Лурдусамі кинув погляд у бік сірої людини.
— Навпаки, раднику, я був упевнений, що ви розумієте. Вона ось-ось зламається, запевняю вас. Я бачу це з її обличчя. Але найбільше її лякає вогонь... а не та тварина, якій ви її згодовуєте.
Альбедо вислухав це скептично.
— Дайте мені п’ять хвилин попрацювати з вогнем, раднику, — сказав кардинал. — Якщо це не подіє, ви знову нацькуєте вашу звірюку.
— Три хвилини, — відрізав Альбедо і, зробивши крок назад, став поряд із тією Немез, що проорала пазурами щоки Енеї.
Лурдусамі відступив назад на кілька кроків.
— Дитя, — сказав він, знову переходячи на мережеву англійську, — боюся, це буде дуже боляче. — Він поворухнув голографічними руками, і блакитні омахи полум’я під решіткою стрибнули вгору, перетворившись на вогняний стовп, що охопив босі п’яти Енеї. Шкіра зайнялася, почорніла, скрутилася. Камера наповнилася смородом горілого м’яса.
Енея закричала, забилася в затискувачах, намагаючись вирватися. Вони не піддавалися. Залізна штанга, до якої вона була прив’язана, розжарилася знизу до червоного, обпікаючи їй литки та стегна. Вона почула, як береться пухирями її шкіра й там. Вона знову закричала.
Кардинал Лурдусамі ще раз змахнув рукою, і полум’я сховалося під решітку, перетворившися на ґноти, що, ледь жевріючи, світилися, наче очі голодного хижака.
— Це тільки натяк на той біль, що ти відчуєш, — вкрадливо промуркотів кардинал. — До того ж, цей біль не вщухає навіть тоді, коли м’язи та нерви згорять до решти. Кажуть, що це найболючіший шлях до смерті.
Енея скреготіла зубами, щоби не дати крику вирватися назовні. Кров скрапувала з її розідраних щік на бліді груди... ті груди, які я тримав у своїх долонях, і цілував, і засинав, притулившись до них щокою. Замкнений у своїх антигравітаційнах яслах, за мільйони кілометрів від Енеї, у кораблі, що ось-ось мав перейти на надсвітлову швидкість, зануривши мене в забуття фуги, я волав, рвався і бився.
Альбедо ступив на решітку й звернувся до моєї коханої:
— Перемістись від цього жаху. Телепортуйся на корабель, що несе Рола до неминучої смерті, і звільни його. Телепортуйся на корабель Консула. Автохірург вилікує тебе. Ти проживеш довге життя з чоловіком, якого ти кохаєш. Або це, або ти помреш повільною й жахливою смертю тут, а Рол помре повільною й жахливою смертю далеко звідси. Ти ніколи більше його не побачиш. Ніколи не почуєш його голосу. Телепортуйся звідси, Енеє. Рятуй себе, поки є час. Рятуй того, кого ти кохаєш. За хвилину кардинал спалить твої ноги до кісток, а руки — на вуглини. Але ми не дамо тобі померти. Я нацькую на тебе Немез, і вона зжере тебе. Телепортуйся, Енеє. Телепортуйся негайно.
— Енеє, — пролунав голос кардинала Лурдусамі, — es igitur paratus? Ти готова?
— In nomine Humanitus, ego paratus sum, — вимовила Енея, дивлячись в очі кардинала своїм зрячим оком. — В ім’я людства я готова.
Кардинал Лурдусамі змахнув рукою. Усі струмені газу спалахнули разом. Височенне полум’я поглинуло мою кохану. І кібрида Альбедо теж.
Енея витяглася й вигнулася в агонії, коли вогонь охопив її.
— Ні! — заволав Альбедо з-посеред полум’я і зіскочив з решітки. Синтетична плоть на ньому горіла, відвалюючись від штучних кісток. Розкішний сірий одяг злітав до високої стелі вогняними клаптями, гарні риси обличчя плавилися й стікали на груди. — Ні, чорт забирай! — заволав він знову й дотягнувся до горлянки Лурдусамі палаючими пальцями.
Руки Альбедо пройшли крізь голограму. Кардинал дивився крізь вогонь на обличчя Енеї. Він підняв догори правицю:
— Miserecordiam Dei... in nomine Patris, et Filia, et Spiritu Sanctus[171].
Це були останні слова, які почула Енея. А потім полум’я охопило її вуха, горло та обличчя. Волосся спалахнуло стовпом яскравих іскор. Усе навкруги стало жовтогарячим і зникло, коли очі її розплавилися.
Але я відчував її біль у ці кілька секунд життя, що їй залишалися. І я чув її думки, наче вигук... ні, наче шепіт... що лунав просто в моїй свідомості:
— Роле, я кохаю тебе.
Тоді вогонь посилився, біль посилився, посилилося її відчуття життя, любові та обов’язку і піднялося вгору, над полум’ям, наче дим, що підіймався до заскленого даху, який вона вже не бачила, і моя кохана Енея померла.
Я відчув мить її смерті — наче все світло, всі звуки, сенс усього, що і є життям, згорнулись всередину й зникли. Усе, заради чого у всесвіті варто було жити, все, що варто було любити, зникло тієї ж миті.
Я більше не кричав. Не бився в стіни свого антигравітаційного бака. Я плавав у невагомості, відчуваючи, як втікає вода з бака, як трубками, що черв’яками вп’ялися в моє тіло, починають надходити розчини для кріогенної фуги. Я не протестував. Мені було однаково.
Енея померла.
Факельник перейшов у квантовий стрибок.
Коли я прокинувся, я був тут, у котячій коробці Шредінґера, у моїй смертній камері.
Мені було однаково. Енея померла.
32
У моїй камері нема ні годинника, ні календаря. Я не знаю, скільки стандартних днів, тижнів чи місяців я був не при тямі. Може, я не спав багато днів, а може, спав тижнями, не прокидаючись. Складно, а радше — неможливо, сказати.
Але, зрештою, коли виявилось, що ціанід і квантова вірогідність й надалі відпускають мені день за днем, годину за годиною, хвилину за хвилиною, я розпочав писати цю історію. Не знаю, навіщо мої тюремники поклали біля мене стилус та чорний, наче грифельна дошка, планшет, здатний надрукувати кілька сторінок тексту на мікровеленовому папері, які підуть у рециркулятор, щоби з’явитися у вигляді нової порції чистих аркушів. Можливо, вони гадали, що смертник засяде писати зізнання. Або в безсилій люті виливатиме на папір свої прокляття суддям та гнобителям. Можливо, вони планували, що таке викладання власних гріхів та отриманих образ, пригадування втіх, утрачених назавжди, стане для смертника додатковою карою. Може, тут вони й мали рацію.
Але це писання стало для мене й порятунком. Спершу воно витягло мене з божевілля та саморуйнування, відвернуло від невтримного розпачу та каяття. Потім воно дозволило мені зберегти мої спогади про Енею: перетягти їх із драговини жаху перед її страшною смертю на рятівний ґрунт спогадів про дні, коли ми були разом, про її вміння радіти життю, її місію, наші мандри, її складне, але безкінечно відверте послання мені та всьому людству. Зрештою, це писання просто врятувало мені життя.
Незабаром після того, як розпочав писати, я з’ясував, що можу дізнаватися про думки та вчинки всіх, з ким перетинався під час нашої довгої одіссеї та боротьби, яка закінчилася поразкою. Я знав, що цим я завдячую тому, що перейняв від Енеї, завдячую її поясненням, причастю, завдячую тому, що опанував хоч трохи мову мертвих та мову живих. Моє спілкування з покійниками уві сні й наяву тривало: я часто чув маму, я долучався до страждань і до мудрості безлічі людей, котрі жили й померли в давнину, але думками моїми володіли тоді не ці душі. Я шукав тих, хто допоміг би мені побачити іншими очима те, що відбувалося з нами за роки нашого з Енеєю знайомства.
Очікуючи на смерть у котячій коробці Шредінґера, я жодного разу не чув, про що думають наразі ті, хто знаходиться за межами моєї в’язниці; гадаю, цьому певним чином заважала енергетична оболонка орбітального яйця. Але я незабаром навчився притишувати безкінечний гомін голосів, який резонує у Поєднувальній Безодні, і зосереджуватися на спогадах тих, і покійних, і, вірогідно, ще живих, котрі мали стосунок до життя й смерті Енеї. Саме завдяки цьому мені вдалося дізнатися про думки і зрозуміти мотиви людей, безкінечно далеких від мене, таких як кардинали Симон Авґустин Лурдусамі та Джон Доменіко Мустафа, Лінар Гойт у своїх інкарнаціях папи Юлія та папи Урбана XVI, очільники Торговельної Гільдії Кензо Ісозакі й Анна Пеллі Коньяні, священики та воїни отець де Сойя, сержант Ґреґоріус, капітан Марґет By та перший помічник Гоґан Ліблер. Деякі з персонажів моєї оповіді присутні у Поєднувальній Безодні радше як шрами, діри, порожнечі — такими прогалинами є Немез та її клони, радник Альбедо й інші сутності Корду. Втім, я зміг простежити деякі переміщення та дії цих істот, спостерігаючи за рухом порожніх місць матрицею почуттів розумних істот, а такою матрицею, власне, і є Поєднувальна Безодня. Це схоже на те, як можна було би помітити людину-невидимку, коли вона рухається крізь рясний дощ. Таким чином, а ще й прислухаючись до тихих голосів мертвих людських істот, я зміг реконструювати, як Радамант Немез вбиває безвинних мешканців Сьомої Дракона, почути пронизливе шипіння та побачити вбивчі дії Сцилли, Ґіґеса, Бріарея та Немез на Вітус-Ґрей-Баліані-Б. І хай як огидно було мені заглиблюватися у моральну порожнечу та жахливий духовний світ цих монстрів, хай яким загубленим я там почувався, противагою цим відчуттям ставало те тепло, що йшло від друзів, від Дем Лоа, Дем Ріа, отця Ґлавка, Гета Мастіна, А. Беттіка й інших. Багатьох з дійових осіб своєї історії я зміг знайти тільки у власній пам’яті. Ломо Дондруба я бачив востаннє, коли він вирушав на крилах із чистого світла на доблесну та безнадійну битву з військовими кораблями Пакса; так само я пам’ятав і Рахіль, котра проживала друге з кількох своїх життів, сповнених пригод, по-королівськи величну Дорджі Памо та мудрого хлопчика Далайламу. У цьому випадку я використовував Поєднувальну Безодню, щоби прояснити свої спогади про цих чудових людей, почути власний голос, і тоді я поставав у власних спогадах другорядним персонажем, одним із учнів, ще й не надто кмітливим, який більше реагує на дії інших, ніж діє сам, часто-густо не ставить питань, які мав би поставити, або отримує на свої запитання неадекватні відповіді. Але у своїх спогадах я бачив незграбного Рола Ендіміона ще й чоловіком, який нарешті зустрів кохання свого життя, готового не лише йти за коханою без жодних питань, а й будь-якої миті віддати життя за неї.