— Ні ті, ні інші, — сказала Енея. Це вперше вона хоч щось сказала про тих богоподібних розумних створінь, що викрали Стару Землю. Інколи мені здавалося, що й нас вони теж викрали, отак узяли і прогнали нас крізь усі портали, наче худобу.
— Можеш іще щось розповісти мені про цих нечужосвітних неприятелів? — сказав я. — Зрештою, щось може піти не так... Я можу не встигнути впоратись чи вчасно прибути на місце нашої зустрічі. Хотілось би дізнатися таїну наших господарів, перш ніж я вирушу бозна-куди. — Я пошкодував про свої слова відразу ж, як вони зірвалися мені з губ. Енея відсахнулася, наче я її вдарив. — Вибач, мала, — сказав я. — Я не хотів цього казати. Просто я розлючений.
Енея кивнула, і я знову побачив сльози на її очах.
Подумки давши собі копняка, я сказав:
— У Братстві всі були впевнені, що ці прибульці — істоти, подібні до богів своєю силою та милосердям. Люди кажуть: «Леви, Тигри та Ведмеді», а насправді думають: «Ісус, Яхве та І. П.», як той, зі старої кінострічки[45], що нам демонстрував м-р Райт. Усі були впевнені, що коли настане час розпускати Братство, іншопланетяни прийдуть по нас, і ми помандруємо до Пакса на їхньому великому кораблі, наче у Бога за пазухою.
Енея посміхнулася, але на очах у неї все ще блищали сльози.
— Люди чекають на Ісуса, Яхве та І.П., щоби ті прийшли та порятували їхні дупи, з першого дня, коли вони прикрили ці дупи ведмежими шкурами та й вилізли з печер, — сказала вона. — Їм доведеться почекати ще. Це наша справа... наша війна... і ми повинні впоратися самотужки.
— «Ми» — це ти, я, а ще А. Беттік проти восьмисот мільярдів чи десь біля того відроджених вірян? — запитав я.
Енея знову зробила цей свій граційний жест.
— Так, — сказала вона. — Поки що так.
КОЛИ МИ ДІСТАЛАСЯ ПОТРІБНОГО МІСЦЯ, до пуття так і не розвиднілося, та ще й лило як із відра — холодний густий дощ, такий, який буває пізньої осені. Міссісіпі — велика ріка, одна з найбільших на Старій Землі, і наш катер зробив над нею круг, заходячи на посадку в невеличкому містечку на західному березі. Я бачив усе це на відеоекрані, куди транслювалося збільшене зображення. Крізь вікна в кабіні я міг споглядати тільки темряву та дощ.
Ми наближалися до міста: пролетіли над високим пагорбом, укритим деревами, що вже скинули листя, над порожньою автострадою, яка вела на неширокий міст через Міссісіпі. Приземлилися ми на відкритому місці, вимощеному бруківкою. До води звідси було метрів п’ятдесят. Місто розмістилося над рікою, в улоговині між лісистими пагорбами. На екрані я спостерігав невеличкі дерев’яні будиночки, більші за них цегляні пакгаузи, і кілька високих споруд на березі — це, найімовірніше, були елеватори. Такі споруди часто зустрічались у цій частині Старої Землі в дев’ятнадцятому, двадцятому та двадцять першому століттях. Я не мав жодного поняття, чому це місто уникло землетрусів та пожеж в епоху Випробувань або навіщо Леви, Тигри та Ведмеді його відбудували, якщо вони це справді зробили. На вузеньких вуличках не видно було жодної людини, прилади не реєстрували на інфрачервоних смугах жодних теплових плям — ані від живих істот, ані від наземних автомобілів з їхніми завжди перегрітими двигунами внутрішнього згоряння. Проте, знову ж таки, хто би при своєму розумі став вештатися темними вулицями о пів на п’яту під крижаною зливою?
Ми обоє натягли непромокальні накидки, я підхопив свій невеличкий наплічник і попрощався:
— Бувай, кораблю, поводься без мене пристойно! — І ми збігли трапом просто в дощ.
Енея допомогла мені витягти каяк з багажника в череві катера, і ми попрямували слизькою вулицею до ріки.
Під час наших минулих мандрів рікою я мав окуляри нічного бачення, арсенал зброї та повний пліт різноманітних ґаджетів. Цього разу у мене був лише лазерний ліхтарик — єдине, що залишилося мені на згадку про те, як ми діставалися Землі, він був налаштований на найслабкіший, найменш енергозатратний режим — наразі ліхтарик вихоплював з темряви біля двох метрів ковзкої від дощу вулиці, — мисливський ніж навахо, кілька бутербродів та жменя сушених фруктів. Я був готовий помірятися силами з Паксом.
— Що це за місто? — запитав я.
— Ганнібал[46], — відповіла Енея, раз у раз ковзаючись на обслизлій бруківці і ледь утримуючи каяк.
Саме цієї миті мені довелося затиснути ліхтарик в зубах, щоб обома руками утримувати цей жахливий човен. Коли ми дотягли його до того місця, де похила вулиця переходила в пандус, інший кінець якого, своєю чергою, губився серед чорних вод Міссісіпі, я опустив каяк, витяг ліхтарик із рота і, нарешті, зауважив:
— А, Сент-Пітерсберґ[47]. — Далися взнаки ті сотні й сотні годин, що я прокоротав у багатющій бібліотеці Братства, читаючи старі друковані книжки.
У світлі ліхтарика я побачив, як Енея кивнула головою під мокрим каптуром.
— Це божевілля! — вирвалося у мене, коли промінь ліхтаря, пробігшись порожньою вулицею, цегляними стінами пакгаузів, упав на темну воду. Чорна вода неслася з шаленою швидкістю. Тільки вар’ятові могло спасти на думку вирушити кудись цією рікою.
— Так, — погодилася Енея. — Божевілля. — Холодний дощ струменів із каптура її накидки.
Я обійшов кругом каяка і взяв її за руку.
— Ти бачиш майбутнє, — сказав я. — Коли ми з тобою знову зустрінемося?
Вона не підвела голови. В темряві я бачив тільки абрис блідої щоки, що віддзеркалювала світло. Я знайшов її руку під накидкою; життя в ній було стільки ж, як у гілці мертвого дерева. Вона промовила щось, тихо-тихо, і я не міг розчути слів крізь шум дощу та хвиль.
— Що ти кажеш? — перепитав я.
— Я кажу, що не бачу майбутнього, — сказала вона. — Я пригадую окремі його частини.
— А яка різниця?
Енея зітхнула й наблизилася на крок. Було так холодно, що наше дихання перетворювалося на пару, і я бачив, як змішуються в повітрі два струмені. Тривога, страх, передчуття нуртували в моєму серці. Я відчував шалений приплив адреналіну.
— Різниця в тому, — сказала вона, — що бачення — це завжди ясність, а спогад... спогад — це дещо геть інше.
Я помотав головою. Дощ заливав мені очі.
— Не розумію.
— Роле, ти пригадуєш вечірку на день народження Бетсі Кімбал? Коли Джев грав на фоно, а Кіккі так нажлуктився, що на ногах не тримався?
— Ну, — буркнув я, дратуючись через цей диспут посеред ночі, посеред негоди, посеред нашої розлуки.
— Коли вона була?
— Що?
— Коли була ця вечірка? — повторила вона своє запитання.
За нашими спинами Міссісіпі вибивалася з темряви і знову впадала в темряву зі швидкістю потяга на магнітній подушці.
— В квітні, — сказав я. — Може, на початку травня. Не знаю.
Голова в каптурі кивнула.
— А в що був одягнений м-р Райт того вечора?
У мене ніколи не було бажання дати Енеї тумака чи ляпаса. Чи нагорлати на неї. Ніколи до цієї миті.
— Звідки мені знати? Чому я маю це пригадувати?
— А ти спробуй.
Я видихнув зі свистом і втупився на пагорби, темніші за чорноту ночі.
— От лайно... я не пам’ятаю... на ньому був сірий костюм з вовни. Так, я пригадую, як він стояв у ньому біля піаніно. Сірий костюм із великими ґудзиками.
Енея знову кивнула.
— Беті влаштовувала вечірку з приводу свого дня народження в середині березня, — сказала вона голосно, бо дощ щосили стукотів по наших накидках. — М-ра Райта там не було. Він лежав із застудою.
— І що з того? — сказав я, хоч і дуже добре зрозумів, що вона хоче цим сказати.
— Отак і я пригадую фрагменти майбутнього, — сказала вона, і голоси її знову забринів сльозами. — Я боюся покладатися на ці спогади. Якщо я скажу, коли ми знову побачимося, це може виявитися отим сірим костюмом м-ра Райта.
Я мовчав, може, з хвилину. Дощові краплі гриміли настирливо, наче крихітні кулачки стукотіли по закритих трунах.
— Еге ж, — нарешті буркнув я.
Енея зробила ще два кроки й огорнула мене руками. Наші накидки шерхнули одна об одну. Обійми вийшли незграбними, але я відчував, яка напружена в неї спина і як по-новому, м’яко притислися до мене її груди.
45
І.П. — «Іншопланетянин» (англ. ET від англ. ExtraTerrestrial — «іншопланетянин») — американський фантастичний фільм 1982 р., режисером і співпродюсером якого є Стівен Спілберґ. Фільм оповідає про історію самотнього хлопчика, який подружився з дружелюбним іншопланетянином. 4 премії «Оскар».
46
Ганнібал
47
Сент-Пітерсберґ