Ми з Енеєю стояли, відчуваючи плечем одне одного, прислухаючись, як отець де Сойя обходить крихітну будівлю по периметру. За якийсь час він звалив на підлогу щось важке, кам’яне чи металеве, і ми завмерли, затамувавши подих. За хвилину ми знову почули, як він обмацує стіни, почули шурхіт його сутани. Потім пролунало приглушене «Ага!», і за секунду спалахнуло світло.
Єзуїт стояв неподалік від нас, метрів за десять, із запаленим сірником у руці. В лівій руці він тримав коробку із сірниками.
— Це ж каплиця, — пояснив він. — Тут запалювали поминальні свічки. — Я бачив, що свічки у свічаді розтопилися, а нових давно ніхто не ставив, але гніт та коробка сірників ще лишалися в цьому темному, занедбаному приміщенні, пролежавши тут Бог знає скільки часу. Ми наблизились, вступивши в крихітне коло світла, почекали, поки отець де Сойя черкне другим сірником, і пішли за ним до важких дерев’яних дверей, захованих за зотлілими портьєрами.
— Отець Баджіо, мій капелан з воскресіння, розповів мені про цей маршрут, коли я перебував під домашнім арештом, тут неподалік кілька років тому, — пошепки пояснив нам отець де Сойя. Двері були незамкнені і відчинилися, пронизливо рипнувши старими незмащеними петлями. — Мабуть, він гадав, це наверне мене на доречні думки про смерть, — продовжував отець де Сойя, проводячи нас гвинтовими сходами з кам’яними сходинками, такими вузькими, що я чіплявся плечима за стіни. Енея йшла вслід за священиком, а я не відставав від неї ні на крок.
Сходи вели униз, ще нижче, і ще. За моєю оцінкою ми вже були принаймні на двадцять метрів нижче рівня вулиці, коли раптом сходи закінчилися, і ми пішли вузькими коридорчиками, що вивели нас до просторішого лункого вестибюля. Священик запалював новий сірник тільки тоді, коли попередній догорав до кінця, обпалюючи йому пальці, і спалив уже штук п’ять чи шість. Я не питав його, чи багато ще сірників зосталося.
— Коли під час Гіджри Церква вирішила перенести Собор Святого Петра та весь Ватикан, — сказав де Сойя, тепер уголос, але голос його губився в чорному просторі, — його перенесли на Пацем гамузом, використавши важкі енергетичні підйомники та платформи. Оскільки вага не була проблемою, вони перенесли з собою чи не половину Рима, включно із величезним Замком Святого Ангела і всім, що знаходиться під старим містом на шістдесят метрів вглиб. Ось тут у двадцять першому сторіччі пролягала міська підземка.
Тепер я роздивився, що ми крокуємо вслід за отцем де Сойєю покинутою платформою станції метро. Подекуди кахлі зі стелі обсипалися, і скрізь вільною залишалася тільки вузенька стежка між багатовіковими кучугурами пороху, скельних уламків, шматків пластику, табличок, які вже не можна було прочитати за кіптявою, потрощених ослонів. Ми спустилися ще нижче кількома поржавілими сталевими сходинками — я зрозумів, що ескалатори тут зупинилися ще тисячу років тому, — проминули вузький коридор, що йшов під ухил, і, наслухаючи у темряві відлуння власних кроків, опинилися на наступній платформі. У кінці цієї платформи я побачив драбину з фібропласту. Драбина вела туди, де колись мали бути колії... ні, колії ще й зараз були, але поховані під нагромадженням пилу, кам’яних уламків та іржі.
Тільки-но ми встигли спуститися драбиною і зробити перший крок тунелем підземки, як сірник згаснув. Але не раніше, ніж Енея і я побачили, що знаходиться попереду.
Кістки. Людські кістки. Кістки та черепи, акуратно складені в штабелі обабіч вузького проходу по заржавілих коліях. Великі сторчуваті купи кісток, а через кожний метр — купи черепів або геометричні візерунки з черепів, викладені вздовж стін на горбастому тлі кісток.
Отець де Сойя запалив черговий сірник і великими кроками попростував між стін, утворених із людських решток. Рухаючись, ми утворювали протяг, і він змушував мерехтіти крихітний вогник, високо піднятий угору.
— Після Війни сімох націй на початку двадцять першого сторіччя, — сказав він досить голосно, — кладовища Рима були переповнені. Могили копали у передмістях і в парках. Це створювало великі загрози в умовах глобального потепління та постійних повеней. Наслідки застосування біологічних і хімічних боєголовок, як ви знаєте. Підземки припинили працювати, і влада дозволила перепоховати мерців у лініях старого метро.
Коли сірник догорів, ми знаходилися на ділянці, де кістяки лежали один на одному в п’ять шарів, кожний шар позначений рядом черепів: надбрівні дуги біліли у темряві, порожні очниці байдуже дивилися на непроханих прибульців. Обабіч тяглися стіни кісток десь на шість метрів завглибшки і метрів десять заввишки. Стіни ці заледве не торкалися склепінної стелі над нами. У кількох місцях кістки та черепи сповзли лавиною, засипавши підлогу, і нам доводилося обережно пробиратися поміж ними, але все одно під ногами почасти щось хрустіло. Коли де Сойя не запалював нового сірника натомість догорілого, ми не рухалися вперед, а лише мовчки чекали. Тут не було чути жодних звуків... ані біготні щурів, ані шуму падаючих крапель. Тільки наше дихання і притлумлені голоси порушували тут тишу.
— Як не дивно, — проказав отець де Сойя, коли ми подолали ще двісті метрів, — вони запозичили цю ідею не у катакомб стародавнього Риму[166], що наразі оточують нас із усіх боків, а в так званих катакомб Парижа... старих каменоломень під французькою столицею. Парижанам довелося переносити кістки зі своїх затоплених кладовищ до цих тунелів у кінці вісімнадцятого й на початку дев’ятнадцятого сторіччя. Виявилося, що на кількох кілометрах таких коридорів вони можуть розмістити шість мільйонів покійників. Ага... ось ми і прийшли.
Ліворуч від нас, посеред коридору, обкладеного кістками з обох боків, коридору, що видавався ще вужчим за той, яким ми дісталися сюди, пролягала стежка, густо притрушена пилом, з кількома відбитками людських ніг. Стежка закінчувалася сталевими дверима, цього разу незамкненими. Але щоби прочинити ці двері, нам довелося налягти на них утрьох. Священик пішов першим і привів нас до ще одних гвинтових сходів, геть проржавілих. Сходи спускалися вниз на глибину тридцять п’ять метрів нижче рівня вулиці; принаймні так виходило за моєю оцінкою. Сірник погас тієї миті, коли ми увійшли до ще одного тунелю, значно старішого за тунель підземки, з голим, необробленим склепінням і такими ж стінами, які в багатьох місцях розсипалися на порох. Краєм ока я помітив численні бокові відгалуження, захаращені абияк наваленими кістками, розкиданими черепами, рештками перетлілого одягу.
— Якщо вірити отцеві Баджіо, — знову перейшов на шепіт священик, — звідси починаються справжні катакомби. Християнські катакомби, які датуються першим сторіччям від Різдва Христового. — Затріпотів вогник нового сірника. Мені здалося, висновуючи з торохтіння сірників у коробці, що їх там залишилося геть небагато. — Я гадаю, нам сюди, — промовив де Сойя, повертаючи праворуч.
— Ми вже під Ватиканом? — прошепотіла Енея за кілька хвилин.
Я відчував її нетерпіння. Сірник спалахнув яскравіше й погаснув.
— Незабаром будемо, — сказав де Сойя в темряві. Він запалив новий сірник. Схоже, це був останній, бо в коробці вже ніщо не заторохтіло.
Ще сто п’ятдесят метрів чи біля того, і коридор раптом просто закінчився. Навкруги не було ні кісток, ні черепів, самі лише нетесані кам’яні стіни і щось схоже на кладку в найдальшому кінці тунелю. Сірник догорів. Ми стояли в темряві й чекали. Енея торкнулася моєї руки.
— На жаль, сірників більше немає, — вимовив священик.
Я ледь поборов хвилю паніки, що огорнула мене при цих словах.
Тепер я був упевнений, що чую якісь звуки... в кращому разі, щурів, що перебігають у темряві десь удалині, в гіршому — кроки на сходинках.
— Будемо вертатися? — запитав я, і мій шепіт у цілковитій темряві здався занадто гучним.
— Я впевнений, що отець Баджіо казав, нібито ці катакомби на півночі переходять у ще давніші, під Ватиканом, — прошепотів отець де Сойя. — Під Собором Святого Петра, якщо сказати точніше.
— Але, здається, вони не... — розпочав я і затнувся. За ті кілька останніх секунд, коли сірник ще горів, я помітив відносно нову цегляну кладку поміж старого каміння... можливо, зроблену десь кілька століть тому... але не тисячу років назад, коли будували ці стіни з кам’яних валунів. Я повільно побрів уперед, витягнувши пальці вперед, поки не відчув під ними каміння, цеглу, шви з вапняного розчину.
166
Катакомби Рима —