Хлопчиком я багато разів бачив грозу на болотах Гіперіона. На Старій Землі ми з Енеєю й А. Беттіком часто сиділи ввечері на терасі та спостерігали за грозами, що лютували в горах на півночі. Але я був не готовий побачити те, що бачив наразі.
Глибини, як я їх охрестив, дотепер були чорною підлогою, неймовірно віддаленим натяком на жахливий тиск і ще жахливіші температури. Але тепер ці глибини ожили й наповнилися спалахами блискавок, розрядами, які перетинали весь виднокіл, наче ланцюг ядерних бомб, що вибухають одна за одною. Я уявив собі, що піді мною півкуля, забудована містами, і їх із жахливим гуркотом змітає одне за одним лавина світла. Я вчепився в борти каяка й спробував заспокоїтися, нагадуючи собі, що ці грози бушують на сотні кілометрів нижче мене.
Блискавки дісталися веж із дощових хмар. Пронизливо білі спалахи зливалися з кольоровим мерехтінням північного сяйва. Інфразвуковий гуркіт грому переходив у гуркіт чутний, що спочатку трохи насторожував, а тоді жахав до нестями. Каяк та вітрило над ним засмикалися, загойдалися, то трнаючи у повітряні ями, то підскакуючи догори на термальних колонах[92]. Вчепившись щосили в борти, я звернувся до Бога з благанням перенести мене куди завгодно, але геть із цієї планети.
Тут електричні розряди почали бити між купами хмар.
З допомогою комлоґа я оцінив масштаби цієї планети: атмосферний шар у десятки тисяч кілометрів завтовшки, горизонт на такій відстані, що я легко міг би розмістити десятки Старих Земель чи Гіперіонів між собою та лінією, за яку сідало тутешнє сонце. Але остаточно переконали мене в тому, що ця планета створена для богів і гігантів, а не для людських істот, саме ці стріли блискавок.
Вони були ширшими за Міссісіпі та довшими за Амазонку. Я бачив ці ріки, а тепер я бачив ці блискавки. Я знаю, що кажу.
Я скулився в тісному кокпіті, наче це могло мене врятувати, якщо одна з цих стріл поцілить у мій летючий каяк. Волосся на руках гороїжилося, а шиєю та головою наче щось переповзало — це звивалося моє волосся, немов розтривожене зміїне кубло. Екран комлоґа тривожно спалахував. Мабуть, він також і кричав щось, звертаючись до мене, але в цьому вирі я не почув би навіть залп із лазерної гармати за десять сантиметрів від моїх вух. Парасейл перекосився й розірвався в місцях кріплення, бо хвилі гарячого повітря та вакуумні діри колошматили нас неймовірно. Одна із блискавок осліпила мене і хвилею гарячого повітря поставила мій каяк сторчма, так що парасейл опинився піді мною. Я був певний, що стояки не витримають, каяк і я заплутаємося в стропах, а тоді стрімко падатимемо впродовж хвилин... годин... доки тиск та жар покладуть край моєму лементуванню.
Каяк хитнувся назад, ще раз назад, тоді продовжив свій літ, розгойдуючись, наче оскаженілий маятник, — але під парасейлом.
Крім грозової бурі, що бушувала піді мною, крім ланцюгів вибухів, що пробігали вежами з хмар від підніжжя й до верхівки, крім гігантських блискавок, що оперізували купи хмар, наче нейронні мережі у знавіснілому мозку, зненацька простір навколо мене прошили ще й чоткові блискавки, а тоді із хмар почали випливати ще й зграї кульових блискавок. Вони неспішно переміщалися в чорному просторі, крізь який летів мій каяк.
Я спостерігав зблизька за однією із таких куль, що пропливала лише метрів за сто нижче від мене: поверхня її ледь-ледь брижилася, а розмірами вона була як невеличкий астероїд й скидалася на електричний місяць уповні. Не можу передати звуки, які вона видавала, але тієї миті мені пригадалася пожежа, яку мені довелося бачити на торф’яних болотах Аквіли, торнадо, що пронісся над нашим караваном, коли мені було п’ять років, а ще плазмові гранати, що вибухали чергами на великому блакитному глетчері на Крижаному Пазурі. Але навіть складені докупи, ці спогади не могли передати вибухову енергію цієї кулі, що прокотилася під днищем каяка — так іще валун із блакитного та золотого світла котився би з невидимої гори.
Гроза шаленіла ще вісім годин. Ще вісім годин тривала ніч. Я здався першим. Останні акти я проспав. Коли прокинувся, майже оглухлий, у мене перед очима ще стояли нічні кошмари з блискавками та гуркотом, мене пробивав дрож, я страждав від спраги й хотів сцяти. Для цього треба було опуститися на коліна, а я боявся випасти за борт. Тим часом ранкове світло почало барвити тильний бік стовпів із хмар, що прийшли на заміну нічним колонадам. Сонце сходило не так барвисто, як сідало: сліпучо-білий та золотий кольори неспішно скотилися з перистої стелі, ринули вздовж мінливих бокових поверхонь купчастих та дощових хмар, докотилися і до того рівня, де я сидів у своєму каяку, тремтячи від холоду. Я був мокрий до нитки, зі змоклим волоссям, у промоклому одязі. Десь посеред нічної веремії я потрапив під дощ, під справжню зливу.
Ставши на коліна, я вчепився лівою рукою за обід кокпіта, зачекав, коли каяк припинить розгойдуватися, і взявся за справу. Тоненький золотавий струмочок, виблискуючи на ранковому сонці, полетів у безодню. Вона знову стала чорно-пурпуровою та непроглядною. Я відчув біль нижче попереку, що змусило мене пригадати увесь кошмар з нирковим каменем, крізь який мені довелося пройти нещодавно. Усе це було наче в іншому житті, страшенно давно і страшенно далеко звідси. «Що ж, — подумав я, — якщо буде виходити ще камінчик, сьогодні я його не зможу зловити».
Коли я застебнув ширінку і знову усівся в кокпіті, намагаючись витягти затерплі ноги й не випасти при цьому за борт, з жахом усвідомлюючи неможливість відшукати в безкінечному небі ще одне кільце порталу телепортації після того, як цілу ніч мій каяк носило вітром і ми збилися з курсу — якщо тільки ми йшли якимсь курсом, — я раптом усвідомив, що я не сам.
З безодні підіймалися живі істоти. Вони оточували мій каяк.
СПОЧАТКУ Я ПОМІТИВ ЛИШЕ ОДНУ ІСТОТУ. Я НЕ МІГ оцінити її розміри, бо не мав, з чим її порівняти. Вона могла бути і кілька сантиметрів завбільшки і ширяти за метри від мого каяка, що вільно падав невідомо куди, або бути далеко-далеко від мене й сягати в довжину і в ширину кількох кілометрів. Тут же цей організм проплив між віддаленим стовпом із хмар і ще більш віддаленою хмаровою вежею, і я зрозумів, що припущення про кілометрові габарити більш відповідає дійсності. Коли нас піднесло ближче до цього створіння, я помітив ще й міріади менших істот, що пливли разом із нею у ранковому небі.
Перш ніж я спробую описати цих істот, я повинен зауважити, що за всю історію розселення людства в цьому рукаві Галактики нам не часто доводилося зустрічатися із гігантськими чужопланетними організмами. На сотнях планет, які люди дослідили та колонізували під час Гіджри та після неї, життя найчастіше було репрезентовано рослинами та найпростішими організмами, як, для прикладу, променистим павутинням на Гіперіоні. На поодиноких велетенських розвинутих істот, таких як левіафани з вогняною пащею з Моря Безкрайого або цепліни з Виру, полювали настільки завзято, що вони опинилися на межі зникнення. Унаслідок цього частіше за інші зустрічалися планети з нечисленними корінними видами та безліччю видів, що пристосувалися до сусідства з людиною. Людство тераформувало всі ці світи, приносячи з собою бактерій, хробаків, риб, птахів та наземних тварин у вигляді ДНК-сировини чи перевозячи заморожені зародки на перших ембріоносцях, а пізніше створюючи інкубатори для подальшого тераформування все нових і нових планет. Гіперіон є типовим прикладом: тут процвітають кілька видів рослин-аборигенів, таких як дерево тесла, челма та яз-дерево, залишаються нечисленні місцеві комахи, а поруч із ними прижилися трансплантати зі Старої Землі та біомодифіковані тварини та рослини, такі як тросика, вічносинь, дуби, крижні, акули, колібрі й олені. Ми не звикли до чужосвітних тварин.
А до мене наближалися, без жодного сумніву, саме чужосвітні тварини.
Найбільша з них нагадала мені каракатицю, знову ж таки тварину зі Старої Землі, адаптовану до нових умов, яка чудово почувалася на теплих мілководдях Великого Південного моря на Гіперіоні. Згадана «каракатиця» була практично прозора, і я міг бачити її внутрішні органи, хоча слід зауважити, що було нелегко відрізнити, де у неї внутрішні органи, а де — зовнішні, бо вона пульсувала й вібрувала і кожної секунди змінювала свої абриси — достоту на подобу трансформації зорельота, що готується до бою. Голови в істоти не було, навіть плаского виросту, який мають кальмари і який можна вважати головою. Але я бачив безліч щупалець, а може, ці відростки, що невпинно розгойдувалися, втягувалися та витягувалися і тремтіли, краще назвати гілками чи тичинками? Але ці тичинки знаходилися наполовину в блідому, прозорому тілі, а наполовину зовні, і я не міг зрозуміти, чи істота пересувається в повітрі завдяки тому, що робить цими виростами такі рухи, наче пливе, чи, роздуваючи й стискаючи своє тіло, викидає з себе струмінь газу?
92
термальна колона, термік — висхідний потік повітря в атмосфері планети, викликаний нерівномірним нагріванням приземного шару повітря під впливом сонячних променів або інших чинників. Це явище використовується великими птахами і пілотами планерів як «ліфт» для підняття угору без витрат енергії.