Коли я зрозумів це, мене аж холодом пробрало. Як могла моя кохана часто сміятися зі мною, оптимістично зустрічати кожний новий день, любити кожну мить життя, коли вона знала, що кожний день наближає її до такого страшного кінця? Я здригнувся, уявивши собі, якої сили волі це вимагало. Я не мав такої сили волі, це я знав точно. А Енея мала.
Але, знаючи, коли на неї чекає кінець, знаючи, яким жахливим він буде, взяти із собою дитину вона не могла. Тоді логічно припустити, що зараз дитину виховує батько. Інший в людській подобі. Спостерігач.
Це збентежило мене навіть сильніше за мої попередні висновки. Це ще більше переконало мене в тому, що Енея хотіла би, щоб я відіграв певну роль у житті її дитини, якщо тільки вона вважала б, що це можливо. Вона не могла заглядати у майбутнє далі своєї власної смерті. Можливо, вона не знала, що мене не стратять водночас із нею. Але, з іншого боку, вона попросила мене розвіяти її попіл на Старій Землі... тобто вона сподівалася, що я залишуся жити. Може, вона вважала, що не може просити від мене аж так багато — знайти її дитину і допомогти їй, хлопчику чи дівчинці, коли та виросте. Захистити дитину від небезпек, що чатуватимуть на неї.
Я відчув, що плачу, не стиха пускаю сльозу, а заходжуся в риданнях. Це вперше я так плакав після смерті Енеї і, як не дивно, не стільки через сум за коханою, скільки через думку про другий шанс, шанс тримати за руку дитину, як колись Енею, коли їй було дванадцять стандартних років, шанс захищати дитину моєї коханої, як я намагався захистити її.
І не зміг. Я звинувачував себе в цьому.
Так, я не зміг захистити Енею наприкінці, і вона знала, що я не зможу, що на неї чекає поразка в її спробі перемогти Пакс. Вона любила мене, любила життя, весь час знаючи, що ми зазнаємо невдачі.
Але з дитиною я не конче мав зазнати невдачі. Можливо, Спостерігач охоче пристав би на мою пропозицію допомогти; адже я міг би поділитися людським досвідом з цим хлопчиком чи дівчинкою із надлюдськими здібностями. І це допомогло би виховувати дитину, нового месію. Я прихопив би з собою цю історію, що наразі даремно пропадає у моєму планшеті, і переказував би хлопчику чи дівчинці уривки з неї, а одного дня і всю її віддав би дитині Енеї.
Я схопив планшет і заметався туди-сюди по своїй камері. Залишалася одна мала заковика: моя неминуча страта. Ніхто не прийде і не врятує мене. Запорукою тому налаштована на вибух оболонка яйця, всередині якого я знаходжуся, а якби ця проблема мала вирішення, хтось би вже навідав мене тут. Тільки завдяки неймовірній ймовірності та власному везінню я й досі живий, попри те, що кожну хвилину детектор винюхує можливу емісію частинки. Я порушив усі закони квантової випадковості, протримавшись тут так довго, але таке везіння не може тривати вічно.
Я зупинився посеред камери, наче вкопаний.
Вчення Енеї про нові стосунки людської раси з Поєднувальною Безоднею налічувало чотири кроки. Ще до того, як опинитися в цій камері, я почав вивчати, хоча, може, і не опанував до пуття, мову мертвих і мову живих. Записуючи цю історію, я скористався тим, що навчився розшукувати в Безодні старі спогади тих, хто на даний час живий, хоч оболонка моєї камери чомусь і перешкоджає мені побачити, що зараз поробляють мої друзі, наприклад, отець де Сойя, Рахіль, Ломо чи Мартін Силен.
Але чи справа в оболонці? Можливо, я підсвідомо відмовився від спроб контактувати зі світом живих, звертатися до них по щось, окрім спогадів про Енею, бо знав, що наразі я вже належу світові мертвих.
Але тепер все змінилося. Тепер я захотів вибратися звідси.
Було ще два кроки, про які Енея згадувала у своєму вченні, але детально не пояснювала: почути музику сфер і зробити перший крок.
Тепер я розумів, про що йдеться. Не побачивши на власні очі, як телепортується Енея, і не відчувши цієї гігантської хвилі ґештальт-усвідомлення[173], що накрила мене, коли я пережив її страшну смерть, я не зрозумів би. Тепер я розумів.
Раніше я гадав, що треба вдатися до якогось паранормального радіотелескопічного фокуса, щоби почути музику сфер; насправді почути таке собі ляскання, гудіння, шипіння, тріск і свист зірок, як це робили радіотелескопи понад тисячу років. А тепер я зрозумів, що Енея мала на увазі геть інше. Не до зірок вона прислухалася під час своїх мандрівок, а до відлунь, відлунь тих людей та інших розумних істот, котрі мешкали навколо цих зірок і між ними. Вона використовувала Безодню наче маяк, що підказує напрямок, а тоді переміщалася, куди треба.
Я не розумів раніше, як відбувається це переміщення. Портали стрибка, контрольовані Кордом, являли собою дірки, які брутально розривали тканину Безодні, а таким чином і часопросторовий континуум. Портали тримали краї цих розривів, не дозволяючи їм зарубцюватися, наче ті затискачі в стародавній хірургії, що утримували краї зробленого скальпелем розрізу. Тепер я зрозумів, наскільки витонченішою була та телепортація, яку застосовувала Енея.
Коли ми з Енеєю переносилися з планети на планету і з однієї зоряної системи до іншої під час нашого напруженого рейсу на «Іґґдрасілі», я дивувався, яким чином вона примудряється не перемістити нас всередину гірського схилу, або в точку на висоті метрів п’ятдесят над поверхнею землі, або взагалі всередину зірки. Мені здавалося, що така сліпа телепортація робиться навмання і є не менш небезпечною, ніж стрибки на космічному кораблі з рушієм Гокінґа, якщо вони не прораховані заздалегідь. Але з Енеєю ми завжди телепортувалися саме до тієї точки, до якої треба. І тепер я розумів, чому.
Енея чула музику сфер. Вона входила в резонанс із Поєднувальною Безоднею, яка своєю чергою резонує із розумним життям, з думками, а далі використовувала майже безкінечну енергію Безодні, щоби... щоби зробити перший крок. Перенестися крізь Безодню туди, де чекають ці голоси. Одного разу Енея сказала, що Безодня бере енергію від квазарів, від центрів галактик, що вибухають, від чорних дір. Мабуть, цієї енергії вистачає, щоби перенести кілька органічних живих істот крізь простір та час і зупинити їх у потрібному місці.
Мені Енея одного разу сказала, що головною рушійною силою у всесвіті є любов. Вона жартувала, що одного дня вона, наче новий Ньютон, відкриє світові базові фізичні закони цього джерела енергії, яке ще не використовується належним чином. А тепер вона мертва, і цього вже не зробить.
Проте тепер я розумів, про що вона казала і як воно працює. Музику сфер великою мірою створюють вишукані гармоніки любові, її акорди. І ти телепортуєшся туди, де чекає на тебе твій коханий. Упізнаєш ті місця, якими ти мандрував із тим, кого ти кохаєш, з тими, кого ти любиш. Або телепортуєшся, бо любиш бачити нові місця.
Раптом я зрозумів, чому впродовж перших місяців нашої першої подорожі ми безцільно, як тоді здавалося, телепортувалися з планети на планету: Море Безкрає, Кум-Ріяд, Хеврон, Сьома Дракона, безіменна планета, на якій ми залишили корабель, і всі інші. Навіть Стара Земля.
Не було жодних активних порталів. Енея перекидала мене й А. Беттіка до цих місць і переносилася туди сама — щоби доторкнутися до них, подихати їхнім повітрям, відчути їхнє сонячне світло на своїй шкірі, побачити їх разом із друзями, з тими, кого вона любила. Вивчити музику сфер, щоби можна було пізніше заграти її.
Тепер я побачив по-іншому й ту подорож, що її здійснив наодинці, мандруючи каяком від порталу до порталу, зі Старої Землі на Луз, на планету хмар та до інших місць. Джерелом енергії, що живила ці телепортації, була Енея. Це вона відправляла мене до різних місць, аби я зміг продегустувати їх... і якось зміг знайти їх самостійно.
Дотепер я гадав, гадав навіть тоді, коли писав свою історію, що наразі зберігалася в планшеті, з яким під пахвою я метався камерою Шредінґера, що я був тільки супутником, компаньйоном у численних авантюрних мандрівках. Але все це було не просто так. Я кохав, і вона мене кохала. Я мандрував разом із моєю коханою або мандрував, прямуючи до неї, і планети складалися в музикальну партитуру. Партитуру, яку я мав вивчити напам’ять, щоб одного дня змогти її відтворити.
173
ґештальт — просторово-наочна форма сприйманих предметів, властивості яких неможливо зрозуміти шляхом сумування властивостей їхніх частин. Гештальтпсихологія з’явилася завдяки німецьким психологам Максу Вертгеймеру, Курту Коффці і Вольфгангу Келлеру, котрі висунули програму вивчення психіки з погляду цілісних структур — ґештальтів.