Де Сойї дали одну добу на те, щоби прийти до тями, а тоді човником-шатлом доправили на збірний пункт — космічну станцію за сотню тисяч кілометрів від військової бази. Пілот шатла, юна дівчина-гардемарин, відхилилася від траєкторії, щоби дати отцю-капітану де Сойї змогу роздивитися свій новий корабель, і його мимоволі вразило те, що він побачив.
Новий «Рафаїл», безумовно, був найвищим досягненням сучасних технологій, а не спробою скопіювати конструктивні рішення часів Гегемонії, ще до Падіння, як усі ті космічні кораблі Пакса, із якими доводилося стикатися де Сойї раніше. Абриси корабля здавалися надто тендітними для операцій у вакуумі й надто обтяженими для проходження атмосферних шарів, але, попри це, корабель справляв загальне враження обтічної смертоносності. Корпус було зроблено із здатних видозмінюватися сплавів, а певні ділянки були чистими згустками енергії, і це дозволяло змінювати форму та функціональні характеристики корабля зі швидкістю, яку кілька років тому й уявити було неможливо. Огинаючи «Рафаїл» на шатлі по довгій балістичній дузі, де Сойя спостерігав, як корпус корабля змінює свій колір із хромованого срібного на матовий чорний, маскувальний, практично розчиняючись у темряві, зникаючи з очей.
Водночас кронштейни з приладами та житлові відсіки ховалися в центральну частину корпуса, залишаючи виступати над її округлими боками лише блістери з розташованим у них озброєнням та давачі полів стримування. Корабель або готувався до квантового стрибка, або офіцери на борту знали, що на шатлі знаходиться їхній новий командир, і прагнули справити на нього враження.
Де Сойя розумів, що обидва припущення, найімовірніше, відповідають дійсному стану речей.
Перш ніж «Рафаїл» зробився абсолютно чорним і неприступним зорові, де Сойя встиг помітити, що кулі термоядерних рушіїв лягли вздовж центральної осі, наче низка перлин, а не стирчали, зібрані в одну китицю, як на його старому факельнику, «Балтазарі». Він помітив також, наскільки компактнішим став комплект рушіїв Гедеона порівняно зі старим «Рафаїлом». Останнє, що впало йому в око, — освітлені житлові відсіки, що на його очах ховалися в чорноту корпусу, а ще прозорий купол над командним мостиком. Де Сойя встиг ознайомитися з технічною документацією, а також отримати інструктаж на рівні РНК за допомогою спеціальних ін’єкцій і знав, що ці прозорі ділянки корпусу під час бойових зіткнень закриваються товстим шаром броні. Але він любив милуватися панорамою космосу, і вікна йому були більше до вподоби.
— Наближаємося до «Уриїла»[50], сер, — сказала дівчина-пілот.
Де Сойя кивнув. Корабель Флоту Його Святості «Уриїл» здавався практично клоном нового «Рафаїла», але коли шатл трохи загальмував, отець-капітан устиг роздивитися додаткові генератори, схожі на ножі-складені, великий відсік для засідань із прозорим куполом, а також додаткові хитромудрі антени — тобто все те, що робило саме цей корабель флагманом сил спеціального призначення.
— Приступаю до швартування, сер, — сказала пілот.
Де Сойя кивнув і всівся в антигравітаційне крісло другого пілота. Стикування пройшло так плавно, що він не відчув поштовху в ту мить, коли замкнулися фіксатори, і космічний корабель прийняв шатл під свою оболонку, приєднавши до своїх фалів. Де Сойї хотілося похвалити молодого пілота, але командирські звички не дозволяли йому так вчинити.
— Наступного разу, — сказав він, — спробуйте гальмувати не останньої миті. Командування флагмана може розцінити це як показуху. — У дівчини витяглося обличчя. Де Сойя поклав руку їй на плече. — А назагал добре зроблено, — додав він. — Я би залюбки взяв вас на свій корабель пілотом спускового апарата.
Дівчина проясніла.
— Це моя мрія, сер. Бо працювати перевізником... — вона затнулася, зрозумівши, що дозволила собі зайве.
— Розумію, — сказав де Сойя, затримавшись на мить біля шлюзу. — Розумію. Але зараз, вважайте, вам пощастило, що ви не берете участь у Хрестовому поході.
Шлюз відчинився, і де Сойю з почестями провели на борт корабля Флоту Його Святості. «Уриїл», наскільки пам’ятав де Сойя з Біблії, був не просто архангелом, а керманичем небесного воїнства.
НА ВІДСТАНІ ДЕВ’ЯНОСТА СВІТЛОВИХ РОКІВ, В ЗОРЯНІЙ СИСТЕМІ, яку відділяли від Пацема лише три світлові роки, старий «Рафаїл» цієї миті транслювався в реальний простір зі швидкістю, яка би розтрощила кістки та вихлюпнула кістковий мозок людських істот, пройшла крізь їхні клітини, наче гаряче лезо крізь променисте павутиння, розкидала нейрони людського мозку, наче кольорові кульки марбли[51], в які полюбляють грати дітлахи. Навіть для Радамант Немез та її клонів-близнюків відчуття було не з приємних, але жоден із них не скрикнув чи не скривився.
— Що це за планета? — спитала Немез, спостерігаючи, як весь екран заповнює брудно-брунатна сфера. «Рафаїл» гальмував при 230 g. Немез не сиділа в антигравітаційному кріслі, а стояла, тримаючись за пілерс так невимушено, наче пасажир у переповненому автобусі.
— Свобода, — відгукнувся один із двох її близнюків.
Немез кивнула. Поки Архангел виходив на орбіту, і пізніше, коли спусковий апарат відокремився від нього й увійшов в атмосферу, усі четверо мовчали.
— Він тут? — запитала Немез. Мікронитки йшли від її скронь просто до консолі спускового катера.
— Звісно, — відказала її близнючка.
На Свободі мешкала лише купка людей, та й вони після Падіння скупчилися під оболонками, де підтримувалося силове поле, і не мали приладів, здатних відслідкувати Архангел або спусковий апарат. Баз Пакса на планеті не було. Скелі на тому боці планети, що був обернений до сонця, нагрівалися так, що свинцеві руди текли, наче вода, а тим часом тонкий атмосферний шар на темному боці охолоджувався ледь не до точки замерзання. Але під поверхнею цієї нікчемної планети тяглися тунелі — понад вісімсот тисяч кілометрів тунелів з коридорами тридцять метрів заввишки і завширшки. Свобода була одним із дев’яти лабіринтових світів, відкритих людством ще на початку Гіджри. В епоху Гегемонії на цих планетах вирувало життя. Ще одним із лабіринтових світів був Гіперіон. Але жодна людина, ані жива, ані мертва, не розгадала таємниці лабіринтів, не довідалася, хто їх створив.
Немез провела катер крізь шалену аміачну бурю на неосвітленій півкулі, на мить зависла перед крижаним стрімчаком — його було видно лише на інфрачервоному екрані та на екрані з підсилюванням зображення, — а тоді, прибравши крила, спрямувала катер крізь квадратний отвір у лабіринт. Тунель зробив поворот, а потім розпочався прямий коридор, що тягнувся на кілометри. Радар показував, що під цим тунелем, наче стільники, пролягали інші тунелі. Немез пролетіла ще три кілометри, повернула ліворуч на першому розгалуженні, спустилася на півкілометра нижче, пролетіла ще п’ять кілометрів на південь і посадила катер.
Тут на інфрачервоному екрані світилися лише слабкі відблиски лавових каналів, а підсилювачі транслювали непроглядну чорноту. Екрани радарів теж залишалися порожніми. Немез ввімкнула зовнішні прожектори.
Перед нею, наскільки сягало око, стелився прямий коридор, стіни якого являли собою безкінечний ряд ніш, витесаних у камені. На кам’яній плиті кожної ніші лежало, наче на столі в морзі, оголене людське тіло. Вервечка плит з тілами на них губилася в темряві. Немез кинула погляд на дисплей радара глибокого просвічування й побачила, що нижні рівні також рясніють плитами з розпростертими на них тілами.
— На вихід, — скомандував близнюк, той, що витяг Немез із лави на Божегаї.
Немез не гаяла часу в повітряному шлюзі. Повітря вирвалося зі спускового апарата з диким ревом, який, утім, швидко стих. Тут, у лабіринті, був певний натяк на присутність атмосфери, хоч і дуже розрідженої. Кисню тут виявилося ще менше, ніж на Марсі до початку тераформування, але достатньо для того, щоб обійтися без фазового переходу. Індивідуальні сенсори Немез повідомили, що в тунелі постійна температура — мінус 162 градуси за Цельсієм.
Прожектори висвітили високу постать, що чекала на прибулих посеред тунелю.
— Доброго вечора, — промовив радник Альбедо, одягнений у бездоганний сірий костюм за останньою пацемською модою. Він спілкувався на частоті 72 МГц. Губи Альбедо залишалися нерухомими, але зуби він вишкірив у бездоганній посмішці.
50
Уриїл, теж Уріель
51
Марбл