— Так, — відповіла Енея, усе ще тримаючи мене за руку. Холодні краплі дощу падали нам на обличчя, я чув, як дзюрчить вода, стікаючи ринвами у нас за спинами. Вона говорила дуже тихо: — Ктир пронесе «Іґґдрасіль» та Істинний Голос Дерева крізь простір та час. Назустріч... його долі.
Мені пригадалися уривки з «Пісень». Корабель-дерево горить, а пілігрими спостерігають за цим із Трав’яного Моря, незадовго перед тим, як Гет Мастін загадково зник разом із Ктирем під час подорожі буєром. Тоді за кілька днів тамплієр повертається, знову у присутності Ктиря, неподалік Долини Гробниць часу, і незабаром після цього помирає від ран, залишивши неозвученою свою історію, лише один із сімох пілігримів. Пілігрими на Гіперіон: полковник Кассад, Консул Гегемонії, Сол — батько Рахілі, Брон Ламія — мати Енеї, тамплієр Гет Мастін, Мартін Силен; Отець Гойт — чинний Папа, — усі вони не могли тоді пояснити, що відбулося. Для мене в дитинстві це були просто рядки старого міфу. Вірші про незнайомих людей. Про те, як вони вважали, що випробування та пригоди залишилися позаду, а виявилося, що вони й далі змушені нести свій тягар. І тепер, будучи вже дорослим чоловіком у свої тридцять з гаком, я зрозумів, що так часто стається і в реальному житті.
— Бачите церкву на тому боці вулиці? — сказав отець де Сойя.
Мені довелося струснути головою, щоб повернутися до теперішнього часу і не чути голосів, що шепотіли до мене, переповідаючи свої думки.
— Ну, — сказав я, обтираючи дощові краплі, що нависли мені на бровах. — Це і є Собор Святого Петра?
— Ні, — відказав священик. — Це парафіяльна Церква Святої Анни, і крізь неї можна пройти до Ватикану поруч із Воротами Св. Анни. Головний же вхід на Площу Св. Петра знаходиться далі. Бачите оті колонади, отам, за бульваром?
— Ми йдемо на Площу Святого Петра? — запитав я в Енеї. — До Ватикану?
— Спробуємо, — сказала вона.
Ми пішли тротуаром, такі собі чоловік та молода жінка, котрі прохолодним днем простують під дощем поруч із священиком. На тому боці вулиці я помітив солідний будинок без вікон. Табличка на ньому свідчила, що це казарми Швейцарської гвардії. Мешканці цих казарм в одностроях епохи Відродження — чорні плащі, білі гофровані коміри, трико в чорну та жовту смужку — стояли зі списами в руках біля Воріт Св. Анни та на перехрестях, а поліцейські в чорних броньованих обладунках без жодних романтичних прикрас блокували автотраси та пильнували повітряний простір, кружляючи на чорних екранольотах.
Площа Св. Петра виявилася закритою для відвідувачів. На блокпостах охоронці прискіпливо перевіряли пропуски та біометричні посвідчення.
— Тут ми не пройдемо, — сказав отець де Сойя. Тим часом посутеніло настільки, що нагорі колонади Берніні загорілися лампи, висвічуючи статуї та кам’яні папські герби. Священик показав на два вікна, що світилися вище колонади, праворуч від фасаду Св. Петра, увінчаного статуями Христа, Йоана Хрестителя й апостолів. — Це особистий кабінет Папи.
— Можна дострелити з рушниці, — сказав я, хоч і не мав на думці нападати на Папу.
Отець де Сойя похитав головою.
— Захисне поле класу десять. — Він озирнувся навсібіч. Майже всі, хто йшли тротуарами, уже проминули блокпости на вході до Площі Св. Петра, і тепер ми не губилися серед перехожих. — Якщо ми тут залишимося ще трохи, вони захочуть перевірити документи і в нас, — сказав він.
— Тут завжди такий рівень безпеки? — запитала Енея.
— Ні, — відповів отець де Сойя. — Можливо, це через той лист, де ти кажеш їм, що прибуваєш... але, найімовірніше, охорону посилено через те, що Його Святість відправляє сьогодні Папську Месу. Ви чули дзвони? Вони скликали на вечірню Месу, яку правитиме Папа.
— Звідки ви знаєте? — поцікавився я, заінтригований тим, що він міг дізнатися так багато з церковного передзвону.
Отець де Сойя подивився на мене здивовано:
— Я знаю, бо сьогодні Чистий Четвер. — Його, очевидно, вразило й те, що ми не знаємо такого простого факту, і те, що він сам щойно згадав про це. — Тепер Святий Тиждень, — продовжив він тихо, наче звертаючись сам до себе. — Упродовж усього тижня Його Святість має виконувати обов’язки і понтифіка, і парафіяльного священика. На цій Месі він виконує церемонію омивання ніг дванадцяти священикам, які символізують дванадцятьох апостолів, що їм омив ноги Ісус під час Таємної вечері. Цю церемонію завжди виконували в Латеранській базиліці Св. Йоана[165], яка є єпископальною церквою Папи, тобто за стінами Ватикану. Але відколи Ватикан перебрався на Пацем, церемонія відбувається в Соборі Св. Петра. Базиліку в Латерано залишили на Старій Землі під час Гіджри, бо її зруйнували під час Війни сімох націй ще в двадцять першому сторіччі, і відтоді... — де Сойя замовк, перервавши потік того, що мені здавалося балаканиною на нервовому ґрунті. Обличчя його набуло відсутнього вигляду, як це буває в епілептиків перед нападом або у людей, заглиблених у роздуми.
Ми з Енеєю чекали. Зізнаюся, що я стривожено поглядав на кількох паксівських патрульних у чорному, що рухалися в нашому напрямку бульваром, але були ще далеко.
— Я знаю, як нам потрапити до Ватикану, — сказав отець де Сойя й попрямував до алеї, що вела в протилежний від Ватиканського бульвару бік.
— Це добре, — сказала Енея, намагаючись не відставати від нього.
Раптом єзуїт зупинився, наче вкопаний.
— Гадаю, що я зможу завести нас до Ватикану, — сказав він. — Але навіть гадки не маю, як нам звідти вийти.
— Ви тільки заведіть нас туди, будь ласка, — відказала Енея.
СТАЛЕВІ ДВЕРІ, БІЛЯ ЯКИХ МИ ЗУПИНИЛИСЯ, ЗНАХОДИЛИСЯ на задній стіні напіврозваленої кам’яної каплиці, за три квартали від Ватикану. На них був висячий замок, невеликий, але на масивному ланцюгу. Вивіска на замкнених дверях зазначала: ЕКСКУРСІЇ КОЖНУ ПЕРШУ ТА ТРЕТЮ СУБОТИ. На Святому Тижні зачинено. ЗВЕРТАТИСЯ ДО ЕКСКУРСІЙНОГО БЮРО ВАТИКАНУ, ПЛ. ПЕРШИХ ХРИСТИЯНСЬКИХ МУЧЕНИКІВ, 3888.
— Зможете розірвати цей ланцюг? — звернувся до мене отець де Сойя.
Я помацав важезний ланцюг і замок. З інструментів і зброї у мене був тільки мисливський ніж, що, як зазвичай, висів у піхвах на поясі.
— Ні, — відповів я. — Але, можливо, мені вдасться відімкнути замок. Подивіться, чи не знайдеться в сміттєвому баку якийсь дріт... пакувальний теж згодиться.
Ми простояли біля тих дверей під мжичкою десять хвилин, не менше. Сутеніло, автівки на сусідніх бульварах шурхотіли шинами все гучніше, і ми побоювалися, що кожної хвилини до нас можуть підгребти патрульні служби безпеки. Усе, що я знав про замки та відмички, я довідався від старого шулера на баржі на Кансі. Він професійно зайнявся грою в карти після того, як за вироком суду в Порт-Романсі йому як злодію відтяли два пальці. Працюючи, я думав про нашу з Енеєю десятирічну одіссею, про те, яким довгим був шлях, що привів отця де Сойю до цього місця, про сотні світлових років мандрів, про десятки тисяч годин напруги та болю, жертовності та страху.
А клятий копійчаний замок не хотів відмикатися.
Під кінець я ще й зламав вістря свого ножа. Чортихнувшись, я швиргонув ніж на землю і спересердя бахнув клятою ідіотською смердючою залізякою об кам’яну стіну. Дужка замка відлетіла.
Всередині було темно. Якщо там і був якийсь вимикач світла, ніхто з нас його не знайшов. Якщо тут десь і був тупий Штінт, що контролював освітлення, на наші команди він не реагував. Ніхто з нас не мав, чим присвітити. Я тягав із собою лазерний ліхтарик роками, але сьогодні не взяв його, залишивши в своєму рюкзаку. Коли прийшов час покидати «Іґґдрасіль», я просто зробив крок і взяв Енею за руку, навіть не подумавши прихопити зброю чи інші корисні речі.
— Це лютеранська каплиця Святого Йоанна? — прошепотіла Енея. Неможливо було розмовляти вголос у цій гнітючій темряві.
— Ні, ні, — пошепки відповів отець де Сойя. — Просто крихітна меморіальна капличка. Її збудували поруч зі справжньою в двадцять першому... — Він замовк на півслові. Я не міг бачити його обличчя, але уявив, як на ньому знову з’являється той задумливий вираз. — Цією каплицею ще користуються, я гадаю, — сказав він. — Зачекайте тут.
165
Латеранська базиліка, Собор Святого Івана Хрестителя на Латеранському пагорбі, або Базиліка Сан-Джованні в Латерано