А тут усе було геть інакше. Луз аж кипів життям. Уперше я зрозумів, чому ці планетарні стільники називають Вуликами.
Подорожуючи разом безлюдними планетами, ми — дівчинка, андроїд і я — могли не зважати ні на кого. А тут, мандруючи наодинці, та ще й без зброї, я мусив привітно махати поліцейським та відродженим лузійським священикам, яких проминав на своєму човнику.
Канал тут сягав хіба тридцяти метрів завширшки і був облицьований бетоном і пластиком. Жодного відгалуження, жодного місця для схованки. Під мостами й естакадами траплялися затінені ділянки, як під порталом, що залишився у мене за спиною, але крізь ці темні плями безперервним потоком йшов річний транспорт. Ні, тут теж не заховаєшся.
Уперше подорож за допомогою порталів здалася мені божевільною витівкою. Варто мені лише вийти з каяка, і я опинюся в центрі уваги через свій невідповідний одяг. Я виділятимуся з натовпу своєю статурою, своєю гіперіонівською вимовою. У мене немає місцевих грошей, немає посвідчення особи, ведійських прав на власний транспорт і кредитних карток, паперів, що засвідчили би, до якої парафії я приписаний і де мешкаю. Я мимохіть пригальмував, пропливаючи повз прибережний бар, бо від запаху смаженого на грилі м’яса, що виснув над рікою, у мене слина покотилася... В повітрі відчувався також аромат пивних дріжджів, викликаючи в уяві картину пивних чанів і келихів з холодним пивом. Але я вчасно усвідомив, що мене заарештують через дві хвилини після того, як я з’явлюся в такому закладі.
У Паксі траплялися люди, котрі подорожували між світами — головним чином, мільйонери, бізнесмени та шукачі пригод, які не зважали на місяці холодного сну в кріогенній фузі та роки часу-в-борг. Вони перелітали між зірками на кораблях Торговельної Гільдії, завдяки хрестоформі впевнені, що їхня посада, їхня домівка та їхня родина нікуди не подінуться й чекатимуть на них у їхньому застиглому християнському всесвіті. Але подорожі такі траплялися нечасто, і, звісно, ніхто не подорожував космосом без грошей та без дозволу Пакса. Якщо б я зайшов до якогось кафе, бару чи ресторану, не минуло б і двох хвилин, як хтось би вже викликав місцевих поліцейських чи паксівський військовий патруль. І вже при першому обшуку з’ясувалося би, що на мені немає хрестоформи, що я язичник у всесвіті заново народжених християн.
Я облизав губи і, відчуваючи, як бурчить у моєму животі, як болять руки від втоми та додаткової сили тяжіння, як навертаються на очі сльози від недосипу та безнадії, змахнув веслами й забрався геть від прибережного кафе, прямуючи вниз за течією, сподіваючись, що до наступного порталу не так уже й далеко.
І тут я повинен не піддатися на спокусу розповісти про всі дивовижі, що я побачив і почув, про незвичних людей, яких помітив і з якими стикнувся. Мені ще не доводилося бувати на такій велелюдній та забудованій планеті, як Луз, на такій одомашненій планеті. Я б залюбки й місяць витратив на те, щоби краще познайомитися з бурхливим життям Вулика, яке я тільки впівока побачив, пливучи каналом між бетонних стін.
Шість годин веслування вниз за течією лузійського каналу привели мене до довгоочікуваної наступної арки, я проплив під нею й опинився на Фройді[57] — метушливій та густозаселеній планеті, про яку майже нічого не знав і яку навряд чи спромігся би вирізнити без допомоги навігаційних файлів, що зберігалися в пам’яті мого комлоґа. Тут я нарешті виспався, заховавши свій каяк в п’ятиметровому колекторі, умостившись під клаптями промислового фібропласту, що заплуталися в дротяній загорожі.
Я спав цілий день і цілу ніч, стандартні, але оскільки доба на Фройді дорівнює тридцяти дев’яти стандартним годинам, наступну арку я відшукав ввечері тієї ж доби, за п’ять кілометрів нижче за течією, і відразу ж здійснив перехід.
З сонячної Фройди, населеної підданцями Пакса, котрі, схоже, приділяли багато уваги своєму барвистому, строкатому вбранню і полюбляли яскраві капелюхи, ріка винесла мене на Невермор-Дарма[58], з похмурими, видовбаними у скелях селищами та кам’яними фортецями над глибокими урвищами під вічно набурмосеним небом. Коли спустилася темрява, неверморську ніч раз у раз прочеркували смуги комет, вихоплюючи з темряви чорні тіла летючих істот, схожих на круків, але ближчих за своєю будовою до гігантських кажанів, ніж до птахів. Розпростерши шкірясті крила, істоти шугали над самісінькою водою.
Тут мене привітали з вервечки плотів плотогони, і я помахав їм у відповідь, не припиняючи щосили веслувати, прямуючи до смуги білої води, яка ледь не перевернула мій човник, випробовуючи не на жарт мої скромні навички каякера. Фортеці Невермора дивилися на мене згори очима-бійницями, а виття сирен підганяло вперед. Я веслував несамовито, щоби скоріше дістатися наступного порталу, а коли проплив під ним, опинився під спопеляючим пустельним сонцем на невеличкій, але дуже клопітливій планетці. Комлоґ повідомив, що зветься вона Вітус-Ґрей-Баліан-Б. Я вперше чув про таку планету, її не було навіть у старих зоряних атласах епохи Гегемонії, що їх моя бабуся скрізь возила із собою у своєму фургоні... а я за першої нагоди залюбки гортав їхні сторінки, присвічуючи собі «сяючою паличкою».
На шляху до Старої Землі нам з Енеєю й А. Беттіком доводилося мандрувати рікою Тетіс крізь пустельні планети — Хеврон та Нову Мекку, знелюднілі не знати з якої причини. В їхніх пустелях не було життя, їхні міста стояли покинутими. А тут, на Вітус-Ґрей-Баліані-Б, по боках ріки купчилися будиночки, схожі на саманні, і приблизно раз на кілометр траплялася гребля або шлюз, що відводили значну частину води, аби поливати зелені поля обабіч. Мені пощастило, що ріка тут слугувала головною вулицею та центральною транспортною магістраллю водночас, і ніхто не звернув уваги, як я виринув із затіненої плями під аркою старовинного порталу, заховавшись за масивною баржею. Я й далі мляво ворушив веслами, а навкруги мене вода аж кипіла від різноманітного річкового транспорту — ялики, плоти, баржі, буксири, електричні моторні човни, плавучі будиночки і навіть летючі електромагнітні судна, що рухалися над рікою на висоті три або чотири метри.
Гравітація тут була незначною, мабуть, на третину меншою від тієї, до якої я звик на Старій Землі та на Гіперіоні, відтак мені інколи здавалося, що, ударивши веслом, я можу здійняти свій каяк, і себе разом із ним, у повітря. Але натомість стовпа повітря тут на людину тиснуло сонце. Я відчував, як воно налягає на мене, наче гігантська спітніла долоня. Пропрацювавши веслом десь із півгодини, я висмоктав останні краплі з другої пляшки і зрозумів, що незабаром мені доведеться пристати до берега, щоби роздобути воду.
Можна було би припустити, що на планеті з меншою гравітацією люди поступово стануть довготелесими та сухорлявими, наче тички, на протилежність приземкуватим і широким, наче бодні, лузійцям. Але ж ні! Чи не всі чоловіки, жінки та діти, яких я бачив на берегах, були майже такими ж приземкуватими, як і мешканці Луза. Барвистий одяг робив натовп не менш мальовничим, ніж на Фройді, де місцеві у своєму строкатому вбранні взагалі скидалися на циркачів. Але тут кожна людина притримувалася якогось одного кольору — дуже чистого, яскравого. Я бачив людей у малинових обтислих комбінезонах, бачив плащі та пелерини небесно-блакитного кольору, сукні та костюми такого інтенсивного смарагдового відтінку, що аж очам було боляче... А ще бачив вишукані смарагдові капелюхи та шалики, довгі шлейфи з жовтого шифону та блискучі бурштинові тюрбани. Я помітив, що двері та віконниці на будиночках, а також на крамницях і тавернах також пофарбовані в ці крикливі кольори, і замислився над тим, що це може означати? Приналежність до касти? Політичні вподобання? Соціальний чи економічний статуси? Сигнал про спорідненість, духовну чи кровну? Та хай би що там не було, а я у своєму злинялому хакі у цьому натовпі аж ніяк не розчинюся.
Проте вибір у мене був невеликий: або зійти на берег, або померти від спраги. Проминувши черговий автоматичний шлюз, я підгріб до пірса, насилу прив’язав каяк, що стрибав на хвилях, наче шалений, бо повз нас щойно пройшла важка баржа, і попрямував до круглої споруди з саману та дерева, сподіваючись, що це — артезіанський колодязь. Я побачив кілька жінок у шафранових одежинах, які відходили від цієї штуковини з чимось, що могло бути глечиками з водою, і це упевнило мене, що я на правильному шляху. От у чому я не був впевнений, то це в тому, чи не порушу я якихось законів, кодексів, кастових устроїв, релігійних заповідей або місцевих звичаїв, якщо візьму й наберу води з цього джерела. Доки я пересувався рікою, мені не впала в око присутність Пакса: ні священиків у чорних рясах, ані поліцейських у стандартних червоних з чорним одностроях. Утім, це ще нічого не значило. Майже не залишилося світів, навіть загумінкових, до яких, як я дізнався від комлоґа, належав Вітус-Ґрей-Баліан-Б, де не було би відчутної присутності Пакса. Я непомітно переклав мисливський ніж у піхвах зі свого наплічника до задньої кишені штанів, сподіваючись, що під курткою він буде непомітний. Я гадав, що в разі чого зможу пробитися крізь натовп до свого човна, погрожуючи цією своєю зброєю. Але якщо з’явиться паксівський патруль із приголомшувачами чи флешетними пістолетами, моїй подорожі прийде край.
58
тут і далі алюзія на відомий вірш американського прозаїка і поета Едґара Аллана По (19.01.1809 — 07.10.1849) «Крук» (англ. The Raven). У центрі сюжету — ворон, який відвідує чоловіка під час його скорботи за померлою коханою дівчиною Еленор. Ворон промовляє тільки одне слово «Ніколи більше»