння: якщо Енея знає цю «мову живих» багато років, то майже напевно вона витрачала значно більше енергії не на те, щоби нею оволодіти, а на те, щоби нею не користуватися, щоб уникати цих непроханих проникнень у чужі життя.
Тим часом Енея відкрила отвір-діафрагму в стіні капсули й випливла з капсули із комлоґом у руках на балкон чи радше щось, схоже на копицю якогось органічного матеріалу. Я приєднуюсь до неї, спустившись на балкон при дуже малій силі тяжінні, близько одної десятої g, що її забезпечує тут захисне поле. Над екраном комлоґа плавають кілька облич — Гета Мастіна, Кіта Ростіна та Навсона Хамніма, але всі вони разом із Енеєю дивляться не у відеоадаптер, як зазвичай, а в інший бік.
За мить я бачу, куди спрямовані їхні погляди.
Блискучі риски проходять крізь Зоряне Дерево вслід за розкішними вогняними розетками — жовтогарячими та червоними. На мить мені здається, що це розпочався світанковий листоворот і сонце, проходячи внутрішньою оболонкою Біосфери, вихоплює з темряви кальмарів, і янголів, і водяні комети, а ті ловлять сонце, як це робили ми з Енеєю кількома годинами раніше, коли літали, осідлавши геліосферну матрицю. Але потім я усвідомлюю, що я бачу.
161
антифон
Оферторш (лат. Offertorium — «приношення дарів») — піснеспів католицької церкви, що виконується в месі під час приношення дарів.