У всякому разі я писав протягом кількох місяців і потроху почав бачити справжню велич — і марноту — сміливих зусиль Енеї, її марної жертви, а потім я закінчив свою шалену писанину, знайшов у собі мужність описати жахливу смерть Енеї та мою власну безпорадність перед лицем її загибелі, зі сльозами роздрукував останні кілька сторінок на мікровеленовому папері, перечитав їх і відправив у рециркулятор, віддавши планшету команду зберегти в пам’яті весь текст. Після цього я вимкнув планшет, як я гадав, востаннє.
Енея не з’явилася. Вона не вивела мене з мого полону. Вона була мертва. Я відчував її відсутність у всесвіті так само ясно, як відчував, прийнявши причастя, будь-яке відлуння у Поєднувальній Безодні.
Отже, я лежав у котячій коробці Шредінґера, намагаючись спати, забуваючи їсти, і чекав на смерть.
СЛУХАЮЧИ ГОЛОСИ МЕРТВИХ, Я ІНКОЛИ дізнавався про речі, що не стосувалися безпосередньо моєї оповіді. Інколи це були особисті речі, важливі саме для мене, як, наприклад, мої сни наяву про мого батька — я бачив його на полюванні, бачив разом із його братами і дізнався про великодушність цього непомітного чоловіка, якого я не встиг пізнати; інколи це були хроніки людської жорстокості, як-от спогади Якова Шульмана із давно забутого двадцятого сторіччя. Для мене вони були тим підтекстом, що допомагав краще зрозуміти сучасне мені варварство.
Але інші голоси...
Отже, я закінчив розповідь про своє життя, від того часу, коли у ньому з’явилася Енея, і чекав смерті, намагаючись спати якомога довше і сподіваючись, що квантовий лічильник спрацює під час мого сну. Я увесь час думав про текст у пам’яті мого планшета, про те, чи знайдеться колись людина, котра зможе проникнути крізь оболонку моєї в’язниці, налаштовану на вибух за найменшого втручання, знайти мою оповідь і прочитати її, нехай навіть через сотні років. Якось, коли я вчергове заснув, я побачив цей сон й одразу зрозумів, що це не звичайний сон, що це не танець хвиль імовірності, а голоси мертвих, що окликають саме мене.
У цьому моєму сні Консул Гегемонії грав на «Стейнвеї» на балконі ебонітово-чорного корабля, корабля, який я добре знав, а неподалік у мочарах вовтузилися та ревіли величезні зелені ящери. Консул грав Шуберта. Яка саме планета виднілася за балконом, я не впізнав, хоч і роздивився її: була вона вкрита величезними папоротями та хмарами, що вежами стояли в небі, і звідусюди долинав жахливий рик звірини.
Консул був нижчий на зріст, ніж я собі уявляв. Догравши п’єсу до кінця, він якусь мить сидів у сутінках нерухомо, доки корабель не звернувся до нього незнайомим мені голосом, приємнішим, більш схожим на людський.
— Чудово, — проказав корабель. — Дійсно, чудово.
— Дякую, Джоне, — відповів Консул, підводячись з ослінчика і прямуючи всередину корабля. Балкон він втягнув за собою. Починало дощити.
— Ти все ще збираєшся йти вранці на полювання? — запитав безтілесний голос, що відрізнявся від голосу корабля, до якого я звик.
— Так, — відказав Консул. — Я завжди тут полюю при нагоді.
— Невже тобі подобається на смак м’ясо динозавра? — поцікавився корабельний Штінт.
— Аж ніяк, — посміхнувся Консул. — Воно майже неїстівне. Я люблю саме полювання.
— Ти маєш на увазі, любиш ризикувати, — зауважив корабель.
— Це теж, — реготнув Консул. — Але я завжди дуже обережний.
— А якщо ти не повернешся завтра з полювання? — запитав корабель. Він промовляв голосом молодої людини, з британським акцентом, вікодавнім, ще зі Старої Землі.
Консул знизав плечима.
— Ми витратили... зачекай, скільки?., понад шість років, вивчаючи старі світи Гегемонії. Скрізь та сама картина: безлад, громадянська війна, голод, роздробленість. Ми бачили, які плоди дало Падіння системи порталів.
— Ти вважаєш, що Ґледстон зробила помилку, наказавши атакувати? — стиха спитав корабель.
Консул налив собі келих бренді біля бару, а тепер поставив його на шаховий столик поблизу книжкових полиць. Він опустився на сидіння і втупився на шахівницю із розпочатою партією.
— Жодним чином я так не вважаю, — сказав він. — Вона вчинила правильно. Але наслідки плачевні. Минуть десятиріччя, можливо, віки, перш ніж Мережа почне зшивати себе в нове мереживо. — Відповідаючи, Консул грів бренді в долонях, легенько похитуючи келих, а тепер вдихнув аромат і зробив ковток. Подивившись вгору, він промовив: — Не хочеш приєднатися до мене й закінчити нашу партію, Джоне?
У кріслі навпроти з’явилося голо молодого чоловіка. Він мав приголомшливу зовнішність: променисті карі очі, низьке чоло, гострі вилиці, тонкий ніс і вперте підборіддя. Широкий рот свідчив і про мужність, і про задерикуватість. Одягнений він був у м’яку широку сорочку та бриджі з високою талією. Волосся його, каштанове із золотим відгінком, густо кучерявилося. Консул знав, що одного разу про його гостя написали: «він мав обличчя, що аж сяяло перемогою»[172], і він відносив це на рахунок того, що обличчя молодого чоловіка виказувало його високу інтелігентність і кипучу енергію.
— Твій хід, — промовив Джон.
Консул кілька секунд вивчав фігури, а тоді пішов слоном.
Джон відреагував блискавично, вказавши на пішака, і Консул пересунув фігуру для нього на одну клітину вперед. Юнак підвів на нього очі, у яких читалася щира цікавість:
— А все ж таки, а якщо ти не повернешся завтра з полювання? — неголосно повторив він своє запитання.
Заскочений зненацька Консул усе ж таки посміхнувся:
— В такому разі корабель — твій. Хоч він і так є твоїм. — Він пересунув слона назад. — А що ти робитимеш, Джоне, якщо нашим з тобою мандрам настане край?
Джон, не роздумуючи, вказав на свою туру, яку слід було пересунути, і відповів, також не роздумуючи:
— Віджену корабель на Гіперіон. Запрограмую його повернутися до Брон, якщо все буде нормально. Або до Мартіна Силена, якщо старий усе ще живий та сидить над своїми «Піснями».
— Запрограмуєш? — перепитав Консул, морщачи чоло над шахівницею. — Ти хочеш сказати, що ти залишиш корабельного Штінта? — Він пересунув свого слона на іншу клітину, по діагоналі.
— Саме так, — відказав Джон, вказуючи на свого пішака, якого слід було знову пересунути вперед. — Я, хоч як, мушу зробити це цими днями.
Насупившись ще сильніше, Консул уважно подивився на шахівницю, тоді на свого голо-візаві.
— А ти куди підеш? — запитав він, пересуваючи королеву, щоби захистити свого короля.
— Назад до Корду, — відповів Джон, рухаючи туру на дві клітини.
— Знову стати на борню із своїми творцями? — запитав Консул, укотре нападаючи своєю турою.
Джон похитав головою. Він тримався дуже прямо і мав аристократичну манеру прибирати кучері з чола, відкидаючи назад голову.
— Ні, — тихо заперечив він, — щоби влаштувати пекло серед елементів Корду. Активувати їхні безкінечні громадянські війни, посилити міжусобиці. Бути тим, чим був мій шаблон для свого поетичного середовища — ворохобником. — Він показав на клітину, куди хотів пересунути коня, що у нього лишався.
Консул подумав над цим ходом, не побачив у ньому загрози й похмуро втупився у власного слона.
— Навіщо? — запитав він, зробивши хід.
Джон посміхнувся і показав на клітину, куди треба було поставити його туру.
— За кілька років моїй дочці знадобиться допомога, — сказав він. І додав із посміхом: — Точніше за двісті сімдесят років з гаком. Шах і мат.
— Як? — здригнувшись від несподіванки, вигукнув Консул. Він витріщився на шахівницю. — Цього не може бути...
Джон чекав.
— Грім мене побий! — нарешті сказав Консул Гегемонії і легенько стукнув пальцем по своєму королю. — Сто копанок чортів.
— Еге ж, — сказав Джон, подаючи йому руку. — Дякую за цікаву гру. Сподіваюся, що завтрашнє полювання буде вдалим.
— Прокляття, — сказав Консул і машинально спробував потиснути голографічну руку з тонкими, видовженими пальцями. І всоте його матеріальні пальці пройшли крізь ілюзорну долоню його партнера по грі. — Прокляття, — повторив він знову.
172
he had a brisk, winning face (
Чарльз Кавден Кларк (Clarke, 15.12.1787 —13.03.1877) — англійський письменник, літературознавець, друг Кітса з дитячих років.