У КОТЯЧІЙ КОРОБЦІ ШРЕДІНҐЕРА Я ЗАПЛЮЩИВ ОЧІ й сконцентрувався, тоді вийшов зі стану зосередженості й перейшов до порожньої свідомості. Я навчився цьому під час медитацій на Тянь-Шані. Кожна планета має своє призначення. Кожна хвилина має своє призначення.
І в цій неквапливій порожнечі я відкрився назустріч Поєднувальній Безодні і всесвіту, з яким вона резонує. Я розумів, що можу зробити це завдяки причастю з кров’ю Енеї, завдяки тим наночастинкам, що присутні тепер у моїх клітинах і будуть присутні у клітинах моїх дітей. «Ні, — виправив я себе відразу, — не моїх дітей». Але в клітинах тих людей, яким вдалося позбутися хрестоформи. У клітинах їхніх дітей. Не прийнявши вчення Енеї, я не зміг би цього зробити. Я не зміг би почути голоси, які я чув наразі, хори набагато могутніші, ніж я чув колись, якби не напрацював власну граматику, власний синтаксис мови мертвих і мови живих за ті місяці, що я писав свою історію, очікуючи на смерть.
Я не міг би зробити цього, якби був безсмертний. Така напруга любові до життя, кохання до іншої людини, я тепер це чітко бачив, дається не безсмертним, а тим, хто живе скороминущим життям, хто перебуває під вічною загрозою смерті та втрат.
Коли я стояв у своїй смертній камері, слухаючи могутні акорди музики сфер, здатний тепер вирізняти окремі голоси зірок в цьому хорі — голос Мартіна Силена, ще живого, але дуже слабкого, на моїй рідній планеті Гіперіон, голос Тео на прекрасній Мауї-Заповітній, Рахіль на Світі Барнарда, полковника Кассада на червоному Марсі, отця де Сойї на Пацемі, і навіть ледь чутні відзвуки мертвих, Дем Ріа на Вітус-Ґрей-Баліані-Б, дорогого отця Ґлавка на холодній Сьомій Дракона, голос моєї матері, знову на далекому Гіперіоні, — я чув також слова Джона Кітса, мовлені і його голосом, і голосом Мартіна Силена, і голосом Енеї:
Проте для мене, навпаки, тут була глибина і точка застосування сили. Тієї миті поглибився сам усесвіт, музика сфер переросла з простого хору в симфонію, тріумфуючу, немов Дев’ята Бетховена[175], і я знав, що відтепер я завжди зможу почути її в разі бажання чи потреби, завжди зможу скористатися нею, аби зробити крок, щоби побачити ту, кого я кохаю, а в разі якщо це неможливо, щоби потрапити до місця, де я був із тією, кого кохаю, а якщо і це неможливо, просто знайти місце, яке можна полюбити за його красу та пишноти.
Я відчув, як мене наповнює енергія квазарів і ядер нових зірок. Мене підхопили хвилі енергії, ще прекраснішої та чарівнішої, ніж та, яка надимає крила Янголів-Вигнанців, коли вони линуть уздовж пучків сонячного проміння. Тепер стіни моєї в’язниці, зроблені зі смертоносної енергії, здавалися просто смішними, наче замість стін я був обгороджений колом із покладеної на землю дитячої скакалки.
Я зробив крок і вийшов з котячої коробки Шредінґера та системи Армаґаста.
На мить, відчуваючи, що межі в’язниці зникли назавжди, існуючи у просторі ніде і скрізь, але залишаючись фізично цілим у своєму тілі та ще й із стилусом і планшетом в руках, я відчув, як мене накрило габою захвату й запаморочення. Воля! Я був на волі! Хвиля радощів була така потужна, що мені захотілося плакати, горлати щось у це світло без простору, що оточувало мене, приєднати свій голос до хору голосів живих та мертвих, вести вокальну партію разом із кришталево чистою симфонією сфер, що підіймалася та спадала, наче могутній акустичний прибій навколо мене. Нарешті я вільний!
А тоді я згадав, що людини, заради якої варто було звільнитися, немає. Енея мертва. Щирий захват звільнення раптом цілковито згас, залишивши по собі відчуття задоволення фактом звільнення після довгих місяців ув’язнення. Так, всесвіт утратив для мене свою веселковість, але в цій померхлій реальності я міг пересуватися, куди забажаю.
Але куди мені прямувати? Плаваючи на хвилях світла, вільно переміщаючись у всесвіті із планшетом та стилусом під пахвою, я ще не надумав.
Гіперіон? Я обіцяв Мартіну Силену повернутися. Я чув його голос, що потужно відлунював у Безодні, і в минулому, і тепер, але йому вже недовго лунати в хорі живих.
Дні його полічені, а може, й години. А втім, не на Гіперіон. Ще ні.
Зоряне Дерево? Для мене шоком було дізнатися, що воно вціліло, хоч і понівечене. Але голосу Ломо серед хоралу, що долинав звідти, я не чув.
Це місце було важливим для нас із Енеєю, і я повернуся туди колись. Але не зараз.
Стара Земля? Як не дивно, музику цієї сфери я чув ясно, чув колишні голоси Енеї та свій власний, чув співзвуччя голосів наших талієсінських друзів. Відстань не має жодного значення для Поєднувальної Безодні. Час вносить свої корективи, але не знищує. Але мені ще не час з’явитися на Старій Землі.
Десятки можливостей, сотні голосів, які я хотів би почути вживу, люди, яких я хотів би обійняти і разом з якими хотів би виплакати своє горе — я чув їх усі. Але найбільше мене вабила наразі музика тієї планети, де катували і вбили Енею. Пацем. Домівка Церкви, барліг наших ворогів — тепер я бачив, що це не одне й те ж саме. Я знав, що від Енеї на Пацемі для мене нічого не лишилося — тільки попіл минулого.
Але ж вона просила мене розвіяти її попіл на Старій Землі. Розвіяти там, де нам так добре було сміятися та кохати.
Пацем. У вихорі енергії Безодні, уже полишивши межі камери Шредінґера, але існуючи тільки у вигляді чистої квантової ймовірності, я зробив свій вибір і перемістився на Пацем.
33
Ватикан лежить у руїнах, таких незаперечних, наче це важка десниця Господня завдала з небесної тверді удару в гніві, що виходить за межі людського розуміння. Безкрає бюрократичне місце, що обступало Ватикан з усіх боків, знищене. Космопорт зруйновано. Величні бульвари вигоріли, розплавились і лежать посеред остовів мертвих будівель. Єгипетський обеліск на площі Святого Петра розбито біля цоколя, десятки колон навкруги овальної площі повалилися, наче скам’янілий ліс після вітролому. Купол Собору Св. Петра, розколотий вщент, осипався уламками крізь центральний портик на розбиті сходинки. Стіни Ватикану проломлено в багатьох місцях, повсюди у них зяють величезні проймища. Ті будівлі, що колись стояли за цим середньовічним муром, — Апостольський Палац, Секретний архів, казарми Швейцарської гвардії, хоспіс Святої матері Терези, папські апартаменти, Сікстинська капела — усі вони перетворилися на купи обгорілого каміння.
Замком Святого Ангела на ближньому березі ріки також пройшлася пожежа. Його кам’яна циліндрична вежа, що колись здіймалася на двадцять метрів над гігантським квадратом цоколя, розплавилась, перетворившись у конусоподібне громаддя застиглої лави.
Я бачу все це, коли крокую розтрощеними плитами бульвару на східному березі ріки. Міст Святого Ангела розламався на три частини і впав у воду, а радше у русло ріки, бо новий Тибр википів, а пісок на дні та вздовж терас спікся у скло. Хтось перекинув між берегами, над рівчаком, заповненим сміттям, мотузяний висячий міст.
Це Пацем, я не маю жодних сумнівів. Розріджене прохолодне повітря таке ж на дотик і на смак, як і тоді, коли я йшов тут із Енеєю та отцем де Сойєю, того дня, коли померла моя кохана дівчинка. Тільки тоді дощило, а зараз наразі небосхил палає вечірньою загравою, що робить прекрасним навіть потрощений, повалений купол Собору Святого Петра.
Це приголомшливе відчуття — вільно йти просто неба після місяців ув’язнення, яким я утратив лік. Я вчепився в планшет, притискаючи його до себе, наче щит, чи якийсь талісман, чи Біблію, і продовжую прямувати пишним колись бульваром на хитких, непевних ногах. Упродовж місяців у моїй свідомості оживали спогади про різні місця та різних людей, проте мої власні очі, легені, ноги, шкіра забули, що таке відчуття справжньої волі. І зараз я в захваті, попри свою журбу.
175
симфонія № 9 ор. 125 Бетховена, ре мінор, завершена у 1824 р. Ця симфонія вважається першим вокально-інструментальним твором у цьому жанрі, тобто першою симфонією, що використовує спів. Тема фіналу симфонії лягла в основу Гімну Європи, що був прийнятий 1972 р.