Стоячи в колі Демчога на верхівці гори Кайлас, казав А. Беттік, можна побачити далеко на півдні вершину гори Гельґафелл, вкриту сяючим глетчером кілометр завтовшки. На цій горі, назва якої означає «Медова Зала Мертвих», кількасот ісландців, закинутих сюди Гіджрою, сповідують віровчення вікінгів.
Я дивлюся на південний захід. Якщо я колись вирушу в мандрівку вздовж Полярного кола цієї планети, то побачу пік Ґунунґ Аґунґ, пуп світу (ще один, а загалом їх на Тянь-Шані кілька десятків), де наразі йде двадцять сьомий рік фестивалю Ека Даса Рудра з його шістсотрічним циклом і де балійські жінки, кажуть, танцюють із неперевершеною грацією. Ще тисяча кілометрів на північний захід уздовж гірської гриви, і я побачу Кіліманджаро, де мешканці нижчих терас у відповідні терміни відкопують своїх небіжчиків з суглинистих ґрунтів місцевих цвинтарів і переносять їх високо-високо, туди, де вже немає повітря, а сходити на вершину доводиться в саморобних комбінезонах і кисневих масках, щоби розмістити тіла на висоті вісімнадцять тисяч метрів на твердому, наче скеля, льоду, аби черепи дивилися на вершину порожніми очницями у вічному очікуванні.
З назв нижчих вершин, що оточують Кіліманджаро, я знаю тільки пік Кро-Патрік, відомий тим, що там немає жодної змії. Втім, наскільки мені відомо, змій на планеті Небесних Гір узагалі немає.
Я повертаюся на північний схід. В обличчя мені вдаряє крижаний вітер, нагадуючи, що треба поспішати, але я ще якусь мить дивлюся туди, куди веде наш шлях. А. Беттік, здається, теж не квапиться, хоча, можливо, це подорож ковзанкою непокоїть його й змушує затриматися тут, поруч зі мною.
На північ і схід від нас, за прямовисною стіною Куньлуня, лежить Серединне Царство, і п’ять його піків світяться, осяяні ліхтарем Оракула.
На півночі над краєм безодні світиться Піший Шлях, і ще з дюжина мостів цю безодню перетинають. Вони ведуть до міста Йо-Кунґ, до центрального піка Суншань, «Високого», хоча це й найнижча із п’яти вершин Серединного Царства.
Просто перед нами — гора Хуашань, «Квіткова гора», найзахідніша вершина Серединного Царства. Дістатися її можна тільки вузьким гребенем, укритим кригою — саме ним і звивається ковзанка. Цю гору вважають наймальовничішою вершиною з п’яти священних гір, але щодо цього можна посперечатися. Від Хуашань останній проліт канатки завдовжки в кілька кілометрів тягнеться до зубчастого хребта північніше Йо-Кунгу, де Енея працює на будівництві Сюанькун-Си — Завислого У Повітрі Храму. Храм тулиться до прямовисної скелі й дивиться через прірву на північ, на Хеншань — Священну Гору Півночі.
За двісті кілометрів на південь є ще одна гора Хеншань, що замикає кордони Серединного Царства з того боку, але на тлі карколомних стрімчаків, величних гірських хребтів та широких схилів свого північного двійника вона видається невеличким курганом. Дивлячись на північ крізь вітер, що кожної миті задуває все сильніше, та крізь морозну імлу, я пригадую, як у першу годину свого перебування на Тянь-Шані летів на кораблі Консула від величної вершини Хеншань до Храму.
Знову кинувши погляд на схід та північ, я ясно бачу за піками Хуашань та Суньшань неймовірну вершину Тайшаня, найвищого піка Серединного Царства. Він лежить за понад триста кілометрів звідси, але вершина його, що здіймається до неба на висоту понад 18 200 метрів, чітко вимальовується на тлі Оракула, що встає з-за обрію. На схилі гори Тайшань на висоті дев’ять тисяч метрів над рівнем моря розташоване місто Тайань, а звідти вгору ведуть легендарні сходи — крізь снігові поля, крізь скелі, аж до міфічного Храму Нефритового Імператора[105] на вершині гори.
Я знаю, що за цими Священними горами Півночі лежать Чотири Священні гори Буддистів. Це Емейшань на заході, Цзюхуашань, «Гора Дев’яти Квіток», на півдні, Утайшань, «Гора П’яти Терас», із своїм гостинним Пурпуровим Палацом на півночі та невисока, але дуже гармонійна гора Путошань далеко на сході.
Останні кілька секунд на побитому вітрами гребені я дивлюся в напрямку Йо-Кунґу, сподіваючись побачити оторочку зі смолоскипів над краєм урвища на дорозі, що веде до Сюанькун-Си, але хмари піднялися з глибин і разом із водяним пилом закривають панораму. Крізь імлу пробивається тільки розпливчата пляма Оракула.
Повертаючись до А. Беттіка, я вказую на ковзанку та підіймаю вгору великі пальці обох рук. Сказати щось крізь стіну вітру практично неможливо.
А. Беттік киває й витягує з кишені свого заплічника плівковий ковган. Я роблю те ж саме, відчуваючи, як шалено калатає серце, відтак прямую з ковганом до стартової тераси ковзанки.
КОВЗАНКА — СНІГОВО-ЛЬОДОВА ТРАСА — ДОЗВОЛЯЄ СПУСТИТИСЯ з гори швидко. У цьому полягає її головна привабливість. Але в цьому ж криється й найбільша небезпека.
Я певний, що в Паксі ще існують місця, де залишився давній звичай спускатися з гори на санках. Цей вид спорту полягає в тому, що людина сідає на санки з пласким дном і спускається з гори спеціально підготовленою крижаною трасою. На тому ж принципі працює і ця ковзанка, лише замість санок з пласким дном ми з А. Беттіком маємо по клаптю плівки, не більше метра завдовжки. Клапоть трохи загинається догори, утворюючи вінця, і нагадує ложку. Зараз це радше плівка, ніж санки, тонка і м’яка, наче обгортка з фольги, але ми під’єднуємо до неї наші ті самі батареї, що живлять жумари, і, отримавши п’єзоелектричні сигнали, наші клаптики фольги наче роздуваються, за лічені секунди набуваючи форми й жорсткості.
Енея мені розповідала, що раніше вздовж усієї траси було прокладено мотузки з вуглець-вуглецевого композиту і ті, хто спускалися трасою, пристібалися до неї, як ми нещодавно пристібали спускові блоки до канатів. При цьому використовувався спеціальний затискач із низьким коефіцієнтом тертя, що дозволяв не втрачати швидкість. Таким чином, можна було гальмувати, використовуючи цю антифрикційну мотузку, або ж, якщо санки занесе й викине з траси, можна було просто вчепитися в мотузку й утриматися від падіння. Ясно, що без синців та зламаних кісток з такою страховкою не обійдешся, але принаймні не полетиш разом із саньми у прірву.
Але, казала Енея, з мотузками сптрава не заладилася. Їхнє обслуговування потребувало значних зусиль і часу. Через раптову снігову бурю вони могли вмерзнути у борт траси, і людина, яка мчить донизу зі швидкістю сто п’ятдесят кілометрів на годину, могла зненацька зіткнутися з крижаною брилою. У наші дні важко підтримувати в належному стані навіть канатку, не те що слідкувати за мотузками вздовж ковзанки. Тому від цієї траси довелося відмовитися. Принаймні поки молодь, що завжди шукає драйву, та дорослі, яким завжди ніколи, не допетрали, що в дев’яти випадках з десяти вдається утримуватися в жолобі за допомогою льодоруба, наготовивши його для гальмування. Швидкість має бути не дуже велика, тобто не вище ста п’ятдесяти кілометрів на годину. У такому разі спуск зазвичай закінчується вдало. Якщо людина має добрий досвід, а умови сприятливі. І при денному світлі.
Нам з А. Беттіком уже доводилося спускатися цією ковзанкою, тричі. Одного разу ми поспішали з Пхарі з ліками для дівчини в критичному стані, а два рази просто спустилися з метою вивчення всіх віражів. Спуск був карколомний, запаморочливий і моторошний, але все закінчилося добре. Тільки тоді був день... і вітру не було... і попереду нас спускалися інші саночники, показуючи шлях.
105
Нефритовий імператор — верховне божество лаоського пантеону. Постає в образі безстороннього мудреця, який править небом та справами людей. В іконографії зазвичай сидить на троні в мантії, розшитій драконами, з нефритовою табличкою в руках.