— Нічого, — чесно відповіла вона. — Знаю тільки, що ви — саме та людина, у якої я повинна вчитися.
Очевидно, це була правильна відповідь. М-р Райт сказав їй, що всі учні, які прибули раніше — згодом ми дізналися, що їх було двадцять шестеро, — збудували за його завданням собі житла в пустелі. Це було щось на кшталт вступних іспитів. Старий Архітектор запропонував їй узяти певні матеріали з його резиденції — парусину, камінь, цемент, трохи лісу, що вже був у вжитку, — але проект і робота були за дівчинкою.
Я не був учнем, тому мені дозволили просто поставити намет неподалік головного будинку. Перш ніж узятися до роботи, Енея разом зі мною обійшла оселі, що звели собі інші учні. Майже всі ці будівлі так чи інакше поєднували в собі намет та хижу. Були вони досить зручними, а деякі вирізнялися певним стилем — особливо одна оселя, з розтрубами, але Енея зауважила, що навряд чи така конструкція зможе протистояти піску чи дощу навіть при найменшому вітрі. Загалом, нічого виняткового ми не побачили.
Над своєю оселею Енея працювала одинадцять днів. Я допомагав їй, коли треба було підіймати чи перетягувати щось важке, і трохи попрацював лопатою (А. Беттік на той час ще одужував помалу, спочатку в автохірургові, а згодом — у лікарні резиденції), але все інше дівчинка зробила сама. Результатом став фантастичний будиночок, до якого я вчащав чотири рази на день, сподіваючись побачити там Енею, що повернулася з цієї своєї останньої вилазки до пустелі. Енея зробила заглиблення в Грунті, тому більша частина її житла опинилася нижче рівня поверхні. Тоді вклала кам’яні плити, дуже ретельно підганяючи їх одну до одної, щоб отримати рівну долівку, а тоді ще вслала барвистими килимами та хідниками, які виміняла на індіанському ринку за п’ятнадцять миль від Талієсіна. Навкруги заглибленого нутра оселі вона звела стіни, приблизно метр заввишки, але оскільки головна кімната лежала нижче рівня поверхні, зсередини стіни здавалися вищими. Муруючи стіни, Енея використала той самий матеріал і ту ж саму техніку, що й м-р Райт в конструкціях головного будинку, хоч вона й ніколи не чула його теоретичних пояснень.
Перш за все вона назбирала достатньо каміння — у пустелі, по берегах гірських струмків і на осипах. Валуни були великі й малі, і різнобарвні: багряні, чорні, кольору іржі, темно-коричневі, а деякі мали на собі навіть петрогліфи та фосілії[27]. Наступним кроком Енеї було виготовлення дерев’яних форм і закладання в них більших брил — гладким боком всередину. Після цього вона цілими днями під пекучим сонцем нагрібала пісок із висохлих річищ і перевозила його на тачці до свого будівельного майданчика, де змішувала з цементом, щоб отримати бетон. Після затвердіння заповнювач і каміння перетворювалися на моноліт. Стіни виходили грубими, нерівними — м-р Райт називав цю техніку «пустельною кладкою», — але в цьому була своя незвична краса. Кольорове каміння витикалося з нерівної текстури бетонної поверхні, вкритої павутинням тріщинок. Стіни виявилися саме такої товщини, яка й була потрібна, аби захищати приміщення від пустельного палу вдень і зберігати тепло вночі.
Її будівля була складнішою, ніж здавалося на перший погляд, і мені знадобилися місяці, щоб оцінити всі хитрі дрібнички, що вона заклала у свій проект. Нахиливши голову, ти заходив до передпокою, що, власне, був ґанком, збудованим з каменю та парусини, а тоді спускався трьома широкими сходинками, які, завертаючи, вели крізь дерев’яну та кам’яну браму до головної кімнати. Такий передпокій, з поворотом та спуском, виконував роль своєрідного повітряного шлюзу, відсікаючи пісок та суворий клімат пустелі, а те, як Енея закріпила парусину — наче клівери, що перекривають один одного — посилювало цей ефект. «Головна кімната» була лише три метри завширшки та п’ять завдовжки, але здавалася значно просторішою. Навколо кам’яного стола, що стояв на підвищенні, Енея змайструвала лави, вбудовані в стіни, а біля каміна у північній стіні зробила ще й ніші з кам’яними сидіннями. Крізь стіну проходив справжній кам’яний димар, і він ніде не стикався з парусиною чи з дерев’яними конструкціями. Між кам’яними стінами та парусиновим дахом уздовж північної та південної стін були вікна, затягнуті сітками. Вікна приходилися точно на рівні очей людини, котра сиділа. Ці панорамні вікна-щілини закривалися зсередини парусиною, а ще дерев’яними віконницями. Парусинова стеля фіксувалася на арматурі зі скловолокна. Енея відшукала залишки розібраних конструкцій в купі мотлоху на подвір’ї головного будинку та примудрилася сформувати з парусини дах, де рівні ділянки сусідили зі шпилями, арочним склепінням і дивовижними складчастими нішами.
Вона влаштувала собі навіть справжню спальню, знову ж таки відокремлену від головної кімнати двома сходинками під кутом шістдесят градусів. Цей закапелок вона вбудувала у схил, що полого здіймався за її оселею, і притулила до величезного валуна, який знайшовся на місці будівництва. Водопроводу на території табору не було; ми всі користувалися загальними душовими та вбиральнями в прибудові головного будинку, але Енея пристосувала брилу із заглибиною для невеличкої ванни, просто поруч зі своїм ліжком — сосновий настил із матрацом та ковдрами, — і кілька разів на тиждень гріла воду в загальній кухні, а відтак тягала її до свого будиночка, щоби брати гарячі купелі.
Проходячи крізь парусиновий дах і стіни, сонячне світло вранці рожевіло, удень жовтіло, наче вершкове масло, а ввечері ставало помаранчевим. Крім того, Енея так розмістила свою оселю, що гігантські цереуси, колючі дикі груші та гіллясті кактуси відкидали тіні[28] на різні частини її оселі протягом всього дня. Так, це був затишний, приємний куточок. Але ж яким порожнім він здавався, коли в ньому не було моєї юної приятельки!..
Я сказав, що учні та персонал почувалися стривоженими через смерть Старого Архітектора. Можливо, краще сказати, що вони почувалися дезорієнтованими. Три дні чекаючи на повернення Енеї, я чув, як гомонів навколо стурбований народ, збиваючись невеличкими групками. Майже дев’яносто осіб ніколи не збиралися разом, бо навіть обідали в їдальні позмінно, адже м-р Райт не любив бачити за обідом багато народу. Рівень паніки зростав із кожним днем, і буря, що не вщухала, сприяла істеричним настроям, утім, як і відсутність Енеї. Попри те, що вона була наймолодшим учнем у Талієсіні і, взагалі, наймолодшою з усіх його мешканців, усі тут потроху звикли питати у неї поради й дослухатися до її слів. А тепер за один тиждень вони втратили і свого вчителя, і свого порадника.
На четвертий ранок після дня народження Енеї піщана буря вщухла, а дівчина повернулася до табору. На світанку я вийшов на пробіжку і побачив, як вона повертається з пустелі, від гір МакДовел[29]. Сонце сходило у неї за спиною, і я бачив тільки силует — тоненька постать, коротке волосся... Саме тоді мені згадалося, як я вперше примітив її в Долині Гробниць часу на Гіперіоні.
Вона теж побачила мене й розплилася в посмішці.
— Привіт, Страхолюде! — гукнула вона. Це був давній жарт, який вона колись давно, ще дитиною, вичитала в старій книжці.
— Привіт, Всевидьку! — обізвався я, як годилося, щоби підтримати жарт[30].
Ми зупинилися на відстані п’яти кроків одне від одного. Я відчув імпульсивне бажання обійняти її, притиснути до себе та попросити більше ніколи не зникати. Та я цього не зробив.
Під променями ранкового низького сонця кактуси чолья, креозотові кущі[31] та стебла шавлії кидали довжелезні тіні, а засмагле обличчя і руки Енеї, та й мої теж, набули помаранчевого кольору.
— Як там наша команда? — запитала Енея. Я бачив, що попри свої обіцянки, вона голодувала ці три дні. Вона й завжди була худенькою, але зараз крізь її бавовняну футболку аж ребра світилися. Губи у неї були сухі та порепані.
— Серуть цеглою, — відповів я. Роками я намагався не вживати в розмові з дитиною свій солдафонський жаргон, до якого звик у Місцевій гвардії, але тепер їй уже виповнилося шістнадцять.
До того ж, вона сама інколи загинала таке слівце, що мені й мову відбирало.
Енея пирснула. Рентгенівське світло просвічувало крізь окремі золотаві пасма в її короткому волоссі.
27
петрогліфи (
Фосілії (від лат. fossilis — «викопний») — викопні рештки організмів, скам’янілості — залишки об’єктів минулих геологічних епох.
28
цереус — рід сукулентних рослин з родини кактусових. Цереус гігантський (Cereus giganteus) виростає в Аризоні, південно-східній Каліфорнії і пустелі Соноран в Мексиці. Цереус гігантський є державною квіткою Аризони, а завдяки своїм величезним розмірам одним із рекордсменів книги Гіннеса.
29
гори МакДовел (McDowell Mountains) — гірське пасмо МакДовел лежить поблизу м. Фінікса, шт. Аризона, США, складається переважно з міоценових відкладень.
30
Страхолюд (англ. Воо) та Всевидько
31
Циліндропунція (Cylindropuntia) — рід сукулентних рослин із родини кактусових, місцева назва — кактуси чолья (cholla cacti).
Креозотовий кущ (Larrea tridentata) — колюча чагарникова рослина, характерна для американських і мексиканських пустель.