Пункт підйому з жумаром[99] лежить менше ніж за кілометр на північ від уступу, на якому закінчується канатка. На мосту, крім нас, нікого немає, але на іншому боці долини крізь легку запону хмаринок ми бачимо, як на Пішому Шляху, що поєднує Пхарі та Йо-Кунґ, перехожі запалюють смолоскипи. Підвісні доріжки та мости по той бік Великої Прірви запруджуються народом, що суне на північ, і багато хто, безперечно, поспішає до Завислого У Повітрі Храму, щоби послухати вечірню промову Енеї. Я повинен потрапити туди раніше за них.
Підйом — це чотири зафіксовані на скельній стіні мотузки. Скеля вертикально йде вгору на висоту сімсот метрів. Оці дві червоні мотузки — для підйому. За кілька метрів гойдаються, звисаючи вільно, дві сині мотузки — для тих, кому треба спуститися з верхівки хребта. Вечірні тіні вже накрили нас, а вітер не тільки дужчає, а й пробирає холодом.
— Пліч-о-пліч? — кажу я андроїдові, показуючи на мотузки.
Андроїд киває. Його синє обличчя спокійне, як завжди, і має такий само вигляд, як тоді, коли ми майже десять років тому разом утікали з Гіперіона. А чого, власне, я чекав — щоб андроїд зістарівся, чи що?
Ми дістаємо зі своїх обв’язок припасовані там жумари та силові затискачі і зачіпляємося ними за сусідні мікрофіброві мотузки, спочатку смикнувши за них, наче це й справді скаже нам, чи можна на них покластися. Обхідники лише зрідка перевіряють ці лінії; можливо, якась мотузка перетерлася об жумар чи об гострий зубець на скелі, а може, обмерзла. Незабаром дізнаємося.
Ми чіпляємо страхувальні вуса до наших жумарів. А. Беттік розмотує вісім метрів каната, і ми закріпляємо його карабінами на своїх обв’язках. Тепер якщо у когось із нас мотузка обірветься, інший зможе зупинити його падіння. Теоретично.
Силовими підйомними пристроями користуються всі мешканці Тянь-Шаню. Вони працюють від невеличкої сонячної батарейки, як долоня завбільшки, і справді дуже допомагають в скелелазінні. А. Беттік перевіряє свої пристрої й киває. Я активую обидва свої підіймачі, і вони блимають зеленим. Відтак пересуваю правий підіймач угору на метр, затискую його жумаром, ставлю ногу в страхувальну петлю, перевіряю, чи не зачепилася десь мотузка, пересуваю вгору лівий підіймач, затискую його жумаром, пересуваю ногу на одну петлю вгору і повторюю всю процедуру... знову і знову... І так сімсот метрів. Ми зупиняємось час від часу, повисаємо на страхувальних петлях і дивимося на той бік долини, на Піший Шлях, що наразі палає смолоскипами. Сонце вже сіло, і на небосхилі, що притьмом забарвився пурпуровим та фіолетовим, почали витикатися перші зірки. За моєю оцінкою сутінки мають догоряти ще хвилин двадцять. Крижаний жолоб ми долатимемо в справжній темряві.
Я здригаюся від завивання вітру.
Останні двісті метрів мотузки йдуть вертикальним льодовиком. До наших обв’язок припасовані й кішки, але зараз вони нам не знадобляться: ми продовжуємо виснажливий ритуал: жумар — затиснути — переставити — звільнити страховку — мить перепочити — жумар — затиснути — переставити — звільнити — перепочити — жумар... Сімсот метрів ми долаємо за сорок хвилин. І на крижаний уступ стаємо в цілковитій темряві.
Тянь-Шань має п’ять супутників: чотири з них — це захоплені астероїди, але обертаються вони досить низько і помітно віддзеркалюють світло; п’ятий супутник завбільшки майже як Місяць Старої Землі, але у верхньому квадранті він має величезний кратер, від якого променями розбігаються тріщини, вкриваючи всю поверхню місячної кулі. Цей великий місяць, що зветься Оракул, саме випливає з-за північно-східного небокраю, коли ми з А. Беттіком повільно чалапаємо вузьким крижаним карнизом, хапаючись за натягнуті троси, щоби нас не здуло морозним вітром.
Я підняв каптур термокуртки і закрив обличчя маскою, але крижаний вітер обпікає мені очі, так само як і кожний міліметр незахищеної шкіри. Ми не можемо тут затримуватися. Але я відчуваю непоборне бажання постояти тут хоча би хвилину, постояти й роздивитися навкруги. Це почуття виникає у мене щоразу, коли я опиняюся тут, на кінцевій станції канатної дороги на хребті Куньлунь, і дивлюся звідси на Серединне Царство та світ Небесних Гір.
Зупинившись на відкритому усім вітрам крижаному п’ятачку, звідки починається карколомна ковзанка, я повертаюся на всі боки, всотуючи в себе панораму, що розгортається переді мною. Прірва наповнена залитим місячним світлом хмаровинням, наче діжка збитим маслом, а за нею встає теж щедро политий світлом Оракула хребет Пхарі. Високо в горах на північ від Пхарі Піший Шлях позначений намистом смолоскипів, і око моє розрізняє також освітлені підвісні мости далі на північ. Я бачу відблиск у темному небі, за межами ринку Пхарі, і мені спадає на думку, що це може бути яскраво освітлена Потала, із Зимовим Палацом Його Святості Далай-лами — найвеличнішою кам’яною спорудою на цій планеті. І я знаю, що лише за кілька кілометрів на північ звідти Паксу щойно дозволили утворити анклав у Ран-Цзо, під тінню, яку з настанням вечора відкидає на цю місцевість Шивлінґ, Фалос Шиви. Під термічною маскою моє обличчя розповзається в посмішці — це я уявляю, як християнські місіонери дізнаються про цю кричущу непристойність.
Далі за Поталою, за сотні кілометрів на захід від неї, лежить Кукунор, царство гірських вершин і незчисленних висячих селищ та карколомних мостиків. Далеко на півдні височіє могутній гребінь, що називається Лобсанґ Ґ’яцо. Уздовж нього лежить країна жовтокапелюшників, яку замикає пік Нанда-Деві, де, як подейкують, живе індуїстська богиня щастя[100]. На південний захід звідти, так далеко за край-небом, що там ще горить вечірня зоря, розкинулася Музтаґ-Ата, де десятки тисяч мусульман охороняють гробниці Алі[101] й інших ісламських святих. На північ від Музтаґ-Ата гірські хребти відокремлюють місцевість, якої я ще не бачив, навіть з орбіти, коли прилетів сюди на кораблі. Там, на схилах гір Сіон і Морія, знайшли притулок мандрівні юдеї, а їхні два міста, Авраам та Ісак, славляться найбагатшими бібліотеками на Тянь-Шані. Північніше й західніше здіймається гора Сумеру — центр всесвіту, — а ще Гарні-Пік, як не дивно, теж центр всесвіту. Обидві ці вершини знаходяться десь за шістсот кілометрів на південний схід від чотирьох піків Сан-Франциско, які теж є центрами світобудови для представників хопі-ескімоської культури, що оселилися на холодних верхогір’ях і в зарослих ялівцем ущелинах.
Розвернувшись, щоби подивитися на північ, я бачу найвеличнішу вершину нашої півкулі та північний кордон нашого світу — адже ще за кілька кілометрів на північ пасмо гір уривається просто у безодню, заповнену фосгеновими хмарами. Це Джомолхарі, Королева Снігів. Неймовірно, але на її замерзлій маківці й досі виграє вечірня зоря, попри те, що східні схили вже купаються у м’якшому місячному сяйві.
Від Джомолхарі хребти Куньлуня та Пхарі тягнуться на південь, але ущелина між ними розширюється настільки, що через неї вже неможливо перекинути жодних мостів. Канатка, якою ми сюди дісталися, — остання. Підставивши північному вітру спину, я дивлюся на південь та на схід, уздовж пасма вершин Куньлуня, уявляючи собі, що бачу, як сяють світильники в місті Сі Ван Му[102], що означає «Koролева-Мати Заходу» — під заходом тут мається на увазі південь та захід Серединного Царства. Тут, в ущелинах та западинах, знайшли собі прихисток біля тридцяти п’яти тисяч мешканців.
На південь від Сі Ван Му з антрацитової чорноти вихоплюється лише найвищим своїм піком гора Коя, де, якщо вірити вірянам, котрі збудували свої міста в льодових тунелях неподалік, лежить у своїй крижаній могилі Кобо Дайсі, засновник буддизму Сінґон[103], і чекає слушного часу, щоби повстати зі свого медитативного трансу.
На схід від гори Коя, за видноколом, лежить гора Кайлас. Це домівка Кубери, індуїстського бога багатства, а також Шиви — очевидно, того не хвилює, що між ним і його фалосом пролягло не менше тисячі кілометрів холодних хмар... Парваті, дружина Шиви, теж, кажуть, перебуває на горі Кайлас, але ніхто не чув, якої вона думки про таке відокремлення.
А. Беттік відвідав Кайлас незабаром після свого прибуття на Тянь-Шань. Він розповідав мені про красу цього піка, одного із найвищих на планеті, що сягає понад дев’ятнадцять тисяч метрів над рівнем моря. Він казав, що цей пік схожий на мармурову скульптуру, що підноситься на постаменті з борозенчастих скель. Андроїд розповідав також, що на самісінькому вершечку гори Кайлас, серед крижаної пустелі, так високо, що людина не може дихати розрідженим повітрям і навіть вітри припиняють свій рух, стоїть храм із вуглецевого сплаву на честь буддистського божества цієї гори, Демчогу, «Наділеного Найвищим Блаженством», небесно-блакитного велетня десяти метрів на зріст, який у радісному танці обіймає свою жінку. А. Беттік казав також, що блакитношкірий бог чимось схожий на нього. Храм стоїть точно в центрі круглої маківки, яка, своєю чергою, лежить у центрі мандали[104], охопленої нижчими засніженими піками. Усе це утворює священне коло — фізичну мандалу божественного простору Демчога, де, медитуючи, можна набути мудрості та визволитися з ланцюга страждань.
99
жумар — елемент спорядження альпіністів, спелеологів і скелелазів, застосовуваний у мотузяній техніці для підйому по вертикальних перилах. Механічний затискач кулачкового типу для підйому по мотузці. Правильніше називати «жюмар», бо винахідниками затискача є швейцарські альпіністи Адольф Жюсі (Adolph Jusi) і Вальтер Марті (Walter Marti), які в 1958 р. створили його і назвали за початковими літерами своїх прізвищ — «Жюмар» («JuMar»).
100
Мається на увазі Деві
101
Можливо, мається на увазі Алі ібн Абу Таліб, Алі син Абу Таліба (бл. 604-661) — четвертий праведний халіф, двоюрідний брат і зять Магомета (чоловік доньки Магомета — Фатіми).
102
Сі Ван Му
103
Кобо Дайсі, «Великий наставник — проповідник Закону» — посмертне ім’я буддистського монаха, засновника японської секти езотеричного буддизму Сінґон. Прижиттєве ім’я — Кукай (27.07.774 — 22.04.835).
104
мандала