Отець Кліфтон мовчки чекав на відповідь.
Я знизав плечима. Сказати точніше, спробував знизати, бо це не так просто зробити, коли одна рука прикута до бильця ліжка у тебе за головою, а в іншу руку встромлена голка крапельниці.
Отець Кліфтон, схоже, розшифрував мій незграбний порух.
— Тобто, ти байдужий до Церкви?
«Наскільки можна бути байдужим до установи, що намагалася мене схопити, а то й вколошкати», — подумав я.
Вголос я сказав:
— Не те, що байдужий, отче... Просто останнім часом Церква була не дуже доречною у моєму житті... з різних причин.
Одна з білястих брів місіонера запитально вигнулася.
— Отакої, Роле... Церква має різноманітні прояви... не всі з них бездоганні, не стану сперечатися... але я не можу повірити, що Церкву можна звинуватити в недоречності.
Я хотів було ще раз знизати плечима, але вирішив, що однієї невдалої спроби досить.
— Я розумію, що ви хочете сказати, — відказав я, сподіваючись, що розмову закінчено.
Отець Кліфтон нахилився ще ближче, упершись ліктями в коліна і склавши долоні перед собою, але не для того, щоби молитися, а щоб урезонити мене й переконати.
— Роле, ти знаєш, що завтра вранці тебе доправлять на базу в Бомбасіно.
Я кивнув. Голова моя була вільна, я міг нею ворушити.
— Ти знаєш, що за дезертирство з Флоту Пакса або Торговельної Гільдії карають смертю?
— Еге ж, — сказав я, — але тільки після справедливого суду.
Отець Кліфтон і вухом не повів на мій сарказм. Зморшки над його бровами свідчили тільки, що він стурбований — я не був упевнений, чим саме: моєю долею, чи моєю душею. Можливо, обома.
— Для християн, — почав він, на мить зупинившись, — для християн така страта є покаранням, що викликає певний дискомфорт... можливо, навіть миттєвий жах... але потім вони виправляють свій шлях і продовжують жити. Для тебе ж...
— Небуття, — сказав я, закінчуючи фразу замість нього. — Великий Пшик. Вічна Темрява. Піду хробакам на поживу.
Отець Кліфтон не хотів жартувати.
— Цього не має статися, сину мій.
Я зітхнув і подивився у вікно. На планеті Вітус-Ґрей-Баліан-Б стояв полудень. Сонячне світло тут було не таким, як на інших планетах, де мені довелося побувати з короткочасними, але напруженими візитами — Гіперіоні, Старій Землі, Морі Безкрайому тощо. Але різниця була настільки невловима, що я навіть не зміг би описати, яке саме тут сонячне світло. Прекрасне. В цьому не було жодного сумніву. Я поглянув на сапфірове небо з мазками фіолетових хмарин, на золоті сонячні плями на рожевому самані та дерев’яному підвіконні, прислухався до гамору дітлашні, що бавилася десь на вулиці, до ледь чутних голосів Сес Амбре та її хворого братика Біна, що розмовляли між собою, до раптового вибуху дитячого сміху, і запитав себе: «Втратити все це назавжди?»
І голос Енеї з моєї галюцинації відповів мені:
— Втрачати все це назавжди і є суттю людського життя, коханий.
Отець Кліфтон прокашлявся.
— Ти колись чув про парі Паскаля[81], Роле?
— Так.
— Чув? — У голосі отця Кліфтона чулося здивування. Мені здалося, що я збив його із запланованої стратегії ведення диспуту. — В такому разі ти маєш знати, який сенс у тому, щоби вчинити правильно, — промовив він невпевнено.
Я знову зітхнув. Біль був тепер рівним, без припливних хвиль, що накривали мене з головою впродовж кількох останніх днів. Я пригадав, як уперше почув про парі Паскаля від бабусі, коли був ще хлопчиком, і як пізніше дискутував на цю тему з Енеєю посеред сутінків, що опускалися на Аризону, і як, урешті-решт, відшукав у багатющій бібліотеці Талієсін-Веста паскалівські «Думки».
— Паскаль був математиком, — продовжував отець Кліфтон, — він жив в епоху до Гіджри... середина вісімнадцятого сторіччя, здається...
— Насправді він жив в середині сімнадцятого, — зауважив я, — якщо я не помиляюсь, з 1623 по 1662 рік. — Щодо дат я трохи блефував. Я наводив ці дати з голови, і начебто пригадав правильно... але голову на відтин я би не дав. Я й сторіччя запам’ятав тільки тому, що ми з Енеєю якось узимку чи не два тижні обговорювали Просвітництво[82] та його вплив на людську особистість і суспільство ще до Гіджри й до Пакса.
— Так, — сказав отець Кліфтон, — але не так важливо, коли саме він жив; важливе його так зване парі. Подумай, Роле, на одній шальці терезів — шанс воскресіння, безсмертя, вічність на небесах, світло вчення Христа. На іншій шальці — ...як ти це назвав?
— Великий Пшик, — сказав я. — Небуття.
— Гірше за небуття, — промовив юний священик з глибоким переконанням. — «Небуття» означає ніщо. Сон без сновидінь. Але Паскаль зрозумів, що відмова визнати спокуту Христом людських гріхів — це значно гірше. Це вічне розкаяння... без можливості виправити помилку... це безкінечний сум.
— А пекло? — запитав я. — Вічна кара?
Отець Кліфтон стиснув руки. Очевидно, цей аспект дискусії його напружував.
— Можливо, — сказав він. — Але навіть якщо пекло — це лишень вічне усвідомлення втрачених можливостей... навіщо ризикувати? Паскаль зрозумів, що якщо Церква помиляється, той, хто вступить на шлях надії, яку вона пропонує, нічого не втратить. А якщо вона має рацію...
Я посміхнувся.
— Це трохи цинічна точка зору, хіба ні, отче?
Бляклі очі священика зустрілися з моїми.
— Це не так цинічно, як безглуздо йти на смерть, Роле. Коли замість цього ти маєш можливість визнати Христа своїм Господом і робити добрі справи для інших людей, служити своєму суспільству, своїм братам та сестрам во Христі, і при цьому зберегти своє фізичне життя і свою безсмертну душу.
Я кивнув, а помовчавши хвилину, зауважив:
— Можливо, уся справа в часі, у якому він жив.
Отець Кліфтон кліпнув очима, не розуміючи мене.
— Я маю на увазі Блейза Паскаля, — пояснив я. — Він жив в епоху інтелектуальної революції, рівних якій не знало людство. Коперник, Кеплер і їхня братія розгорнули всесвіт, і він збільшився в тисячі разів... Уявіть собі, отче, Сонце зробилося... просто сонцем. Все перемістилося, відійшло вбік, припинило бути центром. Паскаль сказав одного разу: «Вічне мовчання цих нескінченних просторів жахає мене»[83].
Отець Кліфтон нахилився ще ближче. Я чув, як від його чисто виголеної шкіри віє милом та пінкою для гоління.
— Це ще один резон, аби задуматися над мудрістю його парі, Роле.
Я змигнув, відчуваючи бажання відсунутися подалі від рожевого, чистого, круглого, наче місячна повня, обличчя. Я знав, що від мене повинно тхнути потом, болем і страхом.
Зуби я не чистив з позаминулої доби.
— Навряд чи я захочу битися об заклад, якщо доведеться мати справу з Церквою, яка настільки втратила сором, що вимагає покори як плату за спасіння життя чиєїсь дитини, — сказав я.
Отець Кліфтон відсахнувся, наче я дав йому ляпаса. Його світла шкіра побуряковіла. Він підвівся і поплескав мене по руці.
— Тобі треба поспати. Ми ще поговоримо завтра, поки тебе не заберуть.
Але часу до завтра у мене не лишалося. Якби я знаходився цієї миті надворі й спостерігав за відповідним квадрантом надвечірнього небосхилу, то побачив би, як кобальтову небесну сферу прошкрябала вогняна риска. Це спусковий апарат із Немез на борту заходив на посадку над базою Пакса в Бомбасіно.
Отець Кліфтон пішов, і я заснув.
Я БАЧИВ СЕБЕ З ЕНЕЄЮ, ЯК МИ СИДИМО НА ТЕРАСІ її хатинки, огорнутої пустельною ніччю, і продовжуємо нашу розмову.
— Я вже бачив цей сон раніше, — сказав я, озираючись навкруги та торкаючись кам’яної кладки під парусиновим піддашшям. Камінь ще зберігав частку денного жару.
— Звісно, — відповіла Енея, присьорбуючи з горнятка свіжозаварений чай.
— Ти збиралася відкрити мені секрет, що саме робить тебе месією, — почув я власний голос. — Що робить тебе «ланкою між світами», про яку казав Уммон.
— Добре, — відказала моя мала приятелька, знову кивнувши, — але спочатку ти скажи мені: ти вважаєш, що твоя відповідь отцю Кліфтону була адекватною?
81
парі Паскаля — запропонований математиком і філософом Блейзом Паскалем
82
Просвітництво — ідейна течія, яка відображала антиабсолютистський настрій освіченої частини населення у 2-й пол. XVII — XVIII ст. Представники цієї течії вважали метою суспільства людське щастя, а шляхом до нього — переустрій суспільства відповідно до принципів, продиктованих розумом.