— Стіну зводили поспіхом, — зауважив я, спираючись на досвід, набутий багато років тому під час роботи помічником ландшафтного архітектора в маєтках багатіїв на мисі Дзьоб. — Розчин розтріскався, викришилися й деякі цеглини. — Я швидко обмацував стіну перед собою. — Треба знайти щось таке, чим можна розкопувати... Дідько! Навіщо я викинув свій ніж?!
Енея в темряві вклала мені до рук якийсь загострений дрючок чи гілляку, і я взявся колупати стіну, і довбав її кілька хвилин, перш ніж усвідомив, що працюю зламаною кісткою. Решта приєдналася до мене, вони теж били стіну кістками, колупали руками, обламуючи нігті до крові. За якийсь час ми зупинилися на хвильку перевести подих. Очі ніяк не хотіли звикати до темряви, і ми нічого не бачили.
— Меса закінчиться, — прошепотіла Енея. Вона промовила це так, що стало зрозуміло: для неї це буде трагедія.
— Це урочиста меса, — відповів священик пошепки. — Вона триває довго.
— Чекайте! — сказав я. Під пальцями я відчув, як цеглини трохи подалися, не одна чи кілька, а всім блоком. — Відійдіть назад, — скомандував я. — До стіни. — Я теж відступив на кілька кроків, припідняв ліве плече, нахилив голову й ринувся вперед, майже очікуючи розтрощити собі голову об камінь.
Я вгатив по цеглинах із гучним ухканням, і на мене посипалася злива пороху та дрібних уламків. Цегляна стіна не завалилася, але мені здалося, що вона наче провисла.
Енея разом із де Сойєю приєдналися до мене, і за хвилину зусиль нам вдалося вибити кілька цеглин зсередини, а відтак уся секція завалилася. З протилежного боку проходу пробивалося світло, слабке, ледь помітне, але його було достатньо, щоб ми розпізнали в темряві всіяний уламками схил, що вів до наступного тунелю, ще глибшого. Ми спустилися туди навкарачки, і там уже висота виявилася достатньою, щоби ми змогли випростатися і простувати далі коридором, де стояв стійкий дух сирої землі. Ще два повороти, і ми опинилися в катакомбах, з такими само грубо обтесаними стінами, як і в катакомбах ярусом вище, але освітлених вузькою ілюмострічкою. Стрічка тяглася вздовж стіни праворуч від нас, на висоті пояса. Ми пройшли ще метрів п’ятдесят, увесь час повертаючи, бо повертав головний коридор, освітлений ілюмострічкою, і перед нами розкрився просторіший тунель, з фотосферами через кожні п’ять метрів. Сфери не світилися, а старовинна стрічка продовжувала вказувати нам шлях.
— Ми під Собором Святого Петра, — пошепки проінформував нас отець де Сойя. — Ці катакомби знайшли в 1939 році, коли в гроті неподалік ховали Папу Пія XI. Відтак почалися розкопки, що тривали років двадцять, поки їх не заборонили. З того часу археологів сюди не пускають.
Ми простували тепер ще ширшим коридором; наша трійця могла йти тут пліч-о-пліч, вперше з того часу, відколи ми спустилися під землю. Фрески та стародавні християнські мозаїки вкривали тут усі стіни — і вирубані в скелі, і складені з цегли й поштукатурені, і мармурові фрагменти. Скрізь над печерками, в яких біліли кістяки, стояли рештки пошкоджених статуй. Колись давно більшість цих печерок накрили пластиком, а той за довгі роки пожовк і помутнішав. Але, відхиливши краєчок і зазирнувши всередину, ми бачили, як витріщаються на нас порожні очниці та зяють овали тазових кісток.
Фрески зображали християнську символіку — голубів з оливковими гілками у дзьобах, жінок-водоносиць, всюдисущих риб, але поруч були й давніші печери, кремаційні урни та поховання, прикрашені зображеннями Ізиди й Аполлона, Бахуса[167], що вітав покійників на порозі до потойбічного життя величезними жбанами, із яких через вінця струменіло вино, сатирами, що танцювали серед стрибучих биків та баранів. Мені кинулась в очі схожість сатирів з Мартіном Силеном, а повернувшись до Енеї, я зрозумів, що й вона це помітила. Тут зустрічалися зображення ще й інших істот, яких отець де Сойя назвав менадами[168], а також пасторальні сцени, виводки куріпок, павичі з розкішними хвостами, викладеними лазуровими камінцями, що й досі пронизливо зблискували блакиттю, коли на них випадково падали промені світла.
Від споглядання всіх цих мерців за старовинним помутнілим пластиком мені здавалося, наче ми простуємо крізь химерний акваріум смерті, лише позбавлений води. Трохи згодом ми підійшли до червоної стіни, на якій нижче, на блякло-синьому тлі, ще виднілися залишки напису латиною. Пластик, що прикривав цю гробницю, був не такий пошарпаний, і крізь нього можна було роздивитися невеличку раку з кістками. Акуратно складену купку кісток увінчував череп, що, здавалося, позирав на нас із певною цікавістю.
Отець де Сойя опустився на коліна у порохняву, перехрестився і схилив голову в молитві. Енея і я стояли позаду й дивилися на цю сцену із зніяковінням, звичним для невіруючих у присутності справжньої віри.
Коли священик підвівся з колін, на очах у нього тремтіли сльози.
— Якщо вірити історикам церкви й отцю Баджіо, робітники знайшли ці нещасні кістки в 1949 році. Пізніший аналіз довів, що вони належали чоловіку атлетичної будови, який помер на своєму шостому десятку. Ми знаходимося просто під вівтарем Собору Святого Петра, який і збудували саме на цьому місці завдяки легенді, що Святого Петра таємно поховали саме тут. В 1968 році Папа Павло VI виголосив: Ватикан визнає, що ці кістки належать тому рибалці, тому Петру[169], котрий пішов за Ісусом і став Каменем, на якому Той побудував свою Церкву.
Ми подивилися на безмовні кістки, тоді знову на священика.
— Федеріко, ви знаєте, що я не намагаюся повалити Церкву, — промовила Енея. — Лише потьмарення, що панує наразі.
— Так, — відповів отець де Сойя, рішуче витираючи сльози кулаком і залишаючи на обличчі брудні смуги. — Я знаю це, Енеє.
Кинувши погляд навколо, він підійшов до дверей у стіні і відчинив їх. За ними починалися металеві сходи, що вели вгору.
— Там буде охорона, — прошепотів я.
— Гадаю, навряд чи, — сказала Енея. — Ватикан ось уже вісім віків боїться нападу з космосу... згори. Найімовірніше, катакомби вони залишили поза увагою. — Вона зробила крок наперед і, обігнавши священика, першою пішла металевими сходинками; пішла швидко, хоча ступала нечутно. Я поквапився, щоби не відстати від неї.
Отець де Сойя оглянувся на печерку, що вже ховалася у напівтемряві, перехрестився востаннє і пішов услід за нами до Собору Святого Петра.
ХОЧ ВІТРАЖІ І ПРОПУСКАЛИ ВСЕРЕДИНУ ЛИШЕ ТРОХИ ВЕЧОРОВОЇ ЗОРЯНИЦІ, до якої додавалося мерехтливе сяйво язичків свічок, після темряви катакомб світло в соборі сліпуче вдарило по очах.
Ми підіймалися вгору повз підземну усипальницю, повз поминальну базиліку з вирізаною в камені присвятою якомусь Гаю, повз бокові коридори та службові входи, повз кімнатку перед ризницею, повз нерухомих священиків та хлопчиків-міністрантів, котрі по-гусячому витягували шиї, аж поки дісталися лункого вестибюля позаду нави Собору. Тут товпилися ті, кому за рангом не перепало місце на церковних лавах, але кого хоч як, але вшанували, допустивши спостерігати здалеку за урочистою службою. Я відразу помітив швейцарських гвардійців та СБ-івців на всіх входах-виходах і в усіх закапелках поблизу центральної нави. Тут, загубившись серед пастви, ми поки що не виглядали підозріло — просто ще один католицький священик та двоє парафіян, щоправда, одягнених не за дрес-кодом, які разом з усіма витягують шиї, щоби побачити Його Святість Святого Четверга.
Меса ще не скінчилася. У повітрі стояв густий чад від кадіння та запаху воскових свічок. Сотні єпископів у парадних мантіях і поважні світські гості в розкішних шатах вкривали лави, неначе пишним килимом. Біля мармурової огорожі вівтаря перед бароковою величчю балдахіна над троном Святого Петра стояв на колінах сам Папа, завершуючи церемонію омивання ніг дванадцяти священикам, котрі сиділи перед ним — вісім чоловіків і чотири жінки. Багатоголосий невидимий хор співав:
167
Ісіда (Ізида) — одне з головних божеств Єгипетської міфології. Зображували її у вигляді корови із сонячним диском між рогами або в образі жінки з рогами й сонячним диском на голові.
Аполлон, Феб (гр. Απολλων Apollon, Phoibos — «осяйний») — один із олімпійських богів, покровитель музики, віщування і лікування.
Бахус (гр. Βακχοσ,
168
Meнади (гр. Μαιναδες шалені), вакханки — німфи, які супроводхували Діоніса в його мандрах і походах. Іншими словами «вакханка» — жінка, нестримна у проявах своєї пристрасті. Мистецтво зазвичай зображувало менад у розпущених шатах, обвитих виноградною лозою, з бубном або флейтою в руках.
169
Симон (пізніше Петро) був старшим братом Андрія Першозваного, який і привів його до Господа. Був сином Йони з Віфсаїди (Ів. 1:44), одружений, мав дітей, займався рибальством, проживав у Капернаумі. Згідно з Євангелієм від Івана, Андрій з іншим учнем Івана Хрестителя провадить Ісуса до Симона, коли вони були над Йорданом (Ів. 1:35-41). Тоді ж Симон був названий символічним ім’ям Петро (від гр. лєтрос;), що означає — камінь (арамейською його звали Кифа, тобто скеля) (Ів. 1:42). Згодом Господь знову звернувся до апостола Петра зі словами: «І кажу тобі, що ти скеля; на скелі оцій побудую я Церкву Свою, — і сили пекельні не переможуть її» (Мт. 16:17-18).