Отець-капітан де Сойя розвернувся спиною до Собору ще до того, як пролунали перші слова нового Папи. Ліктями та плечима він проштовхувався крізь монолітний натовп, намагаючись скоріше вибратися за межі Площі Св. Петра, переборюючи при цьому раптовий напад клаустрофобії.
Марно. Натовп був захоплений радістю та ентузіазмом, а самого де Сойю захопила юрба. Йому довелося почути палку промову нового Понтифіка.
Капітан де Сойя стояв, нахиливши голову, не в змозі зрушити з місця. Коли люди навколо нього знову вибухнули вітаннями та криками «Deus le volt![44]» — «Так хоче Бог!» — де Сойя заплакав.
Хрестовий похід. Глорія. Остаточне вирішення суперечки з Вигнанцями. Смерть поза всякою уявою. Знищення, що перейде всі межі. Отець-капітан де Сойя чимдуж стулив повіки, але все одно бачив... Бачив, як протинає чорноту космосу промінь заряджених частинок, як полум’я охоплює цілі світи, як перетворюються на пару океани, а континенти — на океани киплячої лави, бачив, як вибухають і зникають, наче дим, орбітальні ліси, як плавають у невагомості обвуглені тіла, як тендітні крилаті істоти спалахують і розсипаються на попіл.
Де Сойя плакав серед повселюдного тріумфування.
4
Я знав із власного досвіду, що нічні від’їзди та прощання — найтяжчі.
Чомусь у війську особливо полюбляють розпочинати важливі бойові рейди серед ночі. Пригадую, коли я служив у Місцевій гвардії на Гіперіоні, чи не всі подібні переміщення військ починалися так пізно, що було вже рано. З того часу в мене лишилася звичка асоціювати дику мішанку переляку та збудження, жаху та передчуття з досвітнім мороком, а ще з особливим запахом глупої ночі. Енея повідомила Братство, що я вирушу того ж вечора, але завантажити каяк, спакуватися, вирішуючи, що взяти з собою, а що покинути назавжди, закрити за собою намет і майстерню — усе це потребувало часу. Тому ми піднялися в повітря на катері тільки о третій годині, а коли прибули на місце, починало розвиднюватися.
Зізнаюся, я почувався так, наче Енея обманом загнала мене в тісний кут, привселюдно анонсувавши мій від’їзд. Упродовж чотирьох років у Талієсін-Весті я часто був свідком того, що люди звертаються до Енеї по поради та рішення, але ж я не належав до таких людей. Мені було тридцять два. Енеї — шістнадцять. Це я мусив пильнувати її, охороняти, захищати і, якщо до цього дійде, казати їй, що й коли робити. І те, як поверталися справи, мене не влаштовувало жодним чином.
Я гадав, що А. Беттік теж супроводжуватиме мене до того місця, звідки я маю відпливати, де б воно не було. Але Енея сказала, що він поки що лишається в таборі, тому ще хвилин двадцять я розшукував андроїда, аби попрощатися.
— Пан-Енея каже, що свого часу ми зустрінемося, — сказав синьошкірий чоловік, — тож я впевнений, що так воно й станеться, пан-Ендіміоне.
— Рол, — сказав я йому вп’ятисоте. — Зви мене Ролом.
— Звісно, — відказав А. Беттік, ледь посміхнувшись, і ясно було, що він мене й цього разу не послухається.
— Ну, і пішов у сраку, — вишукано висловився я, простягаючи йому руку. Мені хотілося міцно обійняти на прощання нашого незмінного супутника, але я знав, що це його сконфузить. Андроїдів не те що програмували поводитися з людьми відсторонено та знати своє місце — вони ж, хай там що, були не машинами, а живими, органічними істотами, — але тренування на рівні РНК та довгі роки служіння людям робили їх безнадійними педантами. Принаймні цей був такий.
А тоді ми знялися в пустельне небо, Енея та я, намагаючись вилетіти з ангара якнайтихіше. Я попрощався з усіма членами Братства та робітниками, яких відшукав, але година була пізня, і люди вже порозходилися по своїх спальнях, наметах і хижах. Я щиро сподівався, що хоч з кимось із них ще зустрінуся, а надто з тими будівельниками, чоловіками та жінками, з якими я пропрацював пліч-о-пліч чотири роки. Але, правду сказати, не дуже в це вірив.
Спусковий катер міг сам доправити нас, куди нам потрібно — достатньо було задати йому координати, що Енея й зробила, — але я встановив керування на напівавтоматичний режим, головним чином для того, щоби мати можливість вдавати заклопотаність. З координат я побачив, що ми маємо пролетіти близько тисячі п’ятисот кілометрів. Нам потрібно було якесь місце на Міссісіпі, так сказала Енея. Наш спусковий апарат міг подолати цю відстань за десять суборбітальних хвилин, але ми не хотіли витрачати зайвої енергії та палива, тому летіли з максимально розгорнутими крилами та на дозвукових швидкостях, на комфортній висоті десять тисяч метрів, не змінюючи форми корабля аж до посадки. Ми наказали персоні корабля консула, яку я давно завантажив з мого комлоґа у пам’ять Штінта спускового апарата, помовкувати, якщо не станеться чогось неординарного, а тоді відкинулися на спинки крісел і, розмовляючи, спостерігали у червоному мерехтливому світлі приладів, як пропливає під нами темний континент.
— Мала, — сказав я, — навіщо цей божевільний поспіх?
Енея зробила той напівсвідомий заперечливий жест, який я вперше помітив чи не п’ять років тому.
— Важливо розпочати діяти. — Вона вимовила це тихим безбарвним голосом, у якому не відчувалося ні краплини тієї енергії, що змусила все Братство пристати на її план. І, може, тільки я був здатний розчути, що вона ледь стримує сльози.
— Невже так важливо, — сказав я, — змусити мене покинути табір посеред ночі?
Енея лише похитала головою і втупилася в темний ілюмінатор. Я зрозумів, що вона плаче. Коли вона повернулася, її очі в світлі приладів здавалися дуже червоними та вологими. — Якби ти не вирушив сьогодні, я би могла відступити... могла би попросити тебе залишитися. А якби ти залишився, у мене могло би забракнути духу повернутися... і я б залишалася на Землі назавжди.
Мені хотілося взяти її за руку, але натомість я поклав своє лаписько на штурвал.
— Послухай, — сказав я. — Ми можемо повернутися разом. Не бачу сенсу мені їхати в один бік, а тобі — в інший.
— Проте сенс є, — проказала Енея так тихо, що я мусив повернути голову, щоб її розчути.
— За кораблем можна послати А. Беттіка, — не відступав я. — А ми з тобою разом залишимося на Землі, поки не будемо готові повернутися...
Енея похитала головою.
— Я ніколи не буду готова повернутися, Роле. Сама думка про це жахає мене до смерті.
Я пригадав нашу шалену втечу з Гіперіона, пригадав, як ми дивом уникнули космічних кораблів Пакса, факельників, винищувачів, як ми вислизнули з-перед носа морських піхотинців, швейцарських гвардійців і Бог знає кого ще, включно з тією пекельною потворою, що ледь не вколошкала нас на Божегаї, а пригадавши, сказав:
— Я відчуваю те ж саме, мала. Може, нам варто лишитися на Землі? Тут вони нас не дістануть.
Енея подивилася на мене, і з виразу її обличчя я зрозумів, що питання це вирішене й дискусію закрито.
— Добре, — сказав я, — але я однаково не розумію, чому б на цьому каяку за кораблем не вирушити А. Беттіку, а нам із тобою вдвох не повернутися крізь портали?
— Ти б зрозумів, — відказала Енея, — якби слухав, що я кажу. — Вона аж відсторонилася від мене, відкинувшись на кріслі якнайдалі. — Роле, якщо ми зараз розійдемося й домовимося про час і місце нашої зустрічі в космосі Пакса, я змушена буду пройти крізь портал і зробити те, що я повинна зробити. А те, що я повинна зробити, я повинна зробити сама.
— Енеє, — промовив я.
— Так?
— Це просто дурня. Ти це розумієш?
Моя шістнадцятирічна подружка нічого не відповіла. Під катером, ліворуч від нас, десь у західній частині Канзасу, замиготіли якісь бівуачні вогнища. Я подивився на ці вогники, що губилися серед безкрайого мороку.
— Не знаєш, який експеримент твої чужосвітні приятелі ставлять он там унизу? — поцікавився я.
— Гадки не маю, — відповіла Енея. — І вони не мої чужосвітні приятелі.
— Не чужосвітні? Чи не приятелі? — уточнив я.
44
Deus lo vult — девіз католицького військового Єрусалимського Ордену Святого Гробу Господнього. Походить від Deus vult (лат. Цього хоче Бог) — клич, кинутий під час проголошення першого хрестового походу римським папою Урбаном.