— Три тіла, сер, — відказав полковник Вінара, не бажаючи помічати сигналів свого начальника. Він знову звірився з базою даних. — Один із наших екранольотів упав біля Кероа Тамбат, і лікар... секундочку... лікар Моліна... вирушила вниз каналом разом із місіонером надати допомогу пораненим.
— Яким до дідька боком це стосується справи, полковнику? — вибухнув Солжников. — Ці офіцери шукають дівчинку, чоловіка, якому ще немає тридцяти, і андроїда!
— Так, сер, — промовив Вінара, відірвавшись від свого комлоґа. — Але лікар Моліна повідомила рацією, що вона надала допомогу хворому чужепланетянину в Лок Чайльд Ламонді. Ми припустили, що це четвертий утікач...
Радамант Немез так швидко зробила крок уперед, що генерал Солжников мимоволі здригнувся. У спритних рухах цієї жінки було щось нелюдське.
— Де знаходиться Лок Чайльд Ламонд? — різко запитала вона.
— Це одне із селищ на березі каналу, приблизно за вісімдесят кілометрів на південь звідси, — відповів Солжников. Він докірливо звернувся до полковника Вінари, так наче весь цей клопіт стався через нього. — Коли вони доправлять сюди цього затриманого?
— Завтра вранці, сер. Евакуаційний екраноліт забере команду в Кероа Тамбат о шостій ранку і зробить зупинку в... — Полковник замовк, оскільки всі чотири офіцери Шляхетної гвардії розвернулися на каблуках і попрямували до дверей.
Немез призупинилася тільки, щоби наказати:
— Генерале, звільніть небо, звідси аж до цього Лок Чайльд Ламонда. Ми вилітаємо на нашому катері.
— Але це зайве, — стрепенувся генерал, підхоплюючись з-за свого столу. — Цей приблуда перебуває під арештом, його доправлять... зачекайте!
Чотири офіцери Шляхетної гвардії простукали підборами по сходинках і найкоротшим шляхом перетнули гудронове покриття, прямуючи до свого спускового апарата. Солжников вискочив на злітну смугу, гукаючи їм услід:
— Польоти спускових катерів в атмосфері заборонені, дозволяється тільки посадка в Бомбасіно! Зачекайте! Ми вишлемо по нього свій екраноліт! Послухайте! Цей утікач точно не з ваших... він під охороною... стійте!
Четвірка, не зупиняючись ані на мить, дісталася спускового апарата, викликала трап і зникла всередині. Завили сирени, персонал бази побіг в укриття, а важкий катер ввімкнув рушії, перемкнув їх на режим електромагнітного поля і, прискорюючись, полетів крізь периметр космопорту далі, на південь.
— Срань Господня! — прошепотів генерал Солжников.
— Перепрошую, сер? — промовив полковник Вінара.
Солжников подивився на нього так, наче хотів спопелити поглядом.
— Відправити два бойових екранольоти, негайно... ні, три. І щоби на борту кожного був загін морських піхотинців. Це наша територія, і я не хочу, щоби ці плюгаві сцикуни зі Шляхетної гвардії чинили тут, що їм заманеться. Без нашого дозволу. Наші екранольоти мають дістатися туди першими і взяти того довбаного босяка під варту... під нашу варту... навіть якщо для цього доведеться скалічити всіх аборигенів звідси й до Лок Чайльд Ламонда. Ясно, полковнику?
Вінара міг тільки витріщатися на свого начальника.
— Виконувати! — загорлав генерал Солжников.
Полковник Вінара рвонув виконувати наказ.
10
Ніч тяглася довго, так само як і день, що прийшов їй на зміну. Я не спав ані хвилини, звиваючись від болю, і раз у раз курсував між ліжком і туалетною кабінкою, тягаючи за собою крапельницю. Сеча виходила погано, біль був страшенний, але я робив нові й нові спроби, з надією вдивляючись у фільтр, крізь який я мав дзюрити, сподіваючись побачити нарешті той камінь, що мене вбиває. Ближче до полудня камінь вийшов.
Хвилину я витріщався на нього, не вірячи власним очам. Останні півгодини боліло менше, тільки відлуння справжнього болю в паху й спині, але дивлячись на крихітний червонястий камінець у конусі фільтра — трохи більший за піщинку, але менший за найдрібнішу гальку, — я не міг повірити, що ця крихта могла багато годин поспіль спричиняти такі страждання.
— А ти повір, — сказала Енея, сидячи на краєчку ванни й спостерігаючи, як я обсмикую на собі піжаму. — У житті так часто буває: найбільший біль спричиняють найменші речі.
— Так, — погодився я. Я розумів затуманеною головою, що Енеї тут немає, бо я ніколи не став би пісяти у чиїйсь присутності, а надто у присутності цієї дівчинки. Це була галюцинація; я весь час марив Енеєю, починаючи з першої ін’єкції ультраморфію.
— Вітаю, — сказала галюцинація Енеї. Усмішка її здавалася досить реальною — трохи пустотлива, трохи насмішкувата, все як зазвичай, ще й правий кутик рота піднявся догори, як завжди. Я бачив, що на ній зелені бавовняні штани та біла сорочка, у яких вона полюбляла працювати в спеку. Але я також бачив і зливальницю, і рушники на стіні — бачив крізь неї.
— Дякую, — сказав я й зачовгав назад, до ліжка. Я ще не йняв віри, що біль не повернеться. Лікар Моліна казала, що каменів може бути й кілька.
Енея зникла, а до кімнати увійшли Дем Ріа, Дем Лоа та вартовий.
— Чудово! — вигукнула Дем Ріа.
— Ми радіємо за вас, — сказала Дем Лоа. — Ми сподівалися, що вам не доведеться лягати в шпиталь на операцію.
— Давай сюди свою праву руку, — рявкнув поліцейський.
Він пристебнув мене кайданками до латунного бильця ліжка.
— Хіба мене заарештовано? — запитав я нетвердим ще голосом.
— Уже давно, — хмикнув він. Під візором шолома його чорна шкіра блищала від поту. — Екраноліт забере тебе завтра вранці. Не хочу, щоби ти пропустив цю подорож. — Він вийшов з будинку й зайняв своє місце в затінку пляшкового дерева[79].
— Ох, — зітхнула Дем Лоа, торкнувшися мого прикрашеного кайданками зап’ястка, — нам дуже шкода, Роле Ендіміон.
— Ви тут ні до чого, — вимовив я, почуваючись страшенно втомленим, найімовірніше, через ліки, якими мене кололи. Мій язик не хотів мене слухатися. — Ви були неймовірно люб’язні. Зробили мені стільки добра. — Тільки залишки болю, що помалу розчинялися, утримували мене, від того, щоби негайно заснути.
— Отець Кліфтон хоче навідати вас і поговорити з вами. Ви згодні?
На ту хвилину навіть павуки-щури[80], що взялися би кусати мене за пальці ніг, здалися би мені значно бажанішим товариством, ніж місіонер-священик.
— Звісно, — відповів я. — Чом би й ні?
ОТЕЦЬ КЛІФТОН ВИЯВИВСЯ МОЛОДШИМ ЗА МЕНЕ ПУХКЕНЬКИМ коротуном — але все ж таки не таким низеньким, як Дем Ріа, Дем Лоа чи будь-хто з місцевих. Він був ще й гладуном, і світле, кольору піску волосся, що вже починало рідіти, спадало на його привітне схвильоване обличчя. Я вже зустрічав людей цього типу. Коли я служив у місцевій гвардії, там був капелан, трохи схожий на отця Кліфтона — серйозний, переважно неагресивний, такий собі мамин мізинчик, який, може, й у священики подався, щоби ніколи не дорослішати й не відповідати за себе по-справжньому. Бабуся колись звернула мою увагу на те, що священики різних церков у різних селищах навколо болотистих низовин, якими ми кочували на Гіперіоні, схожі одне на одного своєю дитячою поведінкою: їм подобається, щоби їх обожнювали їхні парафіяни, а надто матері родин, і взагалі, жінки будь-якого віку. З дорослими чоловіками у них такого порозуміння ніколи не буває. Я не думаю, що моя бабуся відрізнялася антиклерикалізмом, хоча вона й відмовилася прийняти хрестоформу; ні, вона просто розважалася тим, що помітила цю тенденцію у великій та могутній паксівській імперії.
Отець Кліфтон розпочав зі мною теологічний диспут.
Гадаю, саме це змусило мене застогнати, але добрий пастор, очевидно, сприйняв це як прояв моєї хвороби, бо нахилився до мене, поплескав мене по руці і промурмотів:
— Ну, ну, сину мій...
Я вже сказав, що він був років на п’ять чи шість молодший за мене?
— Роле... я можу так до тебе звертатися?
— Звісно, отче. — Я заплющив очі, наче засинав.
— Якої ти думки про Церкву, Роле?
Не розтуляючи повік, я пустив очі під лоба.
— Про Церкву, отче?
79
Можливо, йдеться про рослину Сейба розкішна
80
павуки-щури, або щури-павуки (англ. Rat-Spiders) — фантастичні істоти, присутні в циклі науково-фантастичних романів американського письменника Девіда Марка Вебера