Трійця розділилася граційно, але рішуче. Дем Ріа взялася наповнювати шприц черговою порцією ультраморфію.
ЦЕЙ СОН ПОЧИНАВСЯ ТАК САМО, ЯК ПОПЕРЕДНІЙ — Я ШИРЯВ уночі над пустелею Аризони, дивлячись униз, де Енея і я пили чай та розмовляли на терасі її хижі. Але цього разу наша розмова вийшла далеко за межі спогаду про розмову, що відбувалася насправді.
— Як ти можеш бути вірусом? — запитував я дівчинку-підлітка, що сиділа навпроти мене. — Як може те, чому ти вчиш, становити загрозу для Пакса, такого величезного, такого могутнього?
Енея дивилася кудись далеко, в нічну пустелю, вдихаючи ніжний аромат нічних квітів. Вона не поглянула на мене і тоді, коли заговорила:
— Ти знаєш, де найбільше помилився дядько Мартін у своїх «Піснях», Роле?
— Ні, — сказав я.
За ці роки вона кілька разів казала мені про неточності, недомовки та хибні здогадки в цій поемі, і ще кілька помилок ми з нею виявили під час нашої подорожі на Стару Землю.
— Навіть двічі, — неголосно сказала вона. Десь далеко, у пустелі, крізь темряву прокричав сапсан. — По-перше, він повірив тому, що ТехноКорд сказав моєму батькові.
— Про те, що це ТехноКорд викрав Стару Землю?
— Про все, — відказала Енея. — Уммон брехав кібриду Джона Кітса.
— Навіщо? — запитав я. — Адже вони збиралися його хоч як знищити.
Дівчинка подивилася на мене.
— Але там була ще моя мати. І вона записувала їхню розмову, — зауважила вона. — І Корд знав, що вона все розповість старому поетові.
Я задумливо кивнув.
— А він вставить усе це як незаперечний факт до епічної поеми, яку пише, — сказав я. — Але навіщо їм було брехати про...
— Друга його помилка значно серйозніша, і її важче помітити, — продовжила дівчинка, перервавши мене, навіть не підвищуючи голосу. На північному та західному небокраї між горами ще трималася в повітрі слабка заграва. — Дядько Мартін вірив, що ТехноКорд — ворог людства.
Я відставив кухоль на кам’яну підлогу.
— А в чому тут помилка? — запитав я. — Хіба вони нам не вороги?
Дівчинка не відповіла, і я взявся загинати пальці:
— По-перше, «Пісні» кажуть, що за нападом на Гегемонію, що закінчився Падінням і знищенням порталів, насправді стояв Корд. Не Вигнанці, а Корд. Церква це заперечує, вона визнала винними Вигнанців. Ти хочеш сказати, що Церква має рацію, а старий поет неправий?
— Ні, — відказала Енея. — Напад підлаштував Корд.
— Мільярди загиблих, — сказав я, мало не бризкаючи слиною від обурення. — Гегемонія впала. Мережа знищена. Лінії «світло+» розірвані...
— ТехноКорд не розривав лінії «світло+», — неголосно промовила Енея.
— Добре, — сказав я, відсапуючись. — Це зробила таємнича сутність... скажімо, твої Леви, Тигри та Ведмеді. Але ж напад організував Корд!
Енея кивнула й налила собі ще чаю.
Я притис великий палець до долоні і взявся за вказівний.
— По-друге, хіба ТехноКорд не використовував портали як свого роду космічні п’явки, щоб висмоктувати енергію людських нейронних мереж для свого клятого проекту створення Абсолютного Інтелекту? Кожного разу, коли хтось телепортувався крізь портал, його... використовували... ці кляті автономні Штінти. Так чи ні?
— Так, — сказала Енея.
— По-третє, — сказав я, загнувши вказівний і беручись за середній палець, — в поемі є така собі Рахіль, дочка пілігрима Сола Вайнтрауба, яка повернулася з майбутнього разом із Гробницями часу, аби повідати, що прийде час, коли, — тут я змінив голос, бо процитував, — «остання битва гряне між Абсолютним Інтелектом, породженим Кордом, та людським духом». Це що, помилка?
— Ні, — сказала Енея.
— По-четверте, — сказав я, починаючи відчувати дурість цієї моєї демонстрації пальців, але надто розлючений, аби її припинити, — хіба Корд не зізнався твоєму батькові, що вони його створили... створили кібрид Джона Кітса... як пастку для — як там вони це назвали? — емпатійної складової людського Абсолютного Інтелекту[69], який має з’явитися колись у майбутньому?
— Так вони й сказали, — погодилася Енея, відсьорбуючи чай. Здавалося, її розважала наша розмова. Це розлютило мене ще сильніше.
— По-п’яте, — сказав я і зігнув мізинець, тож моя права рука була тепер стиснута в кулак. — Хіба це не Корд разом із Паксом чи, чорт забирай, Корд, що наказав Паксу... хіба це не він намагався спіймати і вбити тебе на Гіперіоні, на Ренесанс-Векторі, на Божегаї... пів спірального рукава гнався за тобою?
— Так, — спокійно сказала вона.
— А хіба це не Корд, — вигукнув я, забувши загинати пальці, забувши, що ми обговорюємо помилки старого поета, — створив ту жінку... потвору... що наставила на Божегаї пасток, які коштували бідному А. Беттікові відтятої руки, і твою голову збиралася сунути собі в торбу, і так і зробила би, якби не втрутився Ктир? — Я навіть труснув кулаком, так оскаженів. — Чи це не довбаний Корд намагався і мене вбити разом із тобою, а можливо, і вб’є нас, якщо у нас вистачить дурості повернутися до паксівської імперії?
Енея кивнула.
Я важко дихав, наче пробіг стометрівку.
— Що ж тоді? — по-дурному запитав я, розтискаючи кулак.
Енея торкнулася мого коліна. Як завжди, я відчув, як моїм тілом пробіг електричний струм.
— Роле, я не казала, що Корд не зробив нічого лихого. Я сказала тільки, що дядечко Мартін помилився, зобразивши його ворогом людства.
— Але якщо всі ці факти правдиві, — я похитав головою, не знаючи, що й сказати.
— Елементи Корду скоїли напад на Мережу напередодні Падіння, — сказала Енея. — Завдяки візитові мого батька до Уммона нам відомо, що Корд не мав згоди щодо багатьох своїх рішень.
— Але... — почав я.
Енея підняла руку, і я замовк.
— Вони використовували наші нейромережі для свого проекту створення Абсінта, — сказала вона, — але у нас немає доказів, що це шкодило людям.
У мене просто щелепа відпала, коли я почув це. Від самої думки про те, що ці кляті Штінти використовують людські мізки замість нейронних бульбашок у своєму довбаному проекті, мені блювати хотілося.
— Вони не мали жодного права! — вибухнув я.
— Звісно, ні, — сказала Енея. — Вони мали спитати дозволу. І що б ти відповів?
— Порадив би їм відтрахати себе в дупу! — випалив я, хоч і розумів, наскільки абсурдно адресувати таку пораду Штінтам.
Енея знову посміхнулася.
— А ти міг би пригадати, що ми застосовували їхню розумову енергію у власних цілях понад тисячу років. Гадаю, ми не питали дозволу у їхніх пращурів, коли створювали перший силіконовий Штінт... чи першу магнітну бульбашку, чи сутності на базі ДНК.
Я сердито змахнув рукою.
— Це геть інша річ!
— Звісно, — сказала Енея. — Частина Штінтів, ті, що звуться Абсолютами, створювали проблеми для людства в минулому і створюватимуть у майбутньому — і намагалися вбити тебе й мене теж вони, — але вони лише частина Корду.
Я похитав головою.
— Не розумію, мала, — сказав я вже лагідніше. — Чи ти насправді намагаєшся сказати, що є хороші Штінти й погані Штінти? Хіба ти забула, що вони виношували плани знищити людську расу? І що вони можуть це зробити, якщо вирішать, що ми їм заважаємо? Як на мене, це робить їх ворогами людства, сто відсотків.
Знову торкнувшись мого коліна, Енея серйозно подивилася на мене.
— А ти не забувай, Роле, що людство також підійшло впритул до знищення людської раси. Капіталісти та комуністи були готові висадити Землю в повітря, коли це була єдина планета, на якій ми існували. І заради чого?
— Це так, — сказав я невпевнено, — але...
— А Церква готується знищити Вигнанців, от саме зараз, коли ми з тобою розмовляємо. Це геноцид... у масштабах, яких наша раса ще не бачила.
— Церква... і багато хто ще... не вважають Вигнанців людськими істотами, — заперечив я.
— Маячня! — пирхнула Енея. — Звісно, вони люди. Вони мають спільний початок із людством Старої Землі. Так само, як і Штінти Технокорду. Усі три раси є сиротами бурі[70].
69
емпатійний, емпатія; емпатія
70
Можливо, алюзія на відому стрічку німого кіно «Сироти бурі»