— Ось воно що, — кажу я, не зводячи очей із Кі. — Але ж востаннє, коли я вас бачив... крізь Безодню... вас утримували бранцем у кріогенній фузі, отам... — і я з огидою змахую рукою в напрямку стеклої кучугури Замку Святого Ангела.
Кі знову киває.
— Я справді був у кріогенній фузі, Роле. Мене справді зберігали, наче сплячу м’ясну тушу, в холодильнику в підземній в’язниці, неподалік від того місця, де вони вбили Енею. Але я відчув Мить Співпричетності. Усі живі люди відчули цю мить, навіть ті, котрі спали, були п’яні чи божевільні або навіть лежали на смертному одрі.
Я можу тільки мовчки вглядатися в Кі, бо моє серце аж заходиться знову. Нарешті я питаю:
— Як ви вибралися? Звідти?
Обидва ми дивимося на румовище Священної Канцелярії.
Кі зітхає.
— Дуже скоро після Миті Співпричетності вибухнула революція. Багато людей, більшість із них тут, на Пацемі, не хотіли більше мати нічого спільного із хрестоформами і Церквою, що, піддавшись ворогу, насаджувала ці хрестоформи. Знайшлися деякі, настільки цинічні, що продовжували угоду з Дияволом в обмін на власне воскресіння, але мільйони... сотні мільйонів... стали шукати причастя та звільнення від хреста, наданого Кордом, уже в перші тижні після смерті Енеї. Прихильники Пакса спробували їх зупинити. Як наслідок — боротьба... революція... громадянська війна.
— Все повторюється, — кажу я. — Наче Падіння порталів триста років тому.
— Ні, — заперечує Кі. — Цього разу все було не настільки погано. Не забувайте: коли хтось опанує мову мертвих і живих, він відчуватиме біль, який заподіє іншому. На прихильників Пакса таке стримування не діяло, але вони скрізь опинилися в меншості.
Я показую на руїни, що тягнуться, скільки сягає око.
— Оце ви називаєте стримуванням? Оце не так погано?
— Це не наслідок революції проти Ватикану, Пакса та Священної Канцелярії, — похмуро каже Кі,— революція відбулася майже безкровно. Паксівці драпонули на Архангелах, їхній Новий Ватикан тепер на планеті, що зветься Мадг’я... справжня дупа, а не планета, і її охороняють наразі половина колишнього Флоту та кілька мільйонів лоялістів.
— Хто ж тоді це зробив? — питаю я, дивлячись на пустку навкруги.
— Корд, — відказує Кі. — Клони Немез зруйнували місто, а тоді захопили чотири Архангели. Коли роялісти втекли, клони випалили місто з космосу. Корд просто осатанів через їхнє свавілля. Може, і зараз у них розбірки. Нас це не обходить.
Я обережно вмощую свій планшет на білому камені біля себе й роздивляюся навкруги. З-за руїн помалу виходять ще люди, чоловіки та жінки. Вони тримають дистанцію, але спостерігають за нами зі щирою цікавістю. Вони вдягнені як для роботи чи полювання, але не у ведмежі шкури чи лахміття. Так, видно, що це люди, які живуть у суворій місцевості у важкі часи, але вони не дикуни, жодним чином. Білявий підліток, соромлячись, махає мені рукою. Я відповідаю на його привітання.
— Я так і не відповів на ваше запитання, — каже Кі. — Мене звільнили охоронці. Вони звільнили всіх ув’язнених під час заворушень, що розпочалися відразу після Миті Співпричетності. Упродовж тижня в цьому рукаві Галактики розчахнулися двері багатьох в’язниць. Тим, хто прийняв причастя... їм важко або й неможливо піддавати ув’язненню або тортурам іншого — адже половина болю цього іншого повернеться до тебе через Поєднувальну Безодню. А Вигнанці, починаючи з Миті Співпричетності й до сьогодні працюють, повертаючи до життя мільярди євреїв, мусульман та інших, кого викрав та ув’язнив Корд. Перевозять їх додому з лабіринтів на їхні рідні планети.
Не менше хвилини йде в мене на те, щоби все вляглося у моїй свідомості. Відтак я питаю:
— А отець де Сойя вцілів?
Кі посміхається ще ширше:
— Гадаю, можна сказати, що вцілів. Він наш священик у парафії Святої Анни. Ходімо, я відведу вас до нього. Він уже знає, що ви тут. Тут недалеко, п’ять хвилин ходи.
ДЕ СОЙЯ СТИСКАЄ МЕНЕ В ОБІЙМАХ ТАК, ЩО У МЕНЕ ще годину ниють ребра. Священик вдягнений у просту чорну рясу та римський комірець-колоратку. Церква Св. Анни — це не та пишна церква, яку ми колись здалеку бачили у Ватикані, а капличка з цегли та саману, наспіх зведена на розчищеному від руїн клаптику на східному березі. Парафію її складають десь біля сотні родин, що намагаються здобути собі засоби до існування фермерством та мисливством на залишках того, що колись було величезним парком неподалік космопорту. Поки ми сидимо за вечерею на освітленій галявині біля церкви, мене знайомлять із більшістю парафіян. Здається, усі вони мене знають, поводяться так, наче знайомі зі мною особисто, і, здається, щиро радіють, що я живий, що я повернувся до світу живих.
Коли вже геть поночіє, Кі, де Сойя та я перебазовуємося до особистих апартаментів священика: це спартанська кімнатка позаду церкви. Отець де Сойя приносить пляшку вина й наливає кожному з нас по повному келиху.
— Однією з найбільших переваг занепаду цивілізації, до якої ми звикли, — каже він, — є те, що можна копати в будь-якому місці, і ти натрапиш на винний льох із чудовими винами. І це не крадіжка. Це археологія.
Кі підіймає свій келих, хоче сказати тост, але вагається.
— За Енею? — каже він.
— За Енею, — відгукуємося ми з отцем де Сойєю.
Ми осушуємо келихи, і священик наливає ще.
— Скільки часу я був відсутній? — питаю я.
Від випитого вина мої щоки червоніють. Енея завжди дражнила мене за це.
— Минуло тринадцять стандартних місяців з Миті Співпричетності, — каже де Сойя.
Я тільки головою хитаю. Мабуть, я писав свою історію, сподіваючись померти під час роботи, по тридцять годин поспіль, відтак спав кілька годин, тоді знову безперестанку писав тридцять чи сорок годин. Я втратив відчуття часу, і мій циркадний ритм сну полетів шкереберть[176].
— У вас є зв’язок із іншими планетами? — питаю я, а тоді, подивившись на Кі, сам відповідаю: — Має бути. Бассін розповідав мені про те, якою була реакція на Мить Співпричетності в інших світах, і про повернення мільярдів викрадених людей.
— У нас тут базується кілька кораблів, — каже де Сойя, — але тепер, коли в нас немає Архангелів, космічні подорожі тривають надто довго. Щоби повернути депортованих до їхніх домівок, тамплієри та Вигнанці використовують свої кораблі-дерева, але для інших випадків ми не можемо застосовувати рушій Гокінґа, особливо тепер, коли нам відомо, якої шкоди він завдає Безодні. А настільки опанувати музику сфер, щоби зробити перший крок, поки що спромоглися лише одиниці. Хоч ми всі й дуже прагнемо цього.
— Це не так складно, — вихоплюється у мене, а тоді я фиркаю й відсьорбую легке вино. — Це до біса складно, — додаю я. — Перепрошую, отче.
Де Сойя нахиляє голову на знак того, що він відпускає мені мій гріх.
— Це до біса складно, погоджуюся. Сто разів я відчував, що наблизився впритул, але завжди в останню мить фокус мені не вдавався.
Я подивився на священика-коротуна.
— Ви лишилися католиком, — констатував я нарешті.
Отець де Сойя зробив ковток зі свого старомодного келиха.
— Я не тільки залишився католиком, Роле. Я заново відкрив для себе, що це значить — бути католиком. Бути християнином. Бути віруючим.
— Навіть після Миті Співпричетності? — питаю я. Я відчуваю, що капрал Кі дивиться на нас. Тіні від масляних світильників танцюють на стінах, зроблених із саману, фарбуючи їх у теплі відтінки.
Де Сойя киває.
— Я вже раніше зрозумів, наскільки корумпованою виступає Церква в цій оборудці з Кордом, — каже він стиха. — Прозріння Енеї лише остаточно показали мені, що це значить бути людиною... і сином Христа.
Я ще розмірковую над його словами, коли де Сойя додає:
— Ходять чутки, що мене збираються зробити єпископом, але я на це не пристану. Саме тому я й залишився тут, у цій місцевості, хоча майже всі життєздатні громади розселилися подалі від старих міських агломерацій. Одного погляду на руїни нашої прекрасної традиції на тому березі ріки вистачає, аби нагадати, наскільки марно робити ставки на ієрархію.
176
циркадні (циркадіанні) ритми (від