— Вони схожі на нього? — запитав я. На службі у старого поета в опустілому місті Ендіміон були андроїди, але я не встиг придивитися ні до кого з них, лише до А. Беттіка. Надто багато відбулося тоді подій за надто короткий час.
— Дуже схожі, — сказала Енея. — І водночас геть інші. Може, він розповість тобі більше.
Вона закінчила свою розповідь. Пропрацювавши шість стандартних місяців на будівництві міста-стіни на Ґрумбрідж Дайсон-Д, вони мусили залишити цю планету.
— Мусили залишити? — перепитав я. — Пакс?
— Рада Справедливості і Миру, якщо казати точніше, — відповіла Енея. — Нам не хотілось йти звідти, але ми не мали вибору.
— А що це за Рада Справедливості і Миру? — поцікавився я. Вона вимовила ці слова таким тоном, що у мене на руках волосся стало сторчма.
— Потім поясню, — сказала вона.
— Добре, — погодився я, — але поясни дещо вже зараз.
Енея, кивнувши, чекала на моє запитання.
— Ти кажеш, що п’ять стандартних місяців ви провели на Іксіоні, — розпочав я. — Три місяці на Мауї-Заповітній, шість місяців на Ренесанс-Векторі, три місяці на Патофі, чотири стандартні місяці на Армітсарі і близько шести стандартних місяців на... як там вона зветься, ця планета?.. Ґрумбрідж Дайсон-Д?
Енея нахилила голову.
— А тут ти близько одного стандартного року, правильно?
— Так.
— Це тільки тридцять дев’ять стандартних місяців, — сказав я. — Три стандартних роки та три місяці.
Вона чекала. Кутики її губ трохи смикнулися, але я бачив, що вона не збирається посміхнутися... радше вона намагалася стримати сльози. Так мені здалося. Помовчавши, вона сказала:
— Ти завжди добре вмів рахувати, Роле.
— На подорож сюди у мене пішло п’ять років часу-в-борг, — стиха сказав я. — Тобто для тебе минуло біля шістдесяти стандартних місяців, а в своїй розповіді ти нарахувала тільки тридцять дев’ять. Де ще двадцять один стандартний місяць, мала?
Я побачив, що на очі їй навернулися сльози. Губи ледь помітно тремтіли, але вона намагалася говорити спокійно.
— Для мене минуло шістдесят два стандартні місяці, один тиждень і шість днів, — сказала вона. — П’ять років, два місяці та один день часу-в-борг на кораблі, чотири дні на прискорення та гальмування і вісім днів твоєї подорожі. Ти забув про час своєї подорожі.
— Добре, мала, — сказав я, помітивши її хвилювання. Руки у неї тремтіли. — Ти не хочеш сказати, куди подівся цей час... скільки там загубилося?
— Двадцять три місяці, один тиждень і шість годин, — сказала вона.
«Майже два стандартні роки, — подумав я. — І вона не хоче казати мені, що з нею відбувалося за цей час». Ніколи раніше я не бачив, щоби їй було так важко опанувати себе. Наче щось роздирало її зсередини.
— Ми поговоримо про це пізніше, — сказала вона і вказала крізь відчинені двері на скелю західніше Храму. — Подивись туди.
Я ледь-ледь розрізняв на вузькому виступі постаті, двоногі та чотириногі. До них було кілька кілометрів, не менше.
Я пішов до рюкзака і витяг бінокль, щоби роздивитися краще.
— В’ючні тварини — то вівцекози, — пояснила Енея. — А отих людей найняли на ринку Пхарі доставити закупки, завтра вранці вони підуть назад. А бачиш когось знайомого?
Я бачив. Блакитне обличчя під каптуром хуби виглядало так само, як п’ять років тому. Я повернувся до Енеї, але вона, очевидно, не бажала повертатися до питання двох загублених років. Я й цього разу дозволив їй змінити тему.
Енея почала розпитувати мене, й А. Беттік з’явився, коли ми все ще розмовляли. Жінки, Рахіль і Тео, приєдналися до нас за кілька хвилин. Один із татамі згорнули, і під ним виявилася жарівня, зроблена у підлозі поблизу відсутньої стіни. А. Беттік з Енеєю взялися готувати на всіх. Народ сунув хмарою, і мене знайомили з усіма. Приходили майстри Джордж Тцаронґ та Джіґме Норбу, Куку та Кей Се, дві сестри, старші серед різьбярів, Ґ’яло Дондуп в офіційній шовковій мантії та Джіґме Тарінґ в солдатському одязі, монах-учитель Чім Дін зі своїм наставником Кемпо Нґа Ван Таші, настоятелем ґомпи при Завислому У Повітрі Храмі, монахиня на ім’я Донка Ньяпсо, комівояжер Тромо Трочі з Дхомі, Тципон Шакабпа, котрий за дорученням Далай-лами наглядав за будівельними роботами в Храмі, а також славетний альпініст та парапланерисг Ломо Дондруб, може, найдивовижніша людина серед усіх, кого я бачив, один із небагатьох літунів, котрий не соромився приятелювати із дугпа, друкпа чи друнгпа.
На вечерю подавали цампу та момо — підсмажене борошно, змішане з чаєм та розбовтаним у ньому маслом з молока вівцекіз. З отриманої суміші слід було розкачати кульки та їсти їх разом із іншими кульками з суміші відварених грибів, холодного м’яса, солодкої шинки та шматочків груш, які зростають, як пояснив мені А. Беттік, у легендарних садах на схилах Сі Ван Му. Коли почали роздавати миски, підвалив ще народ: Лобсанґ Самтен (старший брат чинного Далай-лами, як шепнув мені на вухо А. Беттік, він третій рік був монахом тут, у Храмі); багато друнгпа з лісистих ущелин — і серед них майстер-тесля Чаньчжі Кен Чонґ з довгими нафабреними вусами; Перрі Самдап, перекладач, та Рімзі Кійпу, заглиблений у меланхолійні роздуми складальник риштовань. Не всі монахи, котрі завітали до нас того вечора, мали китайське чи тибетське коріння. Пліч-о-пліч з іншими наповнювали пивом свої важкі кухлі безстрашні висотники Харуюкі Отакі та Кенширо Ендо, майстри з обробки бамбука Войтек Майєр та Януш Куртика, випалювальники цегли Кім Б’юнг Сун та Вікі Ґрошель. Завітав і мер найближчого містечка, Йо-Кунґу, Чарльз Чі-К’ямп Кемпо — він за сумісництвом ще виконував обов’язки лорда-гофмейстера Храму і був призначеним членом Цонгду, місцевої асамблеї старійшин та радником Їк-Цанг, що буквально означає «Гніздо Листів», таємної ради з чотирьох осіб, що перевіряла поступ монахів та призначала священиків. Чарльз Чі-К’ямп Кемпо першим з товариства набрався так, що заснув, де сидів. Чім Дін та ще кілька монахів відтягли чолов’ягу, що мирно похропував, від краю тераси й влаштували в куток досипати.
Були ще й інші — заразом до невеличкої пагоди після заходу сонця й до того часу, коли Оракул і три його братики залили місячним світлом верхівки хмар унизу, завітало осіб сорок, не менше. Я забув, як їх звали. Ми їли цампу та мо-мо, випили багато пива, і смолоскипи тієї ночі яскраво світилися в цьому куточку Сюанькун-Си.
ТІЄЇ Ж НОЧІ ЧЕРЕЗ КІЛЬКА ГОДИН МЕНІ ЗНАДОБИЛОСЯ ВИЙТИ, щоби справити свої потреби. А. Беттік показав мені, як іти до туалетів. Я гадав, що цілком можливо скористатися просто краєм платформи, але він пояснив, що у світі, де житла розташовані на багатьох рівнях, це вважалося би поганими манерами. Туалети виявилися вбудованими в стіну стрімчака, з бамбуковими перегородками, і з каналізацією з хитромудрою системою труб та зливів — вони вели до тріщин, що пронизували скелю. Були тут і мийниці для вмивання, і навіть душ, вода для якого нагрівалася сонцем.
Я обполоскав руки й обличчя і вийшов назад на платформу. Холодний бриз проймав до кісток, і я трохи протверезився. Я стояв поруч із А. Беттіком і дивився на залиту світлом пагоду, де народ розташувався концентричними колами навколо моєї малої подружки. Сміх і гамір ущухли. Один по одному монахи, просвітлені аргати[113], висотники, теслярі, каменярі, наставники з гомп, мери та муляри неголосно розпитували про щось молоду жінку, і вона їм відповідала.
Ця сцена нагадала мені щось... щось таке, що я бачив нещодавно... і мені знадобилася якась хвилина, щоби пригадати... Нам залишилося пройти сорок астрономічних одиниць, корабель починає гальмувати, показуючи голо системи, до якої ми наближаємося: сонце — зірка типу G, одинадцять планет обертаються навколо неї, два пояси астероїдів, безліч комет. Безсумнівно, сонцем цієї системи була Енея, і всі чоловіки та жінки в кімнаті рухалися навколо неї по своїх орбітах, так само як планети, астероїди та комети на картинці, що показував корабель.
Я обіперся об бамбуковий стовп і подивився на А. Беттіка в примарному місячному світлі.
113
аргат