— Ця подорож по корабель була жахливою? Як це було?
— П’ять років! — вимовив я. — Чому ти мені не сказала?
— Я сказала. Прокричала.
— Коли? У Ганнібалі? Коли я...
— Так. А потім я прокричала: «Я кохаю тебе». Пам’ятаєш?
— Це я пам’ятаю, але... якщо ти знала тоді... що йдеться про п’ять років...
Ми обоє говорили разом, не розуміючи, що кажемо. Я відчував себе наче збоку: ось я вивалюю їй усе гамузом про портали, про камінь у нирках на Вітус-Ґрей-Баліані-Б, про народ Спектральної Спіралі Амоа, про хмарову планету, про каракатицю-кальмара, і водночас ставлю їй запитання за запитанням, і знову говорю, говорю, не дочекавшись її відповідей.
Широчезна усмішка не зникала з обличчя Енеї.
— Ти не змінився, Роле. Ти здаєшся таким, як і був. Але, чорт забирай, адже так і має бути! Для тебе це було... лише... лише тиждень чи два мандрів, а тоді холодний сон на кораблі.
Мою щасливу запаморочливість наче водою змило, так я розлютився.
— Прокляття, Енеє! Ти мусила попередити мене про час-у-борг. А може, і про те, що портал перенесе мене на планету, де не буде не лише ріки, а й твердої поверхні! Я міг там загинути, до речі.
Енея кивнула.
— Я не знала напевне, Роле. Нічого не було визначено, самі лише вірогідності... як завжди. Але ми з А. Беттіком про всяк випадок обладнали твій каяк парапланом. — Вона знову розпливлася в посмішці. — Схоже, це спрацювало.
— Але ж ти знала, що ми розлучаємося надовго. Що для тебе минуть роки, — я не питав, я стверджував.
— Так.
Я хотів щось сказати, але відчув, що лють моя відступила так само раптово, як і накотилася, і взяв її за плечі.
— Я радий, що бачу тебе, мала. — Вона притулилася до мене і поцілувала в щоку, як робила це дитиною, коли тішилася з моїх слів чи мого жарту. — Ходімо, — промовила вона за мить, — денна зміна закінчилася. Я покажу тобі нашу платформу і з деким познайомлю.
Нашу платформу? Я пішов за нею, спускаючись драбинами та проходячи мостиками, іншими, не тими, якими вела мене Рахіль.
— У тебе все було гаразд, Енеє? Тобто... я хочу сказати, зараз усе добре?
— Так, — посміхнулася вона, озирнувшись на мене. — Усе добре, Роле.
Ми пройшли терасою, яка знаходилася на одному рівні з найвищою з трьох пагод, що вивищувалися одна над другою. Коли ми простували вузькою терасою, я відчував, що платформа трохи хитається, а коли ступили на платформу між пагодами, завібрувала вже вся конструкція. Я помітив, що із західної пагоди виходять люди й крокують вузьким настилом уздовж стіни стрімчака.
— Ця частина видається труською, але вона достатньо міцна, — зауважила Енея, помітивши моє побоювання. — Уся конструкція спирається на балки з найміцнішої карликової сосни, а ті тримаються в отворах, висвердлених в скелі.
— А хіба вони не зігнивають? — запитав я, ідучи вслід за нею коротеньким висячим мостиком. Мостик розхитувався на вітрі.
— Зігнивають, — відказала Енея. — За ті понад вісімсот років, відколи тут постав Храм, їх кілька разів міняли. Скільки саме, ніхто не знає. Архіви тут ще менш тривкі, ніж фундаменти.
— А тебе найняли добудовувати Храм? — запитав я.
Ми вийшли на дерев’яну терасу винно-червоного кольору. Від торця платформи ще одна драбина вела вгору до наступної платформи. Від неї відходив вузенький мостик.
— Так, — відповіла Енея. — Я тут відразу й архітектор, і керівник будівництва. Коли я прибула на цю планету, мені доручили наглядати за будівництвом лаоського храму неподалік Потали, і Далай-ламі здалося, що я зможу завершити роботи на Завислому У Повітрі Храмі. Кілька попередніх керівників не впоралися.
— Коли ти прибула... — повторив я.
Ми дісталися високої платформи в центрі комплексу. Платформа мала огорожу, прикрашену витонченою різьбою, а на краю її стояли дві невеличкі пагоди. Енея зупинилася біля дверей першої.
— Тут моляться? — спитав я.
— Тут я живу, — посміхнулася вона, жестом запрошуючи мене подивитися. Я зазирнув крізь двері. Квадратна кімната мала всього три на три метра площі, на відполірованій дерев’яній підлозі лежали два невеличкі татамі[106]. Найдивовижнішою в цій кімнатці була її задня стіна — вірніше, її цілковита відсутність. Ширми сьодзі були зсунуті[107], і кімната виходила просто у повітря. Той, хто ходить уві сні, у цій кімнаті мав усі шанси ніколи не прокинутися. Вітер, відбиваючись від скель, шелестів листям трьох гілочок, схожих на гілки верби, що стояли в гарній вазі гірчичного кольору на низенькому дерев’яному помості біля західної стіни. Більше прикрас у кімнаті не було.
— Заходячи до приміщення, ми скидаємо взуття. Прохідних коридорів, як ті, що ми з тобою минали, ідучи сюди, це не стосується, — промовила Енея. Вона підвела мене до другої пагоди. Та була дуже схожа на першу, тільки сьодзі не було розсунуто, а на підлозі лежав футон[108]. — Це речі А. Беттіка, — пояснила Енея, вказуючи на невеличку скриньку біля футона, пофарбовану в червоний колір. — Сюди ми тебе й підселимо. Заходь. — Вона скинула свої черевики, підійшла до татамі, засунула сьодзі і всілася на матрац, схрестивши ноги.
Я теж роззувся, примостив рюкзак біля південної стіни і підійшов, щоби сісти поруч із нею.
— Ну ось, — промовила вона, знову взявши мене за руки.
— Господи!
Я не міг говорити, мабуть, ще хвилину. Не знаю, чи це висота, чи багата на кисень атмосфера робили мене таким емоційним. Щоби заспокоїтися, я сконцентрував увагу на вервечках людей у пістрявих хубах. Вони виходили з Храму й прямували в західному напрямку вузькими виступами та мостиками, прокладеними вздовж скельної стіни. Просто навпроти наших відчинених дверей підіймалася сяюча громада Хеншаня, і льодовики на схилах горіли в променях надвечірнього сонця.
— Господи Ісусе! — повторив я. — Тут дуже гарно, мала.
— Так. І смертельно небезпечно, якщо не бути уважним. Завтра ми з А. Беттіком підемо з тобою на скелі і перевіримо, чи ти не забув, як користуватися альпіністським причандаллям і як поводитися в горах.
— Мабуть, мені доведеться вчитися спочатку, — сказав я. Я не міг відвести погляду від її обличчя, від її очей. Я боявся знову доторкнутися до її руки — раптом між нами виникне високовольтний розряд, як це, пам’ятаю, траплялося, коли вона ще була дитиною. Я глибоко зітхнув. — Добре, — сказав я. — Коли ти сюди потрапила, той Далай-лама, хай хто він такий, запропонував тобі працювати на будівництві цього Храму. А коли ти сюди потрапила? Як ти сюди потрапила? Коли ти познайомилася з Рахіль і Тео? З ким ти ще тут приятелюєш? Що відбувалося з тобою після того, як ми попрощалися в Ганнібалі? Що сталося зі всіма іншими в Талієсіні? Чи паксівське військо тебе вистежувало? Де ти навчилася всім цим архітектурним штучкам? Ти все ще розмовляєш з Левами, Тиграми та Ведмедями? Як ти...
Енея виставила перед собою долоню. Вона сміялася.
— Давай по черзі, Роле. Я теж хочу почути все про твою подорож, уяви собі.
Я подивився їй в очі.
— Мені снилося, що ми розмовляємо, — сказав я. — Ти розповідала мені про чотири кроки... вивчити мову мертвих... вивчити...
— ...мову живих, — закінчила вона замість мене. — Так. Я також бачила цей сон.
Мабуть, брови полізли мені на лоба.
Енея посміхнулася й накрила мої руки своїми. Долоні у неї зробилися більшими, тепер вона могла накрити мій величезний кулак. Я ж пам’ятав ще той час, коли ховав обидві її долоньки в одну свою лапу.
— Я добре пам’ятаю цей сон, Роле. І мені снилося, що ти хворієш... біль у спині...
— Камінь у нирках, — сказав я, і мене аж пересмикнуло, коли я пригадав той біль.
— Так. Гадаю, ми залишилися друзями, якщо на відстані світлових років маємо спільні сни.
— Світлових років, — повторив я. — Хай йому грець, Енеє, розказуй, як ти прошмигнула через Пакс. І де ти ще побувала?
106
татамі — японський солом’яний мат для покриття підлоги. Зазвичай виготовляється з рисової соломи.
107
сьодзі — обтягнені або обклеєні прозорим папером стулки, які виконують функції розсувних стінок у японському житловому будинку.
108
футон — традиційна японська постільна приналежність у вигляді товстого бавовняного матрацу, який розстеляють на ніч для сну, а вранці ховають у шафу.