Выбрать главу

Вона відступила на крок.

— Дай мені ліхтарик на хвильку.

Я простягнув їй ліхтарик. Вона відкинула нейлонову юпку, що закривала крихітний кокпіт, і спрямувала промінь на вузеньку планку з полірованого дерева під склопластиком. Під прозорою захисною панеллю я побачив однісіньку червону кнопку.

— Бачиш цю кнопку?

— Так.

— Не чіпай її, у жодному разі.

Зізнаюся, я хрипло розреготався. Серед книжок, що я читав у бібліотеці Талієсіна, були і п’єси абсурду, такі як «Чекаючи на Ґодо»[48], наприклад. І зараз у мене з’явилося враження, що нас занесло на територію абсурду та сюрреалізму.

— Це не жарти, — сказала Енея.

— Навіщо ставити кнопку, яку не можна чіпати? — запитав я, змахуючи воду з обличчя.

Енея похитала головою.

— Я маю на увазі, не чіпай, доки у тебе не буде іншого виходу.

— Звідки я дізнаюся, що в мене нема іншого виходу, мала?

— Дізнаєшся, — сказала вона, знову обійнявши мене. — Нам треба спустити човен на воду.

Я нахилився до неї, щоби поцілувати в чоло. За останні кілька років я робив так десятки разів, цілував, щоби побажати їй щасливої дороги, коли вона вирушала у свої експедицїї, торкався губами її спітнілого чола і підтикав ковдру, коли вона хворіла на застуду чи просто була напівживою від утоми. Але цього разу коли я нахилився, Енея підняла обличчя, і вперше з того часу, як ми зустрілися в Долині Гробниць часу, посеред піщаної бурі та дикого сум’яття, наші уста зустрілися.

Здається, я вже казав раніше, що погляд Енеї мав надзвичайну силу, діяв сильніше, ніж дотик руки пересічної людини. А коли вона торкалася мене, я відчував наче електричний розряд. Так от, цей цілунок... він перевершував усе це в рази. Мені було тридцять два тієї ночі в Ганнібалі, на західному березі ріки, що колись називалася Міссісіпі, на планеті, що колись називалася Земля, захованій десь у Maлій Магеллановій Хмарі, і навколо була темрява, і періщив дощ, і я ніколи в своєму житті не відчував такого потрясіння, як від цього нашого першого цілунку.

Я відсахнувся, збентежений. Ліхтарик у моїй руці хитнувся, і промінь на мить висвітив її очі — що в них було? Бісики — можливо; полегшення, наче довге очікування залишилося позаду, — можливо: і щось іще... але що?

— До побачення, Роле, — сказала вона і підняла свій край каяка.

Думки мої вирували, коли я спустив каяк на темну воду та заліз у кокпіт. А. Беттік постарався й зробив його таким, що він підходив мені, як шитий на мене костюм. Я подивився, як мені рухатися, щоби випадково не зачепити червону кнопку. Енея відштовхнула каяк, і між ним та берегом зачорніла смужка води, сантиметрів двадцять завширшки. Енея подала мені весло з двома лопатями, мій наплічник та ліхтарик.

Я спрямував промінь на смугу води між нами.

— Де знаходиться портал? — запитав я, і мені здалося, що ці слова промовив не я, а хтось інший. Усі мої думки та відчуття були й досі переповнені тим цілунком. Мені було тридцять два. Цій дівчинці шістнадцять. Я знаходився тут для того, щоби захищати її та одного дня повернути її живою на Гіперіон, під опіку старого поета. Це було якесь божевілля.

— Ти його помітиш, — сказала вона. — Невдовзі після світанку.

Тобто, плисти не одну годину... Точно, театр абсурду.

— А що мені робити після того, як я розшукаю корабель? — спитав я. — Де ми зустрінемося?

— Є така планета, вона зветься Тянь-Шань, — сказала Енея. — Це означає «Небесні гори». Корабель знатиме, як її знайти.

— Вона входить до Пакса? — запитав я.

— Тільки номінально, — відказала вона. Пара, що вона видихала, серпанком висіла в повітрі. — За Гегемонії ця планета належала до загумінкових світів. Пакс включив її до Протекторату з тим, щоби надіслати туди місіонерів. Але її ще не вдалося приборкати.

— Тянь-Шань, — повторив я. — Добре. А як мені шукати тебе? Планети не такі вже й малі.

Я знову роздивився її очі в колихкому світлі ліхтарика. Вони були мокрі — чи то дощ, чи то сльози, а може, і те, й інше. — Знайдеш гору під назвою Хеншань, Священну Північну гору. Поруч із нею буде місце, яке зветься Сюанькун-Си, тобто «Завислий У Повітрі Храм». Я буду там.

Я люто махнув кулаком.

— Чудово! Мені треба буде тільки зробити зупинку в місцевому гарнізоні Пакса і спитати дорогу до Завислого У Повітрі Храму. А там уже й ти будеш висіти, чекаючи на мене.

— На Тянь-Шані лише кілька тисяч гір, — сказала вона сумно. — І лише кілька... міст. Корабель зможе знайти Хеншань і Сюанькун-Си з орбіти. Посадити корабель там тобі не вдасться, але ти зможеш висадитися з корабля.

— А чому я не зможу посадити там корабель? — запитав я роздратовано. Мене дістали всі ці загадки та недомовки.

— Ти побачиш, Роле, — відказала вона, ледь стримуючись; щоби не розревітися вголос. — Будь ласка, відчалюй.

Течія намагалася підхопити мій каяк, але я утримував його на місці за допомогою весла. Енея пішла берегом, тримаючись поруч із човном. На сході прорізалася світла смуга.

— Ти впевнена, що ми там зустрінемося? — гукнув я крізь дощ, що сипав ще рясніше.

— Я ні в чому не впевнена, Роле.

— Навіть у тому, що ми це переживемо? — Навіть не знаю, що я мав на увазі, кажучи «це». Я навіть не впевнений, що я мав на увазі, кажучи «переживемо».

— В цьому — менш за все, — сказала дівчинка, і я побачив її стару, знайому посмішку, сповнену пустощів і таємного знання, а ще сум упереміш із мудрістю.

Течія тягла мене далі й далі.

— Скільки часу піде у мене на те, щоби відшукати корабель?

— Гадаю, кілька днів, не більше, — гукнула вона.

Нас розділяло вже кілька метрів, а течія виносила мене далі, на просторінь Міссісіпі.

— А коли я відшукаю корабель, скільки часу піде, щоби добратися до... Тянь-Шаню? — прокричав я.

Енея крикнула щось у відповідь, але я не почув її крізь плюскіт хвиль.

— Що? — прогорлав я. — Я тебе не чую!

— Я кохаю тебе, — вигукнула Енея, і голос її пролунав чисто й дзвінко над темною водою.

Ріка несла мене за собою. У мене відібрало мову. Мені слід було вигрібати проти шаленої течії, але руки мене не слухалися.

— Енеє?!

Спрямувавши промінь ліхтаря на берег, я мигцем побачив, як зблиснула її накидка, побачив блідий овал її обличчя в отіненні каптура.

— Енеє!

Вона прокричала щось і змахнула рукою. Я помахав їй у відповідь.

Я потрапив у дуже сильну течію і мусив гребти щосили, аби не врізатися в затонуле дерево, що лежало впоперек піщаного перемолу, а тоді раптом я опинився на середині ріки, і течія потягла мене на південь. Я озирнувся, проте стіни крайніх будинків Ганнібала вже заступили моє миле дівча.

За хвилину я почув рокіт, схожий на шум електромагнітних відбивачів спускового апарата, але, задерши голову до неба, помітив тільки тінь. Можливо, це вона робила коло над рікою. Можливо, це низька хмарина пропливала крізь ніч.

Ріка несла мене на південь.

5

Отця-капітана де Сойю відвантажили з Пацема на кораблі Флоту Його Святості «Рафаїл»[49], класу Архангел, аналогічному тому, куди його призначили командиром. Вбитий шаленим виром, що його утворив засекречений рушій миттєвої дії, відомий у Паксі під назвою рушій Гедеона, де Сойя пройшов дводобовий цикл воскресіння замість звичайного тридобового. Капелани пішли на ризик та прискорили воскресіння через те, що де Сойя мав термінові завдання. Він повернувся до життя на орбітальній станції стратегічного призначення «Омікрон2-Іпсилон3», що належала космічному флоту Пакса й оберталася в темряві навколо мертвої скелястої планети на значній відстані від Іпсилон Ерідана в межах Старого Сусідства, лише за кілька світлових років від того місця, де колись існувала Стара Земля.

вернуться

48

«Чекаючи на Ґодо» (англ. Waiting for Godot) — п’єса-абсурд ірландця Семюеля Беккета (Samuel Beckett; 13.04.1906 — 22.12.1989), у якій два персонажі — Володимир та Естрагон — нескінченно і даремно чекають когось на ймення Ґодо. Відсутність Ґодо, так само як і багато інших аспектів гри, призвели до появи різних інтерпретацій від часу прем’єри. Її було визнано «найвизначнішою англомовною п’єсою 20-го століття». П’єсу було написано французькою, після чого автор переклав її англійською. Тому існує два переклади п’єси українською. Перший здійснив Богдан Бойчук. Його переклад з англійської мови вийшов у 1972 р. у в-ві «Сучасність». Переклад із французької версії виконав Володимир Діброва; оскільки цей текст був доступніший в Україні, то місцеві театри використовують саме його.

вернуться

49

Рагуїл, теж Рагуель (дослівно давньогебрейською — «Друг Бога, Божий Друг, Божий Приятель») — один із семи святих архангелів (архистратигів), архангел справедливості, чесності та гармонії, ангел помсти.