— Ми знали, що в цій скалі їхній пологовий будинок, отче... Знали... це кожен знає... що Вигнанці, навіть ті, хто пустили машини до своєї крові та клітин, ті, в кому й на вигляд не залишилося нічого людського... не навчилися робити так, щоб їхні жінки виношували та народжували дітей при повній невагомості та жорсткій радіації. Ми знали, отче, що це їхня пологова скеля, коли висаджувались на цей клятий астероїд... перепрошую, отче...
Де Сойя мовчав.
— Але, отче... ці печерки були наче людські оселі... ліжка, і кімнатки, і екрани для відео, і кухоньки... ми не звикли думати, що у Вигнанців можуть бути такі оселі, отче. Але в більшості печер були...
— ...ясла, — сказав отець-капітан де Сойя.
— Еге ж, сер. Ясла. Крихітні ліжечка, а в них крихітні дитинчата... не монстри-Вигнанці, отче, не ті бліді, блискучі істоти, з якими ми билися, не ті кляті янголи Люцифера з крилами, розкинутими на сотні кілометрів під зоряним світлом... просто... немовлята. Сотні, отче. Тисячі. Печера за печерою. Більшість із кімнат уже розгерметизувалися, і малі померли, де лежали. Деяких розірвало декомпресією, але більшість були надто туго сповиті для цього. Деякі кімнати ще лишалися герметичними, отче. Ми висаджували двері. Матері... жінки в халатах... вагітні жінки, з волоссям, що літало у них над головою при силі тяжіння одна десята g... Вони намагалися кусати й дряпати нас, отче... Ми не звертали на них уваги, і їх виносило в космос потоком повітря... а інші задихалися та помирали на місці... але деякі немовлята... десятки немовлят, отче... вони були в таких пластикових боксах для дихання...
— ...в інкубаторах, — сказав отець-капітан де Сойя.
— Еге ж, — прошепотів сержант Ґреґоріус, наче втомившись говорити. — Ми запитали вказівки променевим каналом: що нам з ними робити? З десятками, з сотнями немовлят Вигнанців у цих інкубаторах? І командувач Барнес-Авне наказала...
— ...продовжувати, — прошепотів отець-капітан де Сойя.
— Еге ж, сер... отож ми...
— Виконали наказ, сержанте.
— Отож ми витратили останні свої гранати в цих яслах, отче. А коли плазмові гранати закінчилися, ми вдарили по інкубаторах з ланцетників. Кімната за кімнатою, печера за печерою. Пластик плавився навколо дитинчат, ковдрочки спалахували. У тих боксах, очевидно, був чистий кисень, отче, бо вони часто-густо самі вибухали, наче гранати... ми мусили активувати свої захисні поля, отче, та навіть тоді... я потім дві години відчищав броню на скафандрі... але більшість інкубаторів не вибухнула, отче, вони просто спалахували, наче сухі поліна, наче смолоскипи, і все, що було в них, горіло яскравим полум’ям, мов у печі... На той час в усіх кімнатах, в усіх печерах був уже вакуум, але бокси... ці малі інкубатори... ще мали в собі повітря, коли горіли... і ми вимкнули наші зовнішні навушники, сер... всі вимкнули. Але якимось чином ми однаково чули плач і крики... попри силові поля й попри шоломи. Я й наразі чую їх, отче...
— Сержанте, — промовив де Сойя, голосно й чітко, командирським голосом.
— Так, сер?
— Ви виконували наказ, сержанте. Ми всі виконували накази. Його Святість давно вже визначив своїм декретом, що Вигнанці втратили людську природу, зробивши вибір на користь наноелементів, запустивши їх у свою кров, удавшись до мутацій своїх хромосом...
— Але крики, сер...
— Сержанте... Ватіканський Собор та Папа постановили, що цей Хрестовий похід є необхідним для того, аби врятувати людство від загрози Вигнанців. Ви мали наказ. Ви його виконували. Ми солдати.
— Еге ж, сер, — пошепки озвався сержант із темряви.
— Зараз ми не маємо часу, сержанте. Поговоримо про це пізніше. А зараз я накладаю на вас покуту — не за те, що ви діяли як солдат і виконували наказ, а за те, що ви піддали наказ сумніву. П’ятдесят разів прокажете «Богородицю», сержанте, і сто разів «Отче наш». І я хочу, щоб ви молилися... наполегливо молилися, щоб зрозуміти.
— Еге ж, отче.
— Тепер прокажіть покаянну молитву... швидко...
Почувши крізь сітку шепіт, отець-капітан де Сойя підняв руку в жесті благословення, відпускаючи гріхи: «Ego te absolvo...»
Через вісім хвилин отець-капітан і вся команда лежали на своїх протиперевантажувальних кушетках у воскресальних яслах, а «Рафаїл» ввімкнув двигуни, миттєво перемістивши їх до наступної цілі, планетної системи Мамона, ціною жахливої смерті та повільного, болісного відродження.
ВЕЛИКИЙ ІНКВІЗИТОР ПОМЕР І ПІШОВ ДО ПЕКЛА.
Він помер і воскрес лише вдруге, й обидва рази це йому геть не сподобалося. А Марс був пеклом.
Джон Доменіко кардинал Мустафа та його почет із двадцяти одного службовця Священної Канцелярії та його особистих охоронців і, звісно ж, його незамінного помічника отця Фарелла прибули до системи Старої Землі на новому зорельоті-Архангелі «Джибріль»[74] й отримали аж чотири доби на те, щоб отямитися після воскресіння, фізично й ментально, перш ніж розпочати діяти безпосередньо на поверхні Марса. Великий Інквізитор отримав достатньо письмової та усної інформації про червону планету, аби у нього склалося неспростовне переконання, що Марс — це і є Пекло.
— Насправді, Ваша Превелебносте, — зауважив отець Фарелл, уперше почувши від Великого Інквізитора висновок щодо Марса й пекла, — з описом пекла краще збігається інша планета з цієї системи... Венера. Там усе кипить, тиск страшенний, озера розплавленого металу, урагани дмуть зі швидкістю ракети...
— Стули пельку, — відповів Великий Інквізитор, втомлено змахнувшй рукою.
Марс — перша позаземна колонія людства, попри те, що за шкалою Сольмева рейтинг її дорівнював лише 2,5; перша спроба тераформування — і перший провал тераформування; світ, який оминали десятою дорогою після загибелі Землі в чорній дірі — і через те, що було винайдено рушії Гокінґа, і через імперативи Гїджри, і через те, що ніхто не бажав жити на кулі, складеній із заіржавілої вічної мерзлоти, коли Галактика пропонувала на вибір майже безкінечну кількість планет гарніших, здоровіших, привітніших.
Упродовж віків після загибелі Старої Землі Марс був такою застійною тихою заводдю, що за часів Усемережжя тут навіть не зводилися портали. Пустельна планета, цікава хіба безхатченкам Нової Палестини (Мустафа зі здивуванням дізнався, що легендарний полковник Федман Кассад народився тут, в одному з таборів палестинських біженців) та дзен-християнам, які поверталися до рівнини Еллада[75], аби відродити вчення магістра Шредера. Років сто здавалося, що розпочатий гігантський проект із тераформування відбудеться — мертві моря перетворилися на живі, коли велетенські кратери наповнилися водою, а береги ріки Маринера[76] вкрилися цілими лісами циклоїдних папоротей. Але настав період регресу, кошти на боротьбу з ентропією припинили надходити, а тоді прийшов новий льодовиковий період, на шістдесят тисяч років.
У часи найвищого розквіту цивілізації Всемережжя зусиллями військового крила Гегемонії, Збройними силами, на червоній планеті було встановлено портали, а надра Гори Олімп, величезного вулкана, були зрешечені, наче стільниками, приміщеннями Командної військової школи «Олімп». Для Збройних сил ізольованість Марса від товарообігу та культурного життя Всемережжя не була перешкодою, і планета залишалася військовою базою аж до Падіння. У наступному за Падінням сторіччі залишки ЗС перетворилися на зловісну військову диктатуру, створивши так звану Марсіанську Військову машину. Диктатура ця дотяглася аж до планетних систем Центавра й Тау Кита і могла би стати тим центром, навколо якого викристалізувалася б друга міжзоряна імперія, якби на сцені не з’явився Пакс. Пакс швидко підкорив марсіанський флот, загнав Військову машину назад у планетну систему Старої Землі, змусивши розжалуваних полководців переховуватися між руїнами військових орбітальних баз та в старих тунелях під вулканом Олімп. Військові бази Пакса розташувалися на поясі астероїдів та на супутниках Юпітера, а з часом на умиротворений Марс висадилися місіонери й прибув губернатор від Пакса.
А втім, на планеті кольору іржі не було кого навертати й не було ким управляти. Повітря на Марсі стало розрідженим і холодним, пограбовані міста стояли покинутими, повернулися самуми, пилові бурі, що вільно задували від полюса до полюса, крижаними пустелями гуляли моровиці, бубонна та легенева чума, проріджуючи й без того нечисленні ватаги кочівників — усе, що лишилося від шляхетної раси марсіан, а на місці колишніх яблуневих садів та ланів, де збирали врожаї ягід бредберії, лише де-не-де стирчали колючі опунції.
74
Джибріль 
— могутність Бога) — ангел, що відповідає за передачу одкровень Аллаха пророкам. Відповідає біблійному архангелу Гавриїлу.
75
рівнина, також западина Еллада
76
Долини Маринера, або Долини Маринер