Скрутатор ради почав викликати кардиналів за старшинством. Першим був кардинал Лурдусамі. Він вийшов зі своєї кабінки та підійшов до столу комісії, що стояв поруч із вівтарем під пильним поглядом суворого Христа із фрески. Перед вівтарем він опустився на одне коліно, а потім на обидва та схилив голову у мовчазній молитві. Підвівшись на ноги, він голосно промовив:
— Свідок Христос Господь, Котрий буде мене судити, що я вибираю того, хто, як вважаю перед Богом, повинен бути вибраний.
Після цього Лурдусамі урочисто поклав свою згорнуту картку на срібну таріль, що стояла на урні. Піднявши таріль, він опустив картку в урну. Кардинал-диякон, котрий сидів у комісії, кивнув. Лурдусамі склав поклін перед вівтарем і повернувся до своєї кабінки.
Кардинал Мустафа, Великий Інквізитор, величною ходою рушив до вівтаря, аби другим віддати свій голос.
Підрахунок голосів розпочався тільки майже за дві години. Перший скрутатор потряс урною, щоби перемішати бюлетені. Другий скрутатор перерахував бюлетені, включно з тими шістьома, що були скопійовані з інтерактивних голограм, для чого опустив кожний бюлетень до іншої урни. Кількість бюлетенів зійшлася із кількістю кардиналів-виборців, котрі брали участь у конклаві. Можна було переходити до наступного етапу таємного голосування.
Перший скрутатор розгорнув бюлетень, записав те ім’я, яке стояло на ньому, і передав бюлетень другому скрутатору. Той також зробив запис і передав бюлетень третьому й останньому члену комісії. Цей кардинал — ним виявився кардинал Куенонль — прочитав ім’я вголос, перш ніж зробити запис.
Всі кардинали у своїх кабінках зробили запис на планшетах-записниках, завчасно розданих скрутаторами. Після завершення конклаву файли з планшетів буде знищено, щоби не залишилося жодних записів про хід голосування.
Голосування тривало. Для Лурдусамі та решти реально присутніх на конклаві кардиналів інтрига полягала в тому, чи наважаться ті кардинали, котрі показали себе дисидентами під час акламації, ще раз спробувати назвати нові імена.
Коли був прочитаний напис в останньому з бюлетенів, третій скрутатор проткнув голку з ниткою крізь слово «Eligo», нанизавши картку на нитку, як раніше зробив і з попередніми картками. Тепер, коли було зачитано вголос імена з усіх бюлетенів, на обох кінцях нитки зав’язали вузли. Кандидата-переможця запросили до капели.
Він зупинився перед вівтарем — священик у простій чорній рясі, із виглядом смиренним і дещо приголомшеним. Декан колегії кардиналів став перед ним, обличчям до обличчя, й урочисто спитав:
— Чи приймаєш канонічне обрання тебе Верховним Понтифіком?
— Приймаю, — відповів священик.
Після цього позаду нього встановили кабінку з балдахіном. Кардинал-декан, піднісши руки догори, речитативом проголосив:
— Приймаючи твоє канонічне обрання перед лицем Всемогутнього Господа, цей Конклав визнає тебе Єпископом Римської Церкви, істинним Папою, головою Колегії єпископів. Хай Господь буде твоїм радником, наділяючи тебе повною й абсолютною владою над Церквою Ісуса Христа.
— Амінь, — вимовив кардинал Лурдусамі і, смикнувши за шнурок, опустив балдахін над своїм кріслом. Усі вісімдесят три реальні балдахіни та тридцять сім голографічних опустилися тієї ж самої миті, і тільки балдахін над кріслом нового Папи залишився піднятим. Священик — тепер уже новий понтифік — сів на це крісло.
— Яке ім’я ти обираєш для себе як для нового Верховного Понтифіка? — запитав кардинал-декан.
— Я обираю ім’я Урбан Шістнадцятий, — відказав священик, котрий сидів на папському кріслі.
Кабінками кардиналів пролетів глухий гомін та шерех. Кардинал-декан простягнув обраному руку й разом із іншими скрутаторами вивів його з капели. Шепіт та бурмотіння стали ще гучнішими.
Кардинал Мустафа висунувся зі своєї кабінки і сказав, звертаючись до Лурдусамі:
— Мабуть, його надихнув узяти це ім’я Урбан Другий[43]. Бо Урбан П’ятнадцятий, котрий правив у двадцять дев’ятому сторіччі, був шмаркатим боягузом, здатним лише читати детективи та писати любовні листи до своїх колишніх коханок.
— Урбан Другий, — пробурмотів Лурдусамі. — Звісно, це так.
За кілька хвилин скрутатори повернулися зі священиком, тепер уже новим Папою, перевдягненим у білосніжні шати — на ньому була біла ряса з пелериною, підперезана білою ж фасцією, голову прикривала біла камилавка, поверх ряси красувався наперсний хрест. Кардинал Лурдусамі став на коліна на кам’яну підлогу каплиці, і те ж саме зробили всі кардинали, включно з голограмами. Новий Папа надав їм своє перше благословення.
Потому скрутатори у супроводі кардиналів підійшли до печі, щоби спалити нанизані на нитку бюлетені. Вони вкинули до печі достатню кількість хімікалій, щоби дим — фумата — набув виразного білого кольору.
Довгою вервечкою потяглися кардинали з Сікстинської капели і далі, старовинними галереями та коридорами, до Собору Святого Петра, де кардинал-протодиякон вийшов на головний балкон й оголосив ім’я нового Папи всім, хто чекав унизу на цю звістку.
СЕРЕД П’ЯТСОТТИСЯЧНОГО ЛЮДСЬКОГО МОРЯ, ЩО ВИРУВАЛО на Площі Святого Петра того ранку, був і отець-капітан де Сойя. Його звільнили з місця його фактичного ув’язнення — ректорів Легіонерів лише кілька годин тому. Цього ж дня, але трохи пізніше, він повинен був прибути до військового космопорту Пакса, звідки його мали переправити на його новий корабель, де вже чекав екіпаж. Опинившись у Ватикані, де Сойя пішов туди, куди сунув натовп, а потім його вже не відпускав могутній людський потік — чоловіки, жінки, діти, що рухався в напрямку Площі.
Коли над димарем з’явилися перші пелехи білого диму, у натовпі пролунали радісні вигуки. Неймовірна і раніше тиснява під балконом Собору Святого Петра ще посилилася, бо нові десятитисячні юрми вливалися крізь колонади, обтікали статуї. Сотні швейцарських гвардійців стримували натовп, не даючи йому затопити Собор та закриті зони.
Коли кардинал-протодиякон з балкона оголосив, що новий Папа обрав собі ім’я Урбан Шістнадцятий, натовп вражено видихнув. Спантеличений та шокований, де Сойя застогнав разом із усіма. Усі чекали на Юлія П’ятнадцятого. Уявити, що Папою стане хтось інший... ні, такого уявити собі було неможливо.
А тоді новий Понтифік ступив на балкон, і зітхання перетворилося на радісні вигуки, що лунали й лунали, не вщухаючи ні на мить.
Це й був папа Юлій — знайоме обличчя, високе чоло, сумні очі. Отець Лінар Гойт, рятівник Церкви, став Папою вчергове. Його Святість підняв руку в звичному жесті благословення, чекаючи, коли стихнуть вітальні вигуки, аби розпочати промову. Але натовп не хотів замовкати. Віншування потужністю в півмільйона горлянок ревучими хвилями раз у раз прокочувалося над площею.
«Чому Урбан Шістнадцятий?» — питав себе отець-капітан де Сойя. Перебуваючи в Ордені Єзуїтів, він багато читав з історії Церкви. Він швидко перетрусив у пам’яті всіх Пап на ім’я Урбан... більшість не лишили по собі доброї пам’яті... щоби не сказати гірше. Тоді чому...
— Будь ти проклятий! — вирвалося в отця-капітана Федеріко де Сойї, і голос його потонув у неугавному ревінні вірян, котрі по пруг заполонили Площу Святого Петра.
— Будь ти проклятий! — знову проказав він.
Ще до того, як натовп нарешті затих настільки, що новий-старий Понтифік зміг заговорити, пояснити, чому він обрав саме це ім’я, оголосити те, що він збирався оголосити, отець-капітан зрозумів. І серце його стиснулося від цього розуміння.
Урбан II був Папою з 1088 по 1099 рік. На синоді, який цей Папа скликав у Клемонті... у листопаді 1095 року, пригадав де Сойя, Урбан II виступив із закликом до священної війни проти мусульман на Близькому Сході, щоби звільнити Візантію та всі східні святі землі від панування іновірців. Цей заклик призвів до Першого хрестового походу... першої з численних кривавих війн.
Тим часом натовп на площі нарешті вгамувався. Папа Урбан XVI розпочав свою промову. Його знайомий, але сповнений нової енергетики голос лунав над головами півмільйона вірян, котрі слухали його наживо, долітав до мільярдів, які слухали стрім-трансляцію.
43
Папа Урбан II, Блаженний Урбан II (лат. Urbanus; 1042 — 29.07.1099), сто п’ятдесят восьмий Папа Римський (03.1088 — 29.07.1099). На Клермонському соборі в листопаді 1095 р. Урбан II проголосив найбільш вражаючу в європейській історії промову, закликавши знать і весь люд звільнити Святу Землю від турків-сельджуків, тим самим поклавши початок хрестовим походам.