— Так.
— Із сновидіннями чи без? Ліки допускають обидва варіанти.
— Жодних снів. Не зараз. На це буде час згодом.
— Добре, пан-Ендіміоне. Спіть спокійно.
Частина друга
15
Я разом з А. Беттіком, Джіґме Норбу та Джордже Тцаронґом вештаюся ринковою площею, що притулилася на гірському уступі хребта Пхарі. Саме тут я чую новину, що кораблі та військові Пакса дісталися і Тянь-Шаню — планети, яку ще називають Небесними горами.
— Треба повідомити Енею, — кажу я. Поруч із нами, над нами й під нами тисячотонні риштовання розгойдуються та потріскують під вагою народу, що купує, продає, вимінює, завзято торгується та сміється. Мало хто в юрбі встиг почути про прибуття Пакса. Ще менше тут таких, хто зрозуміє загрозу, коли про це почує. Звістку приніс монах на ім’я Чім Дін, який щойно повернувся зі столиці, з Потали, де він учителює в Зимовому Палаці Далай-лами[94]. Крім того, Чім Дін своє дозвілля присвячує ще й зведенню бамбукових підмостків у Сюанькун-Си, «Завислому У Повітрі Храмі», який будують за проектом Енеї, і нам пощастило зустріти його на ринку Пхарі — він завітав сюди по дорозі до Храму. Таким чином, ми одними з перших почули новину про прибуття Пакса, звісно, якщо не брати до уваги двір Далай-лами.
— П’ять кораблів, — розповів нам Чім Дін. — Кілька десятків християн. Половина з них — воїни, в червоному та чорному. Половина з решти — місіонери, в чорному з голови до п’ят. Вони винайняли стару ґомпу школи червонокапелюшників[95] на березі Ран-Цзо, Видрового озера, неподалік Фалоса Шиви[96]. Освятили частину ґомпи й влаштували там каплицю на честь свого триєдиного Бога. Далай-лама не дозволить їм літати на своїх машинах або переходити південний кордон Серединного Царства, але він уже дозволив їм вільно пересуватися в місцевості, де вони перебувають.
— Треба повідомити Енею, — знову кажу я А. Беттікові, присуваючись до нього, щоби він розчув мене за базарним гамором.
— Треба повідомити всіх у Йо-Кунґу, — каже андроїд. Він повертається до Джордже та Джіґме й каже їм самим докупити все, що треба, і не забути домовитися з носіями, щоби доставили закуплені троси та бамбук-бонсай для будівництва, відтак закидає на спину свій важезний рюкзак, підтягує альпіністське спорядження й киває мені.
Я чіпляю на плечі важкий заплічник і прямую до виходу з ринку, а тоді до драбини, що веде вниз — з рівня хідників на рівень канатної дороги.
— Високим Шляхом буде швидше, ніж Пішим, як гадаєш?
Блакитношкірий чоловік киває. Я мав певні сумніви, чи пропонувати повертатися Високим Шляхом, адже А. Беттікові не так просто впоратися на канатці та на спусковій трасі з однією рукою. Коли я знову зустрівся зі старими друзями, то був здивований, що він не присобачив собі металевий крюк чи щось таке, а так і залишився з гладенькою куксою між ліктем та зап’ястком лівої руки. Але незабаром я побачив, як майстерно він управляється зі шкіряними ремінцями, припасованими таким чином, щоби замінити йому відсутні пальці.
— Так, пан-Ендіміоне, — відказує він. — Звісно, Високим Шляхом буде значно скоріше, ви праві. Хіба що ви захочете надіслати повідомлення з одним із планеристів.
Я поглянув на нього, щоби пересвідчитися, що він не жартує. Планеристи — це окрема каста. І вони всі божевільні. Вони злітають на своїх парапланах з високих точок, ловлять попутні потоки повітря над гірськими стінами, долають відкриті простори між гребенями та піками, де не можна навісити мости або канатні дороги, вони розмовляють із птахами, вони слідкують за висхідними потоками теплого повітря так, наче від того залежить їхнє життя... бо їхнє життя, дійсно, залежить від повітряних потоків. У горах немає рівних ділянок, де планерист може сісти, якщо підступний вітер змінить напрямок або підвісна система вийде з ладу. Вимушена посадка на гірському хребті майже завжди закінчується смертю пілота. Варто йому хоч трохи помилитися, оцінюючи вітер, висхідні та спадні потоки повітря чи потік, створюваний його парапланом, і він винесе собі смертний вирок. Ось чому планеристи тримаються осторонь від інших, мають свій таємний культ і заламують неймовірну ціну за те, щоби доставити комусь запрошення від Далай-лами до його столиці, Потали, або за те, щоби виконати політ із молитовними прапорами[97] під час буддійських свят, або передати термінові вказівки від торгівця його домашнім, щоби він міг обійти конкурентів. А ще, як пліткують, вони можуть перелетіти на східний пік Тянь-Шаню, упродовж місяців відрізаний від решти планети стокілометровою прірвою, наповненою вбивчими хмарами.
— Не думаю, що нам варто довіряти цю новину планеристові, — відповідаю я.
А. Беттік киває.
— Так, пан-Ендіміоне, але тут, на ринку, є параплани в продажу. В наметі Гільдії планеристів. Ми можемо купити дві штуки і повернутися найкоротшим шляхом. Вони дуже дорогі, але ми можемо продати кілька вівцекіз.
Я ніколи не знаю, коли мій приятель андроїд жартує, а коли — ні. Пригадую, як востаннє літав під крилом пароплана, і мене ледь не пересмикує.
— А ти колись літав із парапланом на цій планеті? — питаю я.
— Ні, пан-Ендіміоне.
— А на будь-якій іншій?
— Ні, пан-Ендіміоне.
— Як ти гадаєш, які в нас шанси долетіти? — питаю я.
— Один до десяти, — відгукується він, не вагаючись.
— А які наші шанси на канатці та швидкісній трасі? — питаю я.
— Якщо спускатимемося засвітла — дев’ять до десяти, — каже він. — Якщо до темряви не встигнемо пройти ковзанку — шанси знизяться.
— Тоді гайда на канатку та ковзанку, — кажу я.
МИ СТОЇМО В КОРОТКОМУ ХВОСТІ БАЖАЮЧИХ ПОКИНУТИ РИНОК канатною дорогою, і настає наша черга ступити на майданчик. Ця плетена з бамбука платформа висить десь двадцятьма метрами нижче за найнижчі помости ринку і виступає над прірвою приблизно метрів на п’ять далі, ніж усі інші конструкції. Під нашими ногами нема нічого, крім кілометрів порожнечі, а низ безодні висланий незмінним морем хмар, що розбивається об гребені прямовисних гір, так наче білий приплив скипає навколо кам’яних хвилерізів. Я знаю, що під цими хмарами, ще на кілометри нижче, клубочаться отруйні гази та здіймаються й опадають хвилі кислотного моря, що вкриває всю цю планету, крім її верхогір’я.
Кондуктор жестом запрошує нас, і ми з А. Беттіком одночасно робимо крок на майданчик. З майданчика виходять канати, біжать вниз і вперед, через безодню, створюючи чорне павутиння, і воно тягнеться, куди сягає око, і ще далі, де і зникає. Найближчий вузол канатної дороги знаходиться за півтора кілометра на північ, на вузькому скельному зубці, який виступає з білого сяйва Джомолхарі, «Королеви Снігів», але наш шлях лежить на схід, над широкою прогалиною між гірськими хребтами, і наша наступна станція чекає на нас за двадцять кілометрів з гаком. Канат, який тягнеться вниз і на схід, здається, закінчується просто посеред повітря, розчиняється в ньому, мішаючись із вечоровими відблисками від далекої скельної стіни. А наша кінцева станція лежить за тридцять п’ять кілометрів на північний схід. Якби ми вирушили пішки, то мусили би прямувати на північ, уздовж хребта Пхарі, а потім пройти перевал, користуючись складною системою мостиків та хідників, заразом витративши на дорогу біля шести годин. Подорожувати канаткою та ковзанкою вдвічі швидше, але вже вечоріє, і ковзанка може бути дуже небезпечною. Я кидаю погляд на низьке сонце, укотре сумніваючись в обачності свого плану.
— Готові? — гаркає кондуктор, темношкірий коротун у брудній строкатій чубі[98]. Він жує коріння беселя і саме розвертається сплюнути в прірву, коли ми зупиняємося біля каната, до якого маємо пристебнутися.
— Готові, — відгукуємося ми з А. Беттіком в унісон.
— Тримайте дистанцію, — рявкає кондуктор і робить мені жест вирушати першому.
Я розпутую всі стропи на «обв’язці» — системі лямок та поясів, яка має охопити все моє тіло, намацую стропи над головою, а ще блок із двома роликами, застібаю карабін на опорному канаті, пропускаю страхувальний канат крізь другий карабін вузлом «стремено», для гальмування тертям, застібаю на каретці найкращий трапецієподібний карабін, а тоді пропускаю страховку крізь два перші карабіни, водночас вив’язуючи вузол «прусик», і насамкінець пропускаю страхувальний канат під обв’язку у себе на грудях. На все це у мене йде менше хвилини. Піднявши обидві руки, я хапаюся за кільця на каретці, повисаю на них усією вагою, перевіряючи блок і затискувачі. Начебто все тримається.
94
Далай-лама — з XVI ст. титул первосвященика ламаїстської церкви в Тибеті; земне втілення бодгісатви Авалокітешвари (Ченрезі): у тибето-монгольському буддизмі постійно перероджується упродовж останніх 500 років. Починаючи з XVII ст. і до 1959 р. далай-лами мали також титул Тибету, керуючи державою зі столиці Лхаси. Під час звертання до Далай-лами використовують титул «Його Святість».
95
ґомпа — укріплене поселення, призначене для освіти, усамітнення та садхани, часто поєднання фортеці, монастиря й університету; ґомпи розповсюджені в Тибеті, Ладакху (Індія), Непалі та Бутані. їхній дизайн і внутрішні прикраси варіюють залежно від регіону, проте дотримуються головної лінії священної геометрії: мандала зі статуєю Будди, лави для монахів, що збираються для медитації та молитви, і приєднані житлові споруди.
Червонокапелюшники — секта в тибетському буддизмі, названа так за кольором шапок, які носять монахи.
96
Шива — Верховний Бог у шиваїзмі. На найвищому рівні Шива трактується як безмежний, незмінний і безформний, тобто трансцендентний. В індуїзмі, поряд з Брахмою і Вішну, — один із трійці головних богів. Бог-руйнівник, покровитель йоги і тантри. Фалос Шиви, також Шивлінг — гора у західних Гімалаях. Див. також Глосарій.
97
молитовні прапори — нитки з прямокутними кольоровими шматками тканини, найчастіше простягнуті між гірськими піками, іноді з надрукованими на дерев’яних дошках текстами і зображеннями, призначені для захисту від зла і благословення місцевості. Кожен колір прапора символізує одну зі стихій — землю (жовтий), воду (зелений), вогонь (червоний), повітря/вітер (білий) і небо/космос (синій).
98
чуба — довгий халат з високим коміром і довгими рукавами — влітку з тканини, взимку — з овечої шкури. Традиційний чоловічий і жіночий одяг тибетців.