Отець-капітан де Сойя підняв руку.
— Перепрошую, — промовив він, — я кілька років був не в курсі справ, але помітив, що це спеціальне з’єднання ЗС складається з космічних кораблів класу Архангел, і кожен корабель названо на честь одного з архангелів, як їх перелічено в Біблії.
— Це так, отче-капітане. У чому полягає ваше запитання? — нетерпляче втрутилася адмірал Алдікакті.
— Питання в тому, адмірале, що, наскільки я пригадую, Біблія називає тільки сімох архангелів. А яку ж назву отримають усі наступні кораблі класу Архангел, які будуються зараз і будуть побудовані в майбутньому?
Смішки оббігли все довге коло присутніх, і де Сойя відчув, що напруга спала, як він і планував.
Посміхнувшись, адмірал Алдікакті сказала:
— Ми вітаємо капітана з поверненням, як блудного сина, і хочемо його заспокоїти: вчені теологи у Ватикані вивчили Книгу Еноха й інші апокрифи[55] і відшукали там ангелів, яких можна підвищити до архангельського чину, і Священна Канцелярія дала дозвіл на те, щоби нарікати їхніми іменами космічні кораблі Пакса. Ми вважаємо... гм-м-м... символічним, що перші сім планетарних кораблів носитимуть імена тих архангелів, які перелічені в Біблії, і саме вони спопелять ворогів своїм священним вогнем.
Смішки перейшли у схвальний гул, а потім у стримані оплески.
Більше запитань ніхто не мав. Адмірал Алдікакті додала:
— О, ще одне. Якщо хтось побачить такий корабель... — Над центром столу зависло голографічне зображення дуже дивного корабля. Невеличкий за стандартами паксівського флоту, з обтічними формами, наче призначений входити в атмосферу, з оребренням біля термоядерних дюз.
— Що це таке? — запитала матір-капітан Стоун з усмішкою, що відповідала піднесеній атмосфері в конференцзалі. — Прикол Вигнанців?
— Ні, — відповів отець-капітан де Сойя безбарвним голосом, — це модель часів Усемережжя. Приватний зореліт... власність однієї людини.
Дехто з присутніх знову фиркнув від сміху.
Адмірал Алдікакті зупинила веселощі, махнувши масивною рукою просто крізь голограму.
— Отець-капітан має рацію, — пророкотала лузійка. — Це старий корабель, часів Усемережжя. І він належав одному дипломату Гегемонії. — Вона несхвально похитала головою. — У них були статки, щоби дозволяти собі такі штуки. У всякому разі, на ньому встановлено рушій Гокінґа, модифікований інженерами Вигнанців, він може бути добре озброєний, і його слід розглядати як небезпечний.
— І що робити, якщо ми з ним стикнемося? — запитала матір-капітан Стоун. — Захопити його як трофей?
— Ні, — відказала адмірал Алдікакті. — Знищити його, як тільки побачите. Спопелити. Перетворити в пару. Ще питання?
Більше питань не було. Офіцери повернулися на свої кораблі, аби підготуватися до початкового переходу. Коли човник-шатл виконував свій рейс на «Рафаїл», Кабан Ліблер запобігливо доповідав своєму капітанові про цілковиту готовність їхнього корабля та високий моральний дух команди, відчуваючи, як снується у нього в голові думка: «Сподіваюся, мені не доведеться вбивати цю людину».
6
З досвіду я знав, що вслід за болісним прощанням — коли ти, наприклад, залишаєш родину та йдеш на війну, чи в родині хтось помре, чи розлучаєшся з коханою і не знаєш, чи побачитесь ви колись знову, — тебе огортає дивний спокій, і ти відчуваєш щось схоже на полегшення. Наче найгірше вже трапилося, і боятися тепер нема чого. Такі ж відчуття були в мене і того дощового передсвітанку, коли я залишив Енею на Старій Землі.
Каяк, у якому я сидів, працюючи веслами, був крихітний, а Міссісіпі — велична. Спершу, поки ще не розвиднілося, я веслував сторожко, майже налякано, відчуваючи, як вирує адреналін у крові, напружуючи очі, щоби вчасно помітити затонулі колоди, піщані перекати й усякий непотріб, який несла з собою шалена течія. Ріка тут була широчезна, не менше милі завширшки — Старий Архітектор вживав архаїчні англійські міри довжини та відстані, такі як фути, ярди, милі, і всі ми, мешканці Талієсіна, взяли звичку копіювати його, — береги здавалися затопленими, і там, де вода вийшла з річища й розлилася на сотні метрів вшир, над хвилями височіли маківки мертвих дерев. Тільки далекі стрімчаки з обох боків стримували це повноводдя.
Перші ознаки повільного світання почали з’являтися десь за годину після нашої з Енеєю розлуки. Спочатку сірі хмари відокремилися від чорно-сірого обривчастого берега, що розгортався ліворуч від мене, а трохи згодом поверхня ріки теж вияснилася, відбиваючи рівне холодне світло. Я був правий, коли страшився веслувати в темряві: то там, то тут з-під хвиль виступали гряди та піщані обмілини, наноси розкидали водою довгі жовті пальці; центральна течія стрімко проносила повз мене цілі дерева з могутніми коренями, що ворушилися, наче щупальця гідри, а коли на їхньому шляху зустрічалася якась перепона, вони били в неї, немов тараном. Я обрав течію, яка здалася мені найменш небезпечною, і, відчайдушно веслуючи, щоб ухилятися від плавучого мотлоху, спробував насолоджуватися сходом сонця.
Цілісінький ранок ріка несла мене на південь. Я не бачив жодних ознак людського житла, хіба що одного разу західним берегом промайнули руїни старовинних, колись білих будівель, мертві серед мертвих дерев, затоплені тванистою водою, що стояла болотом аж до стіни скелястих обривів. Двічі я причалював до островів: уперше, щоби випорожнитися самому, а вдруге, щоби спорожнити невеличкий наплічник, що складав усю мою поклажу. Цю другу зупинку я зробив у розпал ранку, коли сонце високо стояло в небі, зігріваючи воду та мене. Я сів на колоду на піщаному березі й поснідав однією з канапок із холодним м’ясом та гірчицею, що зробила мені Енея, коли вночі виряджала мене в дорогу. Я мав із собою дві пляшки з водою — одну я причепив до пояса, другу поклав у наплічник, — але випив я трохи, бо не знав, чи придатна для пиття вода з Міссісіпі, і коли вдасться поповнити запас води, теж не знав.
Місто попереду та арку порталу я побачив опівдні.
Незадовго перед цим я проминув те місце, де до Міссісіпі зліва приєдналася інша ріка і русло ще більше поширшало. Я був упевнений, що це повинна бути Міссурі, і комлоґ підтвердив, що я правий. Ось незабаром після цього я й побачив арку.
Цей портал відрізнявся від тих, крізь які ми проходили під час нашої подорожі до Старої Землі. Серед них мені ще не траплялося таких великих, стародавніх, незграбних та поржавілих. Колись портал, мабуть, стояв на західному березі ріки, здіймаючись на суходолі на всю свою висоту, але тепер металева частина арки виступала над поверхнею води за сотні метрів від берега. Рештки затоплених будівель — їх я, скориставшись набутими знаннями з архітектури, відразу означив як невисокі «хмарочоси» епохи до Гіджри — також підіймалися над стоячою водою.
— Сент-Луїс, — повідомив комлоґ на моєму зап’ястку[56], коли я звернувся до пам’яті корабельного Штінта. — Зруйнований ще до Кепських Часів. Покинутий до Великої Помилки ’08.
— Зруйнований? — перепитав я, спрямувавши човен до гігантського обода й помітивши, що західний берег за аркою вигинається ідеальним півколом, утворюючи неглибоке озеро. Старі дерева смугою облямовували чітку криву суходолу. Я подумав, що це схоже на кратер, тільки на який? Від метеорита чи від бомби? А може, це заглиблення випалив лазерний промінь або це слід ще від якоїсь зброї... Цього я не міг сказати напевне.
— Як було зруйноване це місто? — запитав я у комлоґа.
— Нема даних, — відповів браслет. — Але є інформація щодо арки по нашому курсу.
— Це ж портал телепортації, чи не так? — запитав я, долаючи потужну течію ліворуч від фарватеру й утримуючи каяк носом до арки, що швидко наближалася.
55
Книга Еноха — апокрифічний збірний апокаліпсис, приписуваний допотопному патріархові Еноху, але складений десь у 167-64 рр. до P. X. До наших часів дійшла в ефіопському перекладі із давньогебрейського оригіналу та старослов’янському з якоїсь християнської переробки.
Апокрифи