— Я знаю, що ти маєш на увазі, — шепнула Енея у відповідь. — Я теж люблю планети. І я люблю бути людиною... бути жінкою. І не заради якоїсь утопічної еволюції людства у Вигнанців-янголів чи в сенешайських емпатів я роблю... те, що маю зробити.
— Заради чого тоді? — прошепотів я їй у волосся.
— Тільки заради шансу обирати, — неголосно відказала вона. — Заради того, щоби кожний мав шанс залишатися людиною, хай що він чи вона вкладає в це поняття.
— Обрати знову? — запитав я.
— Так, — сказала Енея. — Навіть якщо буде обране те ж, що минулого разу. Навіть якщо люди оберуть Пакс, хрестоформу і союз із Кордом.
Я не розумів, але тієї миті для мене важливіше було тримати її в обіймах, ніж зрозуміти все до кінця.
Мовчання тривало хвилину, а тоді Енея сказала:
— Роле... я також люблю суходіл під ногами... люблю чути, як вітер співає в траві. Зробиш щось для мене?
— Що завгодно, — відповів я з жаром.
— Якщо я помру раніш за тебе, — прошепотіла вона, — відвезеш мій попіл на Стару Землю та розвієш там, де нам було найкраще разом?
Якби вона вдарила мене кинджалом у серце, мені було би не так боляче.
— Ти сказала, що я можу залишитися з тобою, — промовив я, відчуваючи, як зривається мій голос. — Що я можу піти разом із тобою, хоч куди ти підеш.
— І це правда, коханий, — пошепки відповіла Енея. — Але якщо станеться так, що я помру, а ти житимеш, зробиш це для мене? Зачекаєш кілька років, а тоді розвієш мій прах над Старою Землею, там, де ми були щасливі разом?
Мені хотілося стиснути її так, щоби вона зойкнула. Змусити відмовитися від цього її прохання. Натомість я поцікавився, також пошепки:
— А як, сто тисяч чортів, я зможу повернутися на Стару Землю? Вона ж у Малій Магеллановій Хмарі, чи не так? За сто шістдесят тисяч світлових років звідси, хіба ні?
— Так, — відказала Енея.
— То ти збираєшся знову відчинити брами порталів, щоби я зміг туди дістатися?
— Ні, — відповіла Енея. — Ці брами зачинені назавжди.
— Тоді як ти, в біса, хочеш, аби я... — Я заплющив очі. — Не проси мене робити це, Енеє.
— Я вже попросила, коханий.
— Замість того попроси мене померти з тобою.
— Ні, — сказала вона. — Я прошу тебе жити заради мене. Зробити це для мене.
— Лайно, — сказав я.
— Це означає «так», Роле?
— Це означає «лайно», — сказав я. — Ненавиджу мучеників. Ненавиджу приреченість. Ненавиджу любовні історії з сумним закінченням.
— Я теж, — сказала Енея. — То ти зробиш це для мене?
Я присвиснув.
— А де ми були найщасливіші на Старій Землі? — запитав я зрештою. — Ти, мабуть, маєш на увазі Талієсін-Вест, бо ми мало де бували на цій планеті разом.
— Ти знатимеш, — прошепотіла Енея. — Давай поспимо трохи.
— Не хочу я спати, — буркнув я. Вона обхопила мене руками. Спати разом на Зоряному Дереві у невагомості було дивовижно. Ще краще було спати разом на нашому тісному ліжку в нашому приватному кубрику на «Іґґдрасілі» при малому гравітаційному полі. Я не міг уявити собі, як спатиму, коли її не буде поряд. — Розвіяти твій попіл, значить? — прошепотів я трохи згодом.
— Еге ж, — промурчала вона, вже майже уві сні.
— Мала, кохана моя дівчинко, — сказав я, — ти просто шизанута мала сучка.
— Еге ж, — промурмотіла моя Енея. — Але я твоя шизанута мала сучка.
З тим ми за якийсь час і заснули.
НАШОГО ОСТАННЬОГО ДНЯ ЕНЕЯ ПЕРЕНЕСЛА НАС ДО ПЛАНЕТНОЇ системи, де сонцем був червоний карлик класу M3, і ми вийшли на низьку орбіту над мальовничою, дуже схожою на Землю планетою.
— Ні, — відказала Рахіль, коли наша мала групка зібралася на мостику Гета Мастіна.
Триста друзів покинули нас, один по одному. Учні Енеї розпорошувались паксівськими світами, наче пляшки, вкинуті у безмежний океан, хоча й без листів усередині. Тепер з нами, крім Енеї та мене, залишалися тільки отець де Сойя, Рахіль, капітан Гет Мастін, А. Беттік, кілька екіпажних клонів та ерґи на нижній палубі. А ще Ктир, мовчазний і непорушний на своєму високому майданчику.
— Ні, — повторила Рахіль. — Я передумала. Я хочу піти з тобою.
Енея стояла, склавши руки на грудях. Цього довгого ранку, протягом телепортацій та прощань із учнями, вона була особливо тиха.
— Як хочеш, — сказала вона лагідно. — Ти знаєш, що я ні до чого не стала би тебе силувати, Рахо.
— Хай тобі чорт, — ніжно сказала Рахіль.
— Так, — відповіла Енея.
Рахіль стисла кулаки:
— Чи цьому колись настане довбаний кінець?
— Що ти маєш на увазі? — спитала Енея.
— Ти знаєш, що я маю на увазі. Мій батько... моя мати... твоя мати... їхні життя були сповнені цього. Моє життя... прожите наразі вже двічі... я завжди борюся з цим невидимим ворогом. Ми біжимо й біжимо, чекаємо й чекаємо. Назад і вперед крізь час, наче оскаженілий та знавіснілий дрейдл[164]... чорт забирай!
Енея чекала.
— Одне прохання, — сказала Рахіль. Вона подивилася на мене. — Без образ, Роле. Помалу я зрозуміла, що в тобі щось є, чесно, і ти почав мені подобатися. Але я хотіла б, щоби тільки Енея переправляла мене на Світ Барнарда.
Я подивився на Енею.
— У мене жодних заперечень, — сказав я.
Рахіль зітхнула.
— Знову опинитися на цій провінційній планеті... кукурудзяні лани, в які сідає сонце, крихітні містечка з просторими білими будинками та широкими терасами. Вона вже навіювала на мене нудьгу, ще коли мені було вісім.
— Ти любила її, коли тобі було вісім, — зауважила Енея.
— Так, любила, — не стала сперечатися Рахіль. Вона потисла руку священикові, тоді Гету Мастіну і насамкінець мені.
Щось перемкнулося мені в голові, і я пригадав найтемніші рядки з «Пісень» старого поета, пригадав, як реготав над ними біля вогнища, на краю освітленого кола, коли бабуся змушувала мене повторювати поему знову і знову, дивуючись тому, що люди можуть верзти такі дурниці. Пригадав, і сказав Рахілі:
— Знюхаємося!
Молода жінка дивно поглянула на мене, і її зелені очі віддзеркалювали світло планети, що висіла над нами.
— Зобачимося! — відповіла вона.
Рахіль узяла Енею за руку, і вони зникли. Не було спалаху — той, хто не подорожував із Енеєю, нічого не бачив. Просто раптова... відсутність.
Енея повернулася за п’ять хвилин. Гет Мастін зробив крок до неї, вийшовши з кола керування, і склав на грудях руки, заховані в широких рукавах його мантії.
— Куди тепер, Навчителько?
— До системи Пацема, будь ласка, Істинний Голосе Дерева Гете Мастін.
Тамплієр не зрушив із місця.
— Вам відомо, дорога моя подруго і вчителько, що Пакс наразі мав скликати половину своїх бойових кораблів до системи, де знаходиться Ватикан.
Енея підвела голову й обвела поглядом листя прекрасного дерева, на якому ми мандрували. Листя ніжно шелестіло. За кілометр позаду нас світився плазмовий двигун, повільно виштовхуючи нас із гравітаційного колодязя Світу Барнарда. Тут ми не зустріли жодних кораблів Пакса.
— Ерґи зможуть утримати поле, поки ми наблизимося до Пацема? — запитала вона.
Капітан зробив характерний жест, і тендітні руки висунулися з рукавів долонями догори.
— Сумнівно. Вони виснажені. Вони витратили забагато енергії, щоби відбити попередні атаки...
— Знаю, — промовила Енея. — Мені дуже шкода. Але всередині планетної системи вам треба буде протриматися лише одну-дві хвилини, не більше. Можливо, якщо ви зараз прискоритесь і будете готові маневрувати на повній тязі, коли ми з’явимося в системі Пацема, корабель-дерево зможе перенестися звідти раніше, ніж їм вдасться знищити поля.
— Ми спробуємо, — сказав Гет Мастін. — Але приготуйтеся телепортуватися миттєво. Можливо, після прибуття в систему рахунок для життя корабля-дерева піде на секунди.
— Спершу нам треба відіслати корабель Консула, — сказала Енея. — Це треба зробити тут і негайно. Зачекайте кілька секунд, Гете Мастін.
164
Дрейдл